Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “З кожною новою виставою починаємо все спочатку”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

О Оллееккссіійй ББооггддааннооввиичч:: “Є ролі, до яких я б спробував доторкнутися, наприклад, король Лір”

Слово Просвіти, №08 за 2021 рік

У минулому числі “СП” ми писали про прем’єру вистави “Сірано де Бержерак” у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Роль Сірано виконує народний артист України, лавреат Шевченківської премії Олексій Богданович. Сьогодні пан Олексій – гість “СП”. — Що Ви можете розповісти про виставу і свою нову роль? — Ця п’єса стояла у планах театру досить давно. Взяли її в роботу до 100-річчя театру, працювали досить довго, кілька разів репетиції переривав карантин. Активізувалися восени. Цей твір входить до двадцятки найкращих п’єс за всю історію театру. Принаймні раз її ставив практично кожен драматичний театр, хоча матеріал надзвичайно складний. Досить дивний жанр, я більше ніде не зустрічав героїчної комедії. Як поєднати комедійний і героїчний жанри? Адаптувати п’єсу до сьогодення чи грати її в класичному варіанті? Це завдання мусили вирішити разом із режисером Юрієм Одиноким. Наскільки нам вдалося – судити глядачеві. Починати роботу над новою виставою завжди складно, бо не можна передбачити результат. Така наша акторська професія: з кожною новою виставою починаємо все спочатку. Звісно, всі налаштовані на успіх. “Театр у театрі” вже був у виставі “Приборкання норовливої”, але лише 10-хвилинний епізод, одна невелика сцена, де згадується, що дія відбувається в театрі. У новій виставі “Театр у театрі” займає всю першу дію. Режисер вирішив повністю присвятити її його величності Артисту, щоб глядач хоч трохи зміг заглянути за лаштунки, побачити, як відбуваються репетиції, як актори готуються до вистави. Але, втілюючи ідею, ми йшли на ризик. Кожна роль є частиною актора, його бачення світу, його переконань, думок, врешті-решт – життєвої позиції. Актор адаптує кожну роль під себе. Хотів ти того чи ні, але граєш через себе. І це не суперечить системі Станіславського, який казав: “Від себе до проявів зовнішнього”. Важко ще говорити про цю роботу, тому що вона поки не зажила тим життям, яким має зажити. Ще триває період проб на публіку. Перші вистави, як я їх називаю, з розряду несвідомого. Вистава заживе своїм повноцінним життям лише після 10-15-го показу. Напевно, тому в Європі існує практика, коли критиків запрошують лише на 10-ту виставу. Маю прекрасних партнерів. У виставі кілька головних персонажів – Роксана, кохана Сірано, яку в різних складах грають Анжеліка Савченко і Олена Івасіва- Фесуненко, та мій суперник, молодий красивий хлопець Крістіан де Невільєт (Євген Нищук і Олег Терновий). Фактично це любовний трикутник, на тлі якого розвиваються всі події, що відбуваються у виставі. Схожа ситуація змальована в багатьох п’єсах. Нове тут тільки те, що людина, яку я граю, таврована природою. Вона наділила мого персонажа зовнішньою вадою – великим носом, через це Сірано мусить стримувати свої бажання і прагнення, бо вважає себе потворою. Напевно, людині недаремно дається якась вада. Якщо в неї на обличчі пляма, то ймовірно природа кодує цю людину, мовляв, у неї не все гаразд з хромосомами, можливо, їй не варто мати нащадків. Так само і з Сірано: йому даний такий ніс з якоїсь причини. Гадаю, що природа дала таку ваду, аби він у своєму житті не відволікався ні на родину, ні на любов, а був сконцентрований на своєму дарі, своєму таланті. Сірано де Бержерак – це реальний персонаж, який жив у ХVІІ столітті. Він був поетом, філософом, вченим, мав багато інших чеснот. Це була людина дивна, незрозуміла. Хтось вважав його інопланетянином, хтось – божевільним, або авантюристом. Мені здається, що це була просто “біла ворона”. Такі “білі ворони” провокують суспільство, йдуть урозріз з цим суспільством. Вони ніколи не будуть такими, як усі, не будуть масою. Дуже поважаю таких людей. Бігти разом із усіма дуже просто, а ти спробуй іти в інший бік. Це завжди складно, ти залишаєшся незрозумілим, не таким, як усі. Але саме такі люди рухають життя до якихось нових постулатів. Це вже наша четверта спільна робота з Юрієм Одиноким. Спершу він поставив у нашому театрі виставу “Брати Карамазови”, дея грав Івана Карамазова. Ця вистава отримала багато відзнак, зокрема, кілька “Київських пекторалей”. Потім було “Весілля Фігаро” Бомарше, де виконую роль графа Альмавіва (ця вистава в репертуарі театру вже більше 10 років), а ще “Гімн демократичної молоді” Сергія Жадана – це вже сучасна драматургія. Раніше цей режисер працював у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, де поставив безліч одіозних вистав, мав свою публіку, своїх шанувальників. Такий режисер – серйозний здобуток для нашого театру. Це людина ерудована, освічена, має величезну фантазію, з хорошим смаком. Коли він подзвонив і запропонував робити Сірано, я погодився майже без вагань. Не скажу, що працювалося легко, але ми робили все для того, щоб створити цю виставу, яку вже винесли на суд публіки. — Яке місце у Вашому творчо' му житті посів Сергій Данченко? — У Театральному інституті (нині Національний університет театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого), я навчався на акторсько-режисерському курсі. Акторів вів Леонід Олійник, а режисерів – Сергій Данченко. Якось Сергій Володимирович побачив уривок нашої студентської роботи і сказав моєму керівнику, що хоче взяти мене до Театру Франка, я про це тоді ще не знав. А коли вже закінчував інститут, то він мене запросив до цієї уславленої трупи. Це було у 1984 році. З величезним трепетом і вдячністю згадую Сергія Данченка. Він уболівав за мене, мій розвиток у цьому театрі, робив із мене професійну людину. Зізнаюся, що перші три роки я грав у масових сценах, дуже переживав, були навіть думки піти з театру. Якось Сергій Володимирович сказав мені: “Я розумію твій стан. Ти молоде вино. Повинен трохи відстоятися, адаптуватися, знайти своє місце. Треба трохи почекати”. Потім почалися вистави, з’явилися ролі. За його керівництва я багато грав. І власне за те, що зміг зробити в цій професії, вдячний йому, його увазі, його таланту, його доброму ставленню до мене. Він був неймовірною людиною, “отруєною” театром, тією солодкою отрутою, яка не лишає тобі спокою, коли постійно думаєш про театр, про свою роботу в ньому. У Сергія Данченка не було іншого життя поза театром. Він витягнув Театр Франка з того жалюгідного стану, коли в залі бувало по 50 людей, коли публіка ставилася до театру дуже скептично, вважала його архаїчним. Сергій Володимирович зробив театр, який несоромно показати за кордоном. Ми багато їздили на гастролі в інші країни і бачили, що наш театр нічим не поступається європейським. Серед вистав Сергія Данченка, у яких я грав, – “Кохання у стилі бароко” Ярослава Стельмаха. Ярослав Михайлович дуже щемливо і зворушливо написав цю п’єсу. Дуже шкода, що він пішов з життя так рано. У нього був колосальний потенціал, гарне почуття гумору, він дуже добре відчував театр. Іноді береш п’єсу і розумієш, що драматург писав її для читача, а не для того, аби ставили на сцені. А Ярослав писав саме для театру, знав його специфіку, моделював у своїй голові, як події відбуватимуться на сцені. Та повернемося до Сергія Данченка. Я грав також у його “Патетичній сонаті”, “Мерліні”. Ніколи не думав, що вистава “Приборкання норовливої” збережеться в репертуарі театру 23 роки. Міг би грати ще. Але час іде, і щоб не виглядати смішним, я відмовився від цієї ролі. Треба вміти вчасно піти. — Багато театралів па' м’ятають вистави “Брате Чичи' ков” та “Одруження” за Миколою Гоголем, де Ви виконували головні ролі. — П’єсу “Брате Чичиков” написала Ніна Садур, а поставив її Олександр Дзекун – надзвичайно талановита людина. У нас був дуже хороший тандем. Вистава отримала кілька “Київських пекторалей”, одну з них я – за роль Чичикова. Дуже шкодую, що цей режисер поставив у Театрі Франка лише одну виставу, хотів би попрацювати з ним знову. А виставу “Одруження” поставив Валентин Козьменко-Долінде. Теж цікава постановка, шкода, що вона вже не йде у театрі. — Дехто вважає, що твори, на' писані російською мовою, повинні йти в Україні лише мовою оригіналу. — Тоді нам що, і Шекспіра не можна грати? Не думаю, що в цьому є якесь раціональне зерно. Немає різниці, якою мовою написаний твір, головне те, що режисер хоче вкласти у виставу, що хочуть сказати артисти. Основне – смисл і суть того, що відбувається. Головне, щоб цей твір складав цінність для театру і глядача. Аби глядач вловлював ті смисли, які автор закодував у п’єсі. — Ви згадували про роботу з досвідченими режисерами, а як Вам працювалося з молодим режи' сером Давидом Петросяном, який поставив на Камерній сцені імені Сергія Данченка виставу “Війна”? — Не було абсолютно ніякої проблеми в тому, що між нами великий віковий розрив. Дійсно, інколи наша молодь поверхова, йде за кон’юнктурою, модою, якимись тимчасовими тенденціями в розвитку театру. А Давид – надзвичайно глибока людина, ерудована, освічена. Він не справляє на мене враження молодої людини. У нього немає молодецької ейфорії, яка іноді грає злий жарт з режисерами. Він набагато старший і мудріший за своє покоління. Автор цієї п’єси Ларс Нурен написав її для Театру жорстокості. У благополучній Європі є такий театр, який очолює цей драматург. Мета цього театру – звернути увагу глядачів на те, що насправді в житті не все так безхмарно. Від таких вистав глядачі отримують справжній стрес. Коли я граю цю виставу, то іноді відчуваю, що передаю куті меду. Можливо, роблю для нашої публіки ті речі, які їй не хочеться ні чути, ні бачити. Але саме після перегляду таких вистав людина може отримати катарсис. Тим паче, коли глядач іде на виставу під назвою “Війна”, він розуміє, що це не може бути комедія, тут мають бути закладені глибші теми. Мене дивує і тішить, коли бачу в залі молодих людей віком від 20 до 30 років. Це дає надію на те, що наше молоде покоління не таке вже й погане. А та тиша, що панує в залі, — свідчення того, що молодь не така обмежена й легковажна, як дехто вважає. Так було в усі віки – різна молодь, різні люди. Ми не ставили собі за мету провести паралелі з тими подіями, що відбуваються на сході України. Адже адресність звузила б рамки цієї вистави. Такі проблеми існують не тільки у нас, а й на Близькому Сході чи в Африці. У світі є багато гарячих точок, і скрізь одне й те ж – смерть, страждання, голод. Якщо будемо зациклюватися лише на наших подіях, це дещо знизить емоційний градус і контексти вистави. — Не так давно Ви працювали також разом із режисером Дмит' ром Богомазовим, маю на увазі виставу “Коріолан”. — Я вперше граю в його виставі, хоча з Дмитром Михайловичем знайомий давно. Добре пам’ятаю його театр “Вільна сцена”. Ходив туди на кожну прем’єру. З величезним пієтетом ставлюся до всього, що він робить. Це режисер від Бога, який тонко відчуває характери, драматургію, добре вміє працювати з актором. У нього неймовірна фантазія, це людина з творчим смаком. Він не допустить жодної брутальності, чогось на кшталт “95 кварталу”. Це серйозний режисер сучасного театру. — У виставі “Річард ІІІ” Ви граєте разом з Богданом Бенюком. Саме тут я вперше для себе від' крив його як глибоко драматичного актора. — З Богданом працюємо разом вже багато років. Для актора ампула – це кліше, з яким можна змиритися і жити на штампах, що вже перевірені на публіці. Але якщо людина творча, у пошуку, вона прагне вирватися з цього амплуа. Думаю, що й Богдану стало тісно в тому амплуа, в якому його використовували багато років. Він спробував перейти в інший для себе жанр. Спочатку я зовсім не грав комедійні ролі. Навіть не міг уявити, що зможу змусити публіку сміятися. Сергій Данченко мені якось сказав: “Це для тебе Terra incognita, освоюй цю територію, освоюй, не бійся”. Богдан теж не побоявся піти на ту територію, де йому, можливо, буде не так комфортно. Але я переконаний, що йому це вдалося. Він різнобічний актор, який може грати як прекрасні комедійні ролі, так і ролі з трагедійним звучанням. — Що Вас хвилює як актора? — Можна грати багато і навіть не задумуватись про те, з чим виходиш на сцену. Я не задовольняюсь просто грою. Для мене важливо, що я через сцену транслюю людям, які приходять до театру. Не хочу бути тим примітивним

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин