Пряма мова · “Ми зробили “Одержиму”, 1990-91 року. Стільки років її не ставили! ”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
ГГааллииннаа ССТТЕЕФ ФААННО ОВВАА:: “Леся Українка – це було рідне, одразу привласнене, вона стала моя”
Слово Просвіти, №08 за 2021 рік
Галина Стефанова – українська актриса театру і кіно, володарка “Київської пекторалі” за найкраще виконання головної жіночої ролі у моновиставі “Стіна” в театрі “Актор” (1997), лавреатка премії імені Василя Стуса (2001), премії імені Дмитра Нитченка (2002).
абуть, кожен із нас має із улюбленим письменником, художником, актором, композитором свої стосунки, свою історію. У мене історія з Лесею Українкою почалася змалечку. Я виростала на Колимі, бо батьки мої, родом із Західної України, були ув’язнені в совєтському ГУЛАГу. А Україна – то була для нас із сестрою Наталею така земля обітована, омріяна… І все, що йшло з України, було неймовірне. Ми це сприймали крізь погляди, сльози, розмови батьків. Я українською мовою розмовляла від дитинства, бо за порогом була російська, корякська, евенкійська, якутська, а вдома – українська. В Україні були наші бабусі, наші кузини, була наша кузинка Леся, яку я дуже люблю. І коли моя мама читала Лесине “Мамо, іде вже зима, снігом травицю вкриває…”, то я була переконана, що Леся Українка – і є моя кузинка Леся. І ніхто мене довгий час не міг переконати, що це різні особи. Тому Леся Українка – це було рідне, одразу привласнене, вона стала моя... Я малою читала її дитячі вірші в школі і вдома, гостям, друзям батьків, які теж там жили на поселенні після таборів. Усі слухали зворушено, тьотя Іза — литовка, тьотя Берта — естонка, Тамара Миколаївна — осетинка, Юрій Костянтинович Мощенко — українець. Аж дорослою я довідалась, що батько Юрія Костянтиновича — видатний вчений, знаний свого часу музейник, архітектор Кость Васильович Мощенко, що був заарештований 33-го. 1937 року заарештували сина Костя Мощенка, Юрія, який вже ніколи не повернувся в Україну... Юрій Костянтинович був нам із сестрою Наталею як рідний дідусь, що знав безліч казок, віршів, міфів. Часто розповідав про свій найлюбіший Київ... Мені важко сказати, що я вчу текст, я з ним проживаю якийсь час, розмовляю, поки вибудовується певний асоціативний ряд, чи бачення, подібне до кіноплівки, і тоді вже він запам’ятовується. Я не можу просто сісти і вивчити текст, він мені не дається. Вірш чи прозовий текст – це для мене, наче жива субстанція, якщо так можна висловитись, яку ти якось охоплюєш, з якою проживаєш певний час. Ти якимсь особливим чином відчуваєш цю живу субстанцію зі своїм характером, зі своєю атмосферою, яка, здається, до тебе теж має своє ставлення. Її не можна просто вхопити, притягти до себе і вивчити. З нею треба зустрітись, її треба зрозуміти, полюбити, озватись до неї і зробити все, щоб вона до тебе відгукнулась. Коли я приїхала вступати до Києва в театральний інститут, я тут нікого не знала. І подумалося якось: “Кого я тут маю? Найперше – Лесю…” І пішла спочатку в музей, а потім шукати на Байковому її могилу, хотіла сама знайти, нікого не питаючи. Це теж окрема історія... Мені зустрілася бабуся, яка жебракувала, а в мене були якісь маленькі гроші, буквально копійки, відкладені на решту дня... і я подумала: “Боже милий, я не маю як з нею поділитися, навіть тут”… І опустила очі, і пішла шукати далі могилу Лесі Українки. Іду від нижнього входу, де нема вказівника, шукаю, іду, ще не розуміючи, який цвинтар величезний і знайти одразу Лесину могилу дуже важко... І раптом ця бабуся виринає переді мною, серед тих поховань, вже коли я пройшла пів старого цвинтаря, бо я-таки знала, що на старому треба шукати… І каже: “А ти не туди пішла, дитинко, бо до Лесі Українки треба йти так і так, і так…” Ясно, що після цих слів усе, що мала, одразу поклала у бабціну долоню… Я похолола, злякалась, як це вона знає мої думки, зрозуміла, що бабця якась незвичайна і не просто так мені показала… Івона пішла собі в один бік, а я – в другий… До Лесі. І ще одна історія про гарних людей. Коли наша родина повернулася з Колими до Львова, мені виповнилося 11 років. У Львові я потрапила до 75-ї школи імені Лесі Українки. Коли було її століття, у 1971 році, школа виборола собі це ім’я. У нас навіть зробили шкільний музей Лесі Українки, який, здається, працює досі. Наша вчителька української мови та літератури Анастасія Йосипівна Гумницька з колегами-філологами робили неймовірні, дивовижні вечори. До ювілейного вечора я отримала роль Лесі Українки… Ще одна наша тодішня вчителька, Катерина Миколаївна Ящук, готувала зі мною цю роль. І ми були цим дуже перейняті… Ми, діти по 13-15 років і трохи старші, переймалися Лесиним життям, її творчістю, всіма персонажами, всіма героями, віршами, записаними нею піснями, усім витвореним дійством. Ми дуже відповідально до цього ставилися, я тепер можу це оцінити. На подвір’ї 75-ї львівської школи стоїть пам’ятник Лесі Українці скульптора Луки Біганича, є пам’ятна дошка. У кожного з наших випускників шкільні роки органічно і невідривно пов’язані з ім’ям Лесі Українки. Я, звісно, вглядаюся в молоде покоління, я пробую їх розуміти, бачу чимало дуже талановитих людей. Колись Улас Самчук у своєму щоденнику, пишучи про літературне українське середовище в Україні, діаспорі, в таборах Ді-Пі, написав, що “серед нас було дуже багато талановитих, але мало “дерзких””. От я бачу зараз дуже багато талановитих і дерзких. Вони інколи дратують, ображають, ранять до крові. Але буває так, що я тоді свою рану затискаю і думаю: “Молоді люди, будьте дерзкі, бо нам цього дуже бракувало!” Ми зачасто хотіли бути чемними, такими собі відмінниками, щоб нас ніхто не лаяв, щоб подобатися. Мене так надихало завжди оте Лесине “Я честь віддам титану Прометею, / що не творив своїх людей рабами, / що просвітив не словом, а вогнем, / боровся не в покорі, а завзято”... Леся Українка не мала покірності... мала на все своє серце, своє бачення, свою думку і позицію… люблю її безмежно. Очевидно, у нинішнього молодого покоління має бути своє прочитання Лесі Українки. Про роль Мавки мріють багато, кожна друга дівчина при вступі в Театральний інститут читає уривок з “Лісової пісні”. Я не читала монологу Мавки, я мріяла про Кассандру. Микола Іванович Мерзлікін збирався ставити “Кассандру”, але не довелося... Але з режисером Грицем Максименком в Київському Молодіжному театрі ми зробили “Одержиму” 1990-91 року. Попередні постановки “Одержимої” були здійснені у 20-30-их роках, і ще, здається, у Львові в 40-х... Стільки років її не ставили! Не було тяглості досвіду в підходах, трактуваннях – ні вдалого, ні невдалого, жодного... Зараз, коли беруться за постановку “Одержимої”, то є вже досвід інших вистав, від яких можна відійти, можна не погодитися, чи погодитися, але мати той контекст. У нас на початку 90-х цього не було. Іван Михайлович Дзюба тоді на радіо відгукнувся про нашу виставу, привітав, що є “Одержима” після такої перерви... Це була для нас дуже велика підтримка. Я хотіла би процитувати вірш, який довго не друкувався, а був вперше надрукований у 1947 році. У 12-томнику Лесі Українки ми його не знаходимо, а вже в новітньому часі цей вірш з’явився знову: “І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя…” // Чи довго ще, о Господи, // чи довго // Ми будемо блукати і шукати // рідного краю на своїй землі… // Мимоволі згадується Стусове: “Яка нестерпна рідна чужина”... Зараз, в час війни, все це особливо загострене, особливо болюче... І разом із тим, як сказав свого часу Євген Сверстюк: “Блудні сини повертаються”… Повертаються, в першу чергу, в собі, в своєму серці, бо тут же не йдеться тільки про повернення в Україну, чи відшуковування України, чи, коли йде війна, – відвойовування України. Тут ще іде відшуковування себе в Україні. Хто ти є? Який ти є? І сьогодні дуже важливо, яка твоя міра совісті? Як жити на Землі, планеті? Як жити на землі, тій часточці на планеті, ім’я якій Україна? І приймати правду, і бути благородним, і не зраджувати людей довкола себе, і себе, і землі, і мови, і історії, і Лесі, і Василя. Як? Звичайно, ми говоримо зараз про титанів. А як Леся Українка проживала своє життя? В болях і муках фізичних… Мама щось надрукувала, Драгоманов щось, Франко щось… Ми ж не можемо сказати, що скрізь вона бачила свої вірші, на полицях бібліотек, у книгарнях, на вітринах магазинів. Ні! Але ж вона титанічно працювала! А Василь Стус писав в ув’язненні, в камері, многократно переписував вірші, тому вони збереглися. Непохитний у своїх переконаннях, він писав дружині звідти: “Валю, ми з тобою вже вписані в історію…”. Він це знав. Звичайно, варто пам’ятати письменників не лише у дні святкувань... Коли ми працювали над виставою “Одержима” з Грицем Максименком, Сергій Анастасійович Гальченко, якому я вдячна безмежно, дозволив побачити рукопис “Одержимої” у відділі рукопису Інституту літератури АН України. Не доторкатися, ні, мені перегортали сторінки. І мене вразило, що тут майже немає правок. Таке враження, що це написано з голосу, що в Лесі Українки це вже було, воно звучало в ній і вона тільки сіла і записала… І я вдячна долі за цю зустріч з Міріам. “Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась, – писала Леся Українка Франкові. – Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: “я з того створила драму””… //“О, сине Божий, //нехай в моїм житті все, все неправда, //та вір мені, що я тебе любила….”
Від редакції. Тепер її перо з роздвоєним дзьобиком можна побачити в меморіальному музеї Лесі Українки. І замислитися, що ним рухало, коли творилося пристрасне Слово? Може, у невиливайці була магма? Чи все-таки – єдина в світі Лесина любов? Яку вона, єдина в цілім світі, готова віддати “життя... і кров... і душу... все даремне! Не за щастя... не за Небесне царство... ні... З любові!” І тільки єдина в світі Галина Стефанова здатна так! з любові! – “з голосу Лесі” – повторити слова Міріам! І ці слова з “Одержимої” прозвучали знову, з голосу прекрасної акторки, у день народження Лесі Українки. Яка долала Ай- Петрі, тяжко хворіла, обурювалася смиренною юрбою. Але резервуар її любові і сьогодні підживлює нас абсолютною самопосвятою. І яснобаченням, від якого, кажуть, Лесині очі під кінець життя стали блакитними, як соняшне небо.
За мотивами книжки Галини Дацюк “Одна з нас”, ВД “Букрек”, 2020
На знімках: Галина Стефанова у ролях Варвари Рєпніної (“Стіна”) і Міріам (“Одержима”).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
