Спадщина · “Народні творці, народні умільці були у всі часи і у всіх народів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Мистецький протуберанець: унікальність бачення світу і творчості П Пооссввяяттаа ппаамм’’яяттіі РРооммааннии К Кообббааллььччииннссььккооїї
Слово Просвіти, №08 за 2020 рік
Іван КОБАЛЬЧИНСЬКИЙ Свідчення того, що Романа з давніх часів цікавилась творчістю М. Примаченко, знайшов серед її науково-публіцистичної спадщини (вже після формування основного тексту “Мистецького протуберанця”) в підбірці старих газет серед матеріалів ще з часів її праці у Львові (до травня 1973 року) ів одній публікації про малярку 1987 року. Найдавніша публікація “У дивнім барвосвіті Марії Примаченко” (газета “Молода гвардія”, 1 вересня 1968 рік, № 174) належить Михайлу Слабошпицькому. Її зміст, хоча й ескізно, просто вражає рівнем, чіткістю і комплексністю формулювання вже в ті далекі часи загального підходу до оцінки і можливих напрямів дослідження творчості великої малярки. Автор починає розгляд мистецького явища “творчість Марії Примаченко” з узагальненої оцінки: “Їй заздрять найвідчайдушніші модерністи, котрі бажають вчинити переворот у мистецтві і вважають, що спасінням мистецтва від повторень сьогодні є максимальне “включення” підсвідомості у творчий процес!” Зазначаючи, що “…Марія Примаченко не одержала якоїсь певної системи знань з історії мистецтва, … не була ґрунтовно ознайомлена з концепціями і настановами видатних художників”, М. Слабошпицький наголошує: “Народні творці, народні умільці були у всі часи і у всіх народів. Такі художники мають надзвичайно розвинену уяву. І вона, ніби конструктор, відтворює в загальних штрихах те, що їй дісталось від пам’яті, а більше всього домінують відтворені враження, які були пережиті тоді”. Виглядає, що це твердження автора ніби розділяє творчий процес таких митців на дві складові, — творчо-“технологічну” і творчо-мистецьку. Ілюстрацією цієї тези, дякуючи недосконалості технології друку газет в ті часи, можуть слугувати чорно-білі фотографії трьох творів М. Примаченко, доданих до тексту: філігранність їх зображень “в загальних штрихах” нагадують швидше графіку чи карбування. Творчо-мистецьку вишуканість “барвосвіту” одного з цих творів (“Павич”, 1937 року в альбомі 1989 року, де він називається “Фантастичний птах”) важко з чимось порівняти. За М. Слабошпицьким, головною ознакою творчості М. Примаченко як національного митця “… є світлість, сонячність настроїв, які вражають при зустрічі з її картинами”. Ця ознака її творчості більш узагальнено сформульована Н. Велігоцькою в резюме до зазначеного альбому: “Інколи твори Примаченко буквально приголомшують глядача якоюсь чаклунською привабливістю барв… Вони створюють якийсь особливий настрій “кольорового” простору. Треба визнати, що естетичний вплив творів Примаченко залежить від невловимих нюансів, що майже не підлягають ні науковому аналіз, ні вислову.” (підкреслення І. К.). Отже, М. Примаченко якось посвоєму, по-примаченківськи, “бачила” не тільки світ, а й сприймала і “транслює” нам своїм “барвосвітом” “чаклунську привабливість барв”! М. Слабошпицький наводить надзвичайно цікавий факт, описуючи спробу знімальної групи телестудії провести естетикопсихологічний експеримент, метою якого було — з’ясувати особливість сприйняття М. Примаченко світла, кольорів, їх поглинання і відображення природою, повітрям: “Зараз зйомочна група телестудії … працює над фільмом про народну художницю (йдеться про документальний фільм “Сотвори своє сонце”, 1968 рік. — І. К.). Володимир Савельєв (режисер фільму. — І. К.) привіз у село кілька монографій з репродукціями Пікассо, Леже, Ван Гога. Цікаві коментарі з цього приводу висловлює Марія Примаченко, розглядаючи їх. Ось, наприклад, деякі (на превеликий жаль! — І. К.) з них: “Культурно зроблено, але сонця немає в картині”, “А тут барви якісь бляклі”. — Маріє Олександрівно, подивіться … ось цю, … тут дуже яскраві тони … Вона уважно розглядає репродукцію, а потім каже: — Та хіба ж не видно, що тут брудні барви, і придивіться: на картині якесь отруйне повітря і небо вицвіле… (!? І.К.). Це вже й є естетичні настанови М. Примаченко. Саме з них і випливає своєрідний критерій в оцінці творів”. На жаль, знову, як і при розшифровці записів розмови з Романою, унікальну інформацію вдається з’ясувати неповнофрагментально, але й вона важлива для формулювання, хоча б у якихось контурних межах “естетичних настанов” М. Примаченко, її “барвосвіту” і “кольорового простору”, митецьких “невловимих нюансів”, — як окремих тез до гіпотези про цей “мистецький виняток у світовій культурі”. Майже у всіх публікаціях про М. Примаченко наголошується на унікальності її мистецької уяви, інтуїції, творення уві сні, про справжній “будинок чаклунки” (за Н. Велігоцькою). Та і в цьому випадку наявна фрагментальна інформація про особливість її підсвідомості, “схеми” доступу до “будинку чаклунки”. У передмові до альбому 1989 року Н. Велігоцька стверджує: “Твори Примаченко також народжуються від часом несподіваних асоціацій” (?! І.К.): “Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні”, — сказала якось Марія Примаченко у своїй ще старій хаті з глиняною підлогою”. Останні слова про місце цієї розмови наводжу, щоб підкреслити те враження, яке вони справили на Н. Велігоцьку, їх велику ймовірність, що запам’яталися навіть такі деталі. Запитаймо себе: чи можливо тільки мистецтвознавчими засобами з’ясувати природу зазначеної вище здатності підсвідомості (?!) М. Примаченко “згенерувати” цільний сюжет, “спроєктувати” його на підлогу і сприйняти “зображення” уже на рівні свідомості? Чи, можливо, мова повинна вестись про суто внутрішні процеси, особливі асоціативні зв’язки між підсвідомим і свідомістю як унікальна особливість психології М. Примаченко? Тим більш, що “Науковці досліджують також і вид сновидіння, який колись уважався міфом: усвідомлене сновидіння, тобто сновидіння у стані свідомості. Це звучить як суперечність у термінах, але таке явище підтверджено результатами сканування мозку. В усвідомленому сновидінні людина знає, що бачить сон, і може свідомо керувати його напрямом. Наука почала експериментувати з усвідомленим сновидінням лише недавно, однак це явище згадується в джерелах, яким уже багато сторіч. Наприклад, у буддизмі є книжки, в яких ідеться про свідомих сновидців і про те, як самому навчитися стати такими. Упродовж сторіч кілька людей у Європі докладно описали свої усвідомлені сновидіння” (Мічіо Кайку “Майбутнє розуму”, Літопис, Львів, 2017, стр. 209—210). Цими запитаннями-твердженнями не намагаюся зазначити якусь “технологію” цього явища, — наголошую тільки на його надзвичайній складності. Ключ до формулювання хоча б якихось підходів до його вивчення, як особливості творчості М. Примаченко, могли б дати зафіксовані в її картинах композиції, образи фантастичних звірів і птахів, народжені як уві сні, так і при “включені підсвідомості” у свідомому стані, оскільки “зв’язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва незаперечні” і сягають “часів палеоліту” (за Н. Велігоцькою). Такою інформацією можуть володіти ще живі учні Марії і Федора Примаченків, третє покоління її родини, вона може бути наявною і в напівлегендарних розповідях земляків малярки про її творчість. М. Слабошпицький у наведеній статті зазначає: “…На ідею, котру Примаченко проносить у картині, у неї часто виникають пісенні варіації. Мабуть, було б цікаво записати пісні у книзі репродукцій з її картин. Це був би подарунок, … і спеціалістам з психології мистецтва (підкреслення І. К.), котрі б мали б можливість прослідкувати зародження і розвиток ідеї. Тим більше, що, за словами самої М. Примаченко, чималу кількість образів для полотен вона черпає зі своїх снів” (підкреслення І. К.).
Неждано цікаві свідчення про М. Примаченко, масштаб її особистості, проявлений в умовах Чорнобильської вселенської катастрофи, засвідчує стаття “Мати як чайка” (“Трибуна праці”, орган Іванківського райкому партії і районної ради, 28 березня 1987 року № 38). Авторка Т. Кизя, студентка факультету журналістики КДУ, цікаво і повно викладає побутові проблеми і мистецькі здобутки родити Примаченків в ті кілька місяців після Чорнобиля, наголошуючи на сердечності і гостинності атмосфери в їхньому домі, наводить окремі замальовки на тему картин матері і сина. Зокрема про картину “Чайка-мати” М. Примаченко, назва якої співзвучна назві статті. У викладеному матеріалі знаходимо додаткові свідчення наполегливого бажання малярки в умовах катастрофи, проявляючи любов і доброту до людей, не тільки “малювати-малювати-малювати”, про що зазначалося вище, а й активно діяти, — допомагаючи своїм мистецтвом, своєю вірою, співчуттям, активними діями “геологам, шахтарям, льотчикам, лікарям, будівельникам, водіям. Усім добрим людям, хто зараз не дома” (а в пеклі Чорнобиля. — І.К.). Свідчить син Федір Васильович: “На другий день після аварії на АЕС вона сказала мені: “Будемо і ми, Федю, допомагати боротися з бідою тим, хто працює в Чорнобилі. Чим зможемо”. “А змогла народна художниця багато, — свідчить Т. Кизя, — шістдесят картин намалювала за той час, що минув від тієї, полином припорошеної, квітневої ночі минулого року… Химерними образами лютих звірів, добрих павичів, казкових пташин, квітами прагне передати співчуття, … зобразити свою віру (підкреслення моє. — І. К.) і віру односельців у те, що лихо минеться. І щоб розвіяти їх тривогу, не допустити паніки в тяжку годину, наказала синові, внукам та Каті Ющенко (колишня учениця М. Примаченко, а на момент катастрофи — завідувачка клубу Болотні. — І. К.) вивісить усі ці картини у День Перемоги — 9 травня (1987 р. — І. К.) — на вулиці біля воріт кожного дому. Так і стало все село тоді учасником виставки і картин, і людського оптимізму, породжених духовною, ментальною величчю Великої Марії Примаченко.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
