Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слава героям! · “Кобзар — це той, хто несе голос правди, хто кличе людей повставати проти брехні й несправедливості”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Дерево міцне своїм корінням

Слово Просвіти, №08 за 2020 рік

Калина, яку посадив Сашко Капінос, Герой Небесної Сотні, під вікном рідної хати, тепер щодня проводжає червоними китицями його племінничок до школи. А коли вона ніжним цвітом буяла навесні — стрічала дорогих гостей — кобзаря Тараса Силенка та етнографа Едуарда Крутька. І хоч зустріч ця відбулася тепер, та корінням своїм сягає в глибину віків. Як же таке можливо? А про це й буде наша розповідь. Юрія Шухевича, ніж доля Степана Бандери. Він борець. Він той, хто вірить, що життя можна змінювати. Людина вершить свій шлях сама. І коли уявити, що людина живе не на території, а на тій карті, що ми робимо з цієї території, то в кожного своя карта. У когось вона дуже багата. І там є багато можливостей. І там є річка, але є і міст, яким можна перейти на другий берег. У когось того мосту нема, він сидить і каже: “Все, це неможливо, це мені не під силу. Хтось може вчитися у духовній, культурній столиці України, в місті Львові, але для мене це неможливо”. А Сашко, хлопець із села, який вчиться в школі і збирає суниці, їде до цієї столиці. Бо на його карті позначено, що “…так, я маю переправу через цю ріку. Я можу цього добитися”. І він вступає, закінчує з відзнакою. Львів сильно змінив Сашка, саме в частині патріотичній. І той вогник, який жеврів у ньому, яскраво спалахнув великим полум’ям. Коли Сашко поїхав до Вінниці, саме він, у якого на карті позначено, що можливо змінювати життя, організовує людей, перший рух молоді в пам’ять жертв Голодомору. У Вінниці. Величезному місті, яке спало. А Сашко будив. Він був кобзарем, правдивим кобзарем. Він, правда, не вмів ще грати на бандурі досконало. Але кобзар — це не тільки той, хто грає і співає. Кобзар передусім той, хто пробуджує людей, хто несе голос предків, голос волі до кожного, хто ще живий. Він будить того, хто тягне ярмо, але хоче прокинутись. Цього вечора мама Сашкова, Олена Олексіївна, з трепетом у серці розповідала гостям про традиції, які ожили в їхній родині завдяки Сашкові. Ще коли дрібним хлопеням був, садив його на коліна сивочолий дід Тодос і затягував пісню, щось розказував малому. І в уяві хлопчика оживали з тих пісень і нездоланні гайдамаки, і сивочолий кобзар, і такий затишний та рідний вишневий садок. І з тих розповідей, можливо, й зароджувалася в малого Сашка любов до українських традицій. Тарас Силенко поділився одним зі спогадів про Сашка з його односельцями: — Колись був у нас в Києві фестиваль “Кобзарська Трійця”, і ми до ночі грали, танцювали. А багато кобзарів приїхало з інших областей, то вже кудись їхати добиратися, щоб переночувати, не було сенсу. І випала така нагода поспілкуватися, тим паче, що українська ніч тепла, лагідна, це було майже на схилах Дніпра… І я так зрадів цій нагоді, кажу, давайте собі задушевно тихенько поспіваємо, хто має бажання. Дехто з кобзарів мене підтримав, дехто ліг спати. З якою радістю Сашко зреагував, коли я це запропонував! Здавалося, що він вбирав у себе пісні всім тілом. І я співав, орієнтуючись на нього. Тоді хотілося співати саме тих пісень, які виконуєш надзвичайно рідко. І це для мене тепер є одним із найсентиментальніших спогадів про Сашка. Одна з пісень, яку тоді співав, — “Озовись, побратиме”. І зараз ця пісня звучатиме для Сашка. — Ці пісні, які ви сьогодні почули та багато інших, співали наші предки. Як же зараз ми можемо пошанувати їх, як можемо доторкнутися до них? — звернувся кобзар до громади. — Не кожен має можливість потриматися за руків’я шаблі, за яку тримався прадід, а через пісню, голос — завжди. Так ми можемо з’єднуватися енергетично з предками. — Я думаю, Сашко нас чує, — промовив кобзар у кінці вечора. Ось така наша розповідь про життєдайну й променисту зустріч з людьми, які своїми справами живлять Дерево Українського Роду. Тепер у музеї школи імені Олександра Капіноса є подарований рушник із рідної Полтавської землі Едуарда. Тим рушником він обрамлював портрет Сашка на незвичайному вечорі теплого спомину про наших предків “Ой зійдімося, роде” у рідній Козубівці минулої осені. Адже Едуард — переможець Відзнаки імені Олександра Капіноса у 2018 році. Цю відзнаку започаткувала Громадська Організація “Родина Героїв “Небесної Сотні”, Музей Революції Гідності, Музей Івана Гончара та мистецьке об’єднання “Глечик”, щоб підтримати активних людей із сіл і містечок, котрі, як і Сашко, мають у серці любов до рідного та запалюють вогники любові в серцях інших. Едуард приємно дивує своєю діяльністю. Нині він студент Тернопільського медичного університету. А коли йому ледь виповнилося двадцять, заснував музей, у який тепер їдуть гості з усієї України і не тільки. Тепер Едуард побував у рідному селі Сашка. Надихав людей своєю великою справою досліджувати корені роду. Впевнені, що після цих зустрічей дехто теж зануриться у вивчення світу родинних світлин та історій. — Мамо, нам у школі сказали намалювати кобзаря, то що, це треба просто книжку намалювати? — здивовано питала маленька Мар’янка перед приїздом гостей. Тепер і Мар’янка, і всі школярі Дунаєва точно знають, що Кобзар — це не тільки книжка. Це той, хто несе голос правди, хто кличе людей повставати проти брехні й несправедливості. — Я радий, що ці зустрічі сьогодні відбулися. Я з чистою душею перед Сашком, що зміг це зробити як кобзар для нього, для родини, для громади. Бо це той світ, яким він жив, і я хоч трохи зміг долучитися до продовження його справи, — сказав Тарас Силенко. Вірю, що завдяки цій дивовижній зустрічі Дерево нашого Українського Роду зміцніло, адже вона надихнула й допомогла кожному присутньому відчути себе отим листочком, про які дбав Сашко. Його очі спалахували яскравими вогниками, коли він з гордістю розповідав про славні дні визвольних змагань українців, про те, що Україна має чим пишатися, а розповідями цими дарував натхнення й іншим до пізнання нашого минулого. І якби його бажання навчати історії в школі втілилось — Сашко був би прекрасним учителем. Він чітко знав, куди тримати життєвий курс — це розуміння давало саме знання того, як у минулому боролись за Волю України діди і прадіди. Сашкові вкрай важливим був досвід наших пращурів, бо черпав знання, ними здобуті, і брав приклад з тих, що увійшли в історію як вірні сини України. — Для Сашка не існувало смерті, бо ототожнював себе не зі своєю особою, а з усім нашим родом, якому життям своїм виборював дорогу в майбутнє, — казав про Сашка його побратим Ярослав Кріпиволя. У перші дні Революції Гідності Сашко написав у соціальній мережі: — Думаю, що коли є хоч найменша можливість якимсь чином вплинути на майбутнє твоєї Нації та Країни, потрібно бути активним та впливати, поготів, коли життя дає шанс ще й творити та змінювати історію! Ще кілька днів тому я думав, що мою Націю важко сьогодні підняти на боротьбу за своє майбутнє... Та, дякувати Богу, я помилявся! Я навчилася бачити Твою усмішку в калині, яку Ти посадив під вікном рідної хати, у безкрайому небі кольору Твоїх очей, коли їх торкалося сонце, у Твоєму джерелі, від якого Ти навчився працювати без упину. І намагаюся не забувати вміти радіти дощу, так, як радів йому Ти. І я знаю, що іскра Твого життя спалахує з новою силою в тих козаках, що стають до боротьби за волю України. — Сьогодні українці рішуче стають пліч-о-пліч на боротьбу! І боротьба ця правдива, з вірою та впевненістю у святу перемогу! Нарід, нинішня справа залежить лише од нас! Піднімайся та борись сьогодні, здобувай та перемагай! З нами Бог і з нами Україна! Слава моїй Нації та слава Героям! (Сашко Капінос, грудень 2014 року) Олена КОТЛЯР, кохана Сашка КАПІНОСА

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин