“Історія України – це аж ніяк не історія поразок”. Український шлях · с. 2сторінка оригіналу ↗
Євген БУКЕТ: З точки зору історичності ми бачимо значно більше, ніж попередні покоління українців
Слово Просвіти, №08 за 2021 рік
Під час однієї з презентацій книги “Семен Нежи
ІСТОРІЯ ВЕЛИКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПЕРЕМОГИ
Утвердити в масовій свідомості образ українців як невдах, затурканих кріпаків, бандитів, зрадників-колаборантів, бездушних різунів – завдання наших ворогів уже не одну сотню років. Наші сусіди, до яких принаймні раз українці потрапляли в колоніальну залежність, ніколи не стануть нашими щирими друзями. У кращому випадку вони надаватимуть ситуативну підтримку Україні, якщо вона відповідатиме їх власним національним інтересам. Це, до речі, чудово розумів гетьман Богдан Хмельницький, який домігся міжнародного визнання української козацької держави, присягнувши на вірність ворогуючим між собою польському королю, османському султану, московському царю, королю Швеції та кільком іншим, менш незалежним володарям. Він сподівався, що ця “формула” убезпечить українські землі від будь-якого вторгнення, а натомість “багатовекторне” рішення Хмельницького перетворило Україну на “розмінну монету” в геополітичних іграх, що тривають досі і, вочевидь, не скоро закінчаться…
Проте Богдан Хмельницький також розумів, що для утвердження справжньої незалежності потрібен час. А часу у нього як геніального полководця та правителя і у держави, яку він створив, було обмаль. Понад те, Військо Запорозьке до свого падіння як держави в 1676 році так і не вийшло з воєнного стану, виснаживши і людські, і природні ресурси України.
З часу остаточної ліквідації Київського князівства в 1471 році в історії українських земель розпочинається довготривалий період визвольної боротьби, що має на меті відновлення державної незалежності.
Починаючи від повстання
Михайла Глинського в 1508 році і аж до відновлення незалежності в 1991-му, кожне нове покоління українців боролося за свободу рідного краю. Кожні чверть століття нашими землями котилися хвилі боротьби за незалежність. Тисячі патріотів власними життями заплатили за право українців на свою незалежну державу. На жаль, це право доводиться ціною життів співвітчизників відстоювати й нині.
Наш час унікальний, адже ми живемо в найбільший за останні 500 років період державної незалежності. Судіть самі: заснована Богданом Хмельницьким українська козацька держава проіснувала 28 років, держава Семена Палія – 24, Олешківська Січ – 23, українська державність у часи визвольних змагань ХХ століття – сумарно 5 років. Інші спроби українців утворити незалежні державні утворення тривали від кількох тижнів до кількох місяців. Тому цьогорічна дата – 30 років державної незалежності – визначне досягнення українського народу, якому попри внутрішню політичну боротьбу та зовнішню агресію вдалося зберегти й утвердити власну державність.
Під кутом зору історичності ми бачимо значно більше, ніж попередні покоління українців. Нам доступно в рази більше першоджерел, відкриті та оцифровані архіви в багатьох куточках світу, більш зрозумілими є парадигми інших держав щодо України. Тому останнім часом відбувається системне переосмислення подій минулого, зокрема, чи не вперше з позицій незалежної України.
Ще гетьман Пилип Орлик у своїй праці “Вивід прав України” (1712) відзначив, що “козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час”. Це пряма відозва до відомого ще з праць Аристотеля права народу на повстання. Навіть у “Загальній декларації прав людини”, проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, у преамбулі є непряме посилання на це право: “Необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення”.
Власне, козацтво впродовж своєї історії використовувало будь-яку слушну нагоду, щоб скинути ярмо поневолення та відновити справедливий суспільний лад, використовуючи природне людське право на повстання. Особливо яскраво це помітно з початку XVIII століття, коли видатний інтелектуал свого часу гетьман Пилип Орлик у Конституції 1710 року та пізніших універсалах і трактатах обґрунтував провідну роль української козацької нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинність у державотворчому процесі на українських землях.
Ідейні послідовники Орлика, учасники Коліївщини 1768– 1770 років, проголосили першу в світі декларацію прав людини: “Коронні обивателі, які у великій кількості живуть у маєтках шляхетських, королівських та духовних! Настав уже ваш час вирватися з неволі і позбутися ярма та тягарів, які ви досі терпите від безжалісних ваших панів! Зглянувся Бог з високого неба на ваше безталання, почув ваш плач і зойки з цього падолу світу i послав Бог вам оборонців, що помстяться за ваші кривди. Прибувайте ж на допомогу тим, хто хоче вас врятувати й поробити повноправними і вільними. Тепер саме час віддячити всім, що стояли над вами, за всі ваші кривди, побої, муки, вбивства, а також за нечувані здирства, яких ви досі зазнавали від своїх панів. Посилаємо до вас керівників, яким треба вірити і з ними йти зі зброєю, яка в кого є!
Залишайте ваших дружин,
домівки, коханих дітей. Не будете шкодувати, бо в скорому часі побачите, що нам з вами правовірними дасть Бог перемогу і станете вільними панами, коли вигубите це гадюче кодло, тобто ваших панів, які досі п’ють вашу кров. Ми вас давніше остерігали, але ви нам не вірили; тепер можете вірити, бо вже ваші брати на Україні та Поділлі щасливо почали вибиватися з неволі та цього ярма. Покличте Бога на порятунок і прибувайте на допомогу!”.
Геній Тараса Шевченка підніс чин гайдамаків, національно-визвольне повстання на рівень національної ідеї, вершиною якої стали слова із “Заповіту”:
Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом. Генетично розуміючи глибинну суть визвольної боротьби, Тарас Шевченко став для наступних поколінь пророком. Адже в його текстах вбачали дух подій не тільки минулого, а майбутнього часу. Так, ще у 1847 році він передбачив суть Революції Гідності:
Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені. А в 1857-му писав немов про наше сьогодення:
Не вам, в мережаній лівреї, Донощики і фарисеї, За правду пресвятую стать І за свободу! Розпинать, А не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш? Коли Ми діждемося Вашингтона З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись. Микола Міхновський у промові “Самостійна Україна”
(1900) зазначав: “Наш нарід своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методіївське Братство,
Шевченко, селянські повстання 80-років і т. д.)… дав напрям розв’язати суперечку про обов’язковість Переяславської конституції цим способом,
який може вважатись єдино дійсним і серйозним, себто силою. Та навіть, коли б ми не бачили у нашій історії безупинних протестів, то й тоді наше власне існування є протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками…, воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватись нашою спадщиною!”.
Усі національно-визвольні повстання за природою своєю виправдані, тобто такі, що мають обов’язково рано чи пізно увінчатися перемогою. Чому ми повинні вивчати і популяризувати дії українських повстанців? Відповідь очевидна: вони наближали незалежність української держави, яка стала великою перемогою нашого народу, щонайменше 20-ти його поколінь. У сенсі вічності – для українців в Україні і не в Україні сущих, спочилих і ненароджених – попередні програні битви такі ж важливі, як і ті, що увінчалися перемогою. Вони всі призвели до реалізації великої мети – вільної України.
Коли Україна здобула незалежність, низка визвольних рухів, учасники яких, попри поразку у фізичному протистоянні ворогові, своїм героїчним чином надихали майбутні покоління, стали переможними. Боротьба за волю і права набула нового сенсу: з Глинського князівства постало козацтво, яке зусиллями Кшиштофа Косинського, Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Марка Жмайла, Тараса Трясила, Івана Сулими, Павла Бута, Якова Острянина та багатьох інших відродило українську державність Війська Запорозького.
Після зречення Петра Дорошенка Юрій Хмельницький, Петро Іваненко, Семен Палій, Самійло Самусь та Іван Мазепа повернули Українське князівство на карту Європи. А по полтавській катастрофі вже Пилипові Орлику, Костеві Гордієнку та полковникам їхнього війська – лицарям-гайдамакам – довелося тримати прапор боротьби. Короткочасний успіх Максима Залізняка і проголошення його гетьманом українським в Умані пришвидшили розпад Речі Посполитої, Велику Французьку революцію та “Весну народів” у Європі. Гайдамацький чин надихав кирило-мефодіївців,
“громадівців” і перших просвітян, став прикладом для Вільного козацтва і холодноярівців.
Мазепинці й орликівці були прикладом для Михайла Грушевського й Симона Петлюри, Павла Скоропадського й Петра Болбочана. Полковник Армії УНР Євген Коновалець створив Організацію Українських Націоналістів, а президент УНР в екзилі Андрій Лівицький дав наказ Тарасові Бульбі-Боровцю створити Українську Повстанську Армію…
Ідеолог і теоретик українського національного руху XX століття Степан Бандера в одній із промов передбачив, що “настане час, коли один скаже: “Слава Україні!”. І мільйони відповідатимуть: “Героям Слава!””. Його щира віра у встановлення Української Соборної Самостійної Держави, мрія про її збереження та розвиток надихали й продовжують надихати українських патріотів. В’ячеслав Липинський, Микола Сціборський, Андрій Мельник, Роман Шухевич, Ярослав Стецько, Василь Кук, Олег Штуль-Жданович та багато інших наближали омріяний поколіннями день проголошення державної незалежності України.
Низка національно-визвольних повстань українців увінчалася перемогою в 1991 році. Ця перемога загартувалася в революціях 2004 і 2014 років, на війні, що триває на сході України. Кожен діяч, що наближав цей день – від козацьких полководців до Героїв Небесної Сотні і воїнів, що полягли в нинішній боротьбі з російським агресором, належить до національного пантеону героїв. Біографія кожного має бути відомою, внесок у становлення державності має бути чітко означений і зрозумілий, історичні міфи мають бути спростовані. Історія України – це аж ніяк не історія поразок. Це історія Великої Національної Перемоги, яку увінчує Революція Гідності – виразник національної ідеї свободи.
Від редакції. Цією статтею
Євгена Букета ми розпочинаємо серію публікацій до 30-річчя Незалежності під рубрикою “Історія Великої Національної Перемоги”.
Згадаймо найяскравіші події цього тридцятиліття, імена тих, хто є справжніми трудівниками Незалежності. Не обмежуймо себе жанрами політичних декларацій – яскраво виписаний епізод, спогад, нарис, фотографії природно складуться в панно нашого життя в незалежній Україні.
Чекаємо Вашого слова, шановні читачі!
Матеріали надсилайте на пошту: slovo_prosvity@ukr.net
вий – лицар Холодного Яру” у мене запитали: “Навіщо нам вивчати біографії історичних осіб, які програли боротьбу? Чому історія України – це історія поразок? Де ж наші перемоги?”. Я обурився навіть самій постановці запитання.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
