Спеціальний проєкт “СП” · “Рішення Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 р. про визнання Сталіна організатором Голодомору-геноциду є праведним історичним судом”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Йосип Сталін – фельдмаршал Голодомору: геноцид повертається
Слово Просвіти, №08 за 2023 рік
Смерть диктатора Сталіна 5 березня 1953 р., тобто 70 років тому, сколихнула напівпритомне суспільство. Його покріпачена частина гірко плакала, урівноважена – застигла у глибоких філософських роздумах та очікуваннях, а політв’язні полегшено зітхнули. Тиран спочив на сумні роковини – 20-річчя скоєного ним злочину Голодомору-геноциду.
Василь МАРОЧКО, почесний голова Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців, професор Сталін помер 70 років тому, а самопроголошеному його спадкоємцю Путіну нещодавно виповнилося 70. Він з кровожерливою послідовністю чинить геноцид українців у 2022–2023 рр., тобто на трагічні роковини Голодомору в Україні. Цивілізований світ мовчазно споглядав за сходженням новоявленого диктатора, забувши незаперечну істину: умиротворення божевільного деспота живить його агресивність і кровожерливість, а непокаране зло неминуче повертається. Виповнюється 90 років національної катастрофи в Україні – Голодомору 1933 р. Його жертви пошепки проклинали своїх катів – від місцевих активістів до кремлівського повелителя. У 2006 р. Україна як засновниця ООН визнала Голодомор геноцидом українського народу. Росія просувала ідеологему “загальносоюзного голоду”, заперечувала геноцидну складову Голодомору, а восени 2017 р. відмовилася визнавати його історичний факт. Натомість відроджувала імперські амбіції, гуртувала етноментальну єдність суспільства довкола образу міцного самодержця. Наприкінці 1990-х рр. 45% громадян РФ бажали “другого Сталіна”, а рейтингове опитування росіян 2008 р. помістило його серед 12 національних авторитетів. Якщо суспільство схильне до реабілітації кривавого диктатора, то виникає питання про рівень його моральності і цивілізаційної зрілості. Довірившись спокусливим ідеям величі через усвідомлення територіальної неосяжності і військової сили, росіяни стали заручниками власної безвідповідальності. Через їхню байдужість, агресивність і ненависть до інших народів новоспечені вожді вважають себе ледь не богами. Внаслідок змови політичних і національних еліт вони набувають необмежених диктаторських повноважень, здійснюють ідеологічний ритуал консенсусного самоутвердження. Коронований тиран нищить непокірливих васалів, мітить їх невинною кров’ю жертв, підпорядковує злочинним намірам державу, тримає людей у перманентному страхові, трансформувавши переляканий соціум у слухняний натовп. Останній гордо втішається “сильною рукою”, яка стягує зашморг на шиї інших народів, але не думає про власну небезпеку, адже він – “наш батько”-повелитель. Велика політика аморальна, а політична боротьба й поготів. Професійний революціонер Сталін, якого упродовж 15 років шість разів арештовували і саджали до в’язниці, був рецидивістом. Лаври вождя й організатора жовтневого перевороту 1917 р. дісталися Леніну, а Сталіна визнали лише як активного учасника. Після смерті Леніна у січні 1924 р. жадоба одноосібної влади стала нав’язливою ідеєю для Сталіна. Посада генерального секретаря з повноваженнями технічного керівника апарату більшовицької партії породжувала манію власної величі. 27 липня 1924 р. Сталін поділився своїми владними амбіціями з придворним поетом Д. Бєдним, зазначивши, що “диктатура партії є насправді диктатурою вождів”. Логіка генсека була напрочуд проста:
диктатура пролетаріату цементує диктатуру партії, а вона формує номенклатурного лідера диктаторського типу. Його соціально-біологічний та антропологічний тип доволі виразно постає в повісті Дж. Орвелла “Колгосп тварин” (1945 р.). Алегоричний твір відтворює обставини сходження Сталіна на вершину політичного Олімпу. Образ голови колгоспу – “нашого Вождя, товариша Наполеона” розкриває усі титули великого кормчого: “Батько Усіх Тварин”, “Пострах Людства”, “Опікун Кошари”, “Друг Качат” тощо. У колгоспі, який постав на руїнах селянських хуторів і панських маєтків, правив опецькуватий кнур Наполеон, правління якого призвело до того, що “голод починав заглядати їм у вічі”, навіть “дійшло до поїдання одноплемінників та власних дітей”. Але розлючений Наполеон наказав підлеглим кнурам повідати “зовнішньому світові, що в колгоспі тварин немає харчової скрути”. Самовдоволений Наполеон із люлькою переконливо нав’язував підданим і прихильникам “основи тваринізму”, які виявилися напрочуд живучими. Геніальний твір, а все геніальне – вічне. Фраза “фельдмаршал Голодомору” – не історична іронія, а цілком реальне відтворення подій. Сталін демонтував НЕП, який створював ілюзію економічного плюралізму, став теоретиком і практиком примусової колективізації, ідеологом і носієм політики “ліквідації куркульства як класу”. Злочинність сталінської колективізації не у її примусовому і потворному здійсненні, а набагато глибша. Вона знищила історичні, соціально-побутові та економічні основи національної самобутності українського соціуму. Відбулася організаційно-господарська і соціальна трансформація українського самодіяльного селянства. Фактично зникло понад 5 млн селянських дворів з їхніми землями, угіддями, побутовими традиціями. Селянство стало колгоспним, тобто покірливим, обтяженим натуральними і грошовими повинностями, кріпаками-поденниками, яким записували трудодні, а не реальну платню. Її свідомо затримували, не видавали. Сталін особисто радив поплічникам Кагановичу і Молотову не видавати зерно на зароблені трудодні, зволікати з так званим остаточним розподілом. Весною 1933 р. майже половина колгоспів України не розрахувалася з колгоспниками, тобто близько 10 млн осіб залишили без хліба. А розданий авансом хліб примусово повертали, щоб виконати хлібозаготівельний план. Сталінська колективізація вирішувала кілька тактико-стратегічних завдань: створити колгоспи – соціалістичні фабрики зерна; вирішити зернову проблему і подолати хлібозаготівельну кризу, адже у 24 тис. колгоспів легше забрати хліб, ніж у 5 млн одноосібних селянських дворів; нарешті – завершити соціалістичне перетворення села. У 1929 р., коли Сталін проголошував курс на масову колективізацію, існувала альтернатива комбінованого поєднання кооперативної та колективної форм господарювання. Сталін нав’язав ідею примусової і суцільної колективізації, зламавши опір “правої опозиції”, а головне – рух опору українських селян. Він обрав Україну зразковим полем для здійснення колективізації, змусив С. Косіора доповідати на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Колгоспи проіснували 70 років, затримавши аграрний поступ України на десятиліття, зламавши життя кількох поколінь. Усуспільнення землі, худоби й реманенту, а насправді добровільно-примусова конфіскація, економічно ослабили здатність селянського двору до виживання. Худоба масово гинула на очах селян, і це не лише завдавало морально-психологічного болю, а й виснажувало матеріальний і продовольчий стан сільського населення. За роки колективізації та політики хлібозаготівлі поголів’я коней зменшилося на 46,4% (загинуло 3 млн), а також на 3,5 млн голів великої рогатої худоби. В одноосібному секторі поголів’я худоби зменшилося у 6 разів. 10 червня 1932 р., коли Голодомор лише набирав руйнівних темпів, голова Раднаркому УСРР В. Чубар повідомив Сталіна про масовий голод, про страшний падіж худоби. Уціліла худоба перебувала “у такому стані, що 80-90, а то й 100% не могла виконувати важких робіт (тягнути плуга, сіялку, навіть підвозити пальне до тракторів)”. На XIV з’їзді ВКП(б) Сталін визнав “прорив” у тваринництві, але списав на шкідництво “класового ворога” і “перегини на місцях”. Зручна і цинічна фразеологія диктаторів, які власну службову недолугість перекладають на інших. Окремі західні і донедавна російські історики, які досліджують обставини “голоду в СРСР”, не визнають Голодомор в Україні геноцидом українців. Вони використовують термін “український Голодомор”, але як територіальну відмінність “загальносоюзного голоду”. Історики-“ревізіоністи”, які поблажливо висвітлюють функціонування сталінського тоталітарного режиму, обрали за аргумент зухвале твердження: Сталін не виголошував службового наказу нищити українців навмисно створеним голодом. Щоб заперечити Голодомор, особливо його геноцидну складову, сучасні “праведники” історичної науки твердять: у Сталіна не було політичного та особистого наміру. А свідоме позбавлення селян хліба, продовольства, унеможливлення виживання, соціальна ізоляція, застосування режиму чорних дощок, заборона пересування, ліквідація колгоспної торгівлі хлібом, стягнення натурального штрафу за невиконання хлібної повинності, виловлювання біженців і повернення їх у голодні села, переселення російських і білоруських колгоспників у вимерлі хати українців (за кілька місяців було відправлено 26 тис. дворів колгоспників), експорт зерна, особисте встановлення норм споживання і формування хлібофуражного балансу. Маємо і дії, і намір штучного (навмисного) голоду. Хлібозаготівлі, якими особисто керував Сталін, навіть корегував загальні обсяги вилучення зерна, не кажучи про карально-репресивні методи їхнього здійснення, мали всі ознаки дії з наміром. Свідоме позбавлення хліба 25 млн українських селян, якщо говорити лише про територію УСРР, не назвеш хлібозаготівлями, а їхнього організатора – дбайливим господарем. Уся кримінальна енергія колишнього професійного революціонера була спрямована винятково для досягнення злочинної мети: забрати хліб у селян, помститися за опір його волі. Справжня психологія диктатора. 1 липня 1932 р. Сталін наказав Кагановичу і Молотову, які мали приїхати в Україну для організації хлібозаготівлі, спрямувати головний удар “проти українських демобілізаторів”. Він мав на увазі урядовців України, які намагалися уникнути виконання плану. У листуванні з Кагановичем і Молотовим у роки Голодомору Сталін свідомо використовував ситуативні етноніми: “Україну можемо втратити”, “притягнути українців”, “українські методи хлібозаготівлі”, “Україна”, “українцям”, “українські колгоспники”. 10 червня 1932 р. Сталін уперше побачив вислів “штучний голод”, використаний головою ВУЦВК Г. Петровським. Голод уразив тоді щонайменше третину районів України, особливо Вінницької і Київської областей. У Сталіна був історичний шанс уникнути подальшої “голодної ескалації”, відмовитися від форсування хлібозаготівлі, насамкінець звільнити республіканське керівництво, про що давно мріяв, надати продовольчу і насіннєву допомогу колгоспам і селянам-одноосібникам. Однак він обрав інший шлях: покарання непоступливих українських селян Голодомором, тобто терор голодом. Формування передумов “штучного голоду” відбувалося на засіданнях політбюро ЦК ВКП(б) за участі Сталіна. Так, 15 листопада 1930 р. на порядку денному було питання про “визначення розмірів продовольчих хлібів для внутрішнього споживання”. Він брав участь у розподілі хлібофуражного балансу, норм витрат для внутрішнього споживання у містах і селах. А форсування експорту зерна в умовах його знецінення на зовнішніх ринках хіба не сприяло навмисно створеному голоду? 15 серпня 1930 р., знаючи про домінування американського хліба на ринку, Сталін вимагав упродовж серпня-вересня “форсувати вивіз хліба понад усе”. Він критикував тих “розумників”, які чекали зростання експортних цін на зерно, але радив гнати їх геть. Висновок фельдмаршала був категоричним: “потрібно скажено форсувати вивіз хліба”. Чим не наказ командира чорної роти? У вересні 1931 р. Сталін докоряв Кагановичу за те, що він “усіляко тисне на експорт хліба”, а експорт масла і яєць пригальмовує. Навіщо форсувати, якщо “за хліб платять копійки”, нарікав Сталін, але порадив “у крайньому випадку – посилити і те, і інше”. У червні 1932 р., коли Сталін уже знав про поняття і явище “штучний голод” в Україні, Наркомзовнішторг запропонував експортувати з врожаю 1932 р. 4 тонни збіжжя. З обсягом вагалися, але намір був високим, тому Каганович повідомив Сталіна про “відсіч настроям, які склалися на основі деяких труднощів останніх пару місяців, що мовляв не треба вивозити”. Під “труднощами” маскували масовий голод. Вивезли 1,5 млн т, які могли врятувати життя сотень тисяч селян. Отже, відповідаючи скептикам-“ревізіоністам”, зазначу: дії Сталіна з наміром позбавити селян хліба цілком збігалися. Сталінська теорія класової боротьби означала практикуючий соціал-шовінізм, обґрунтований свого часу Леніним. У червні 1930 р. Сталін не заперечував арешт та фізичне усунення “десятків і сотень тисяч куркулів”, але одночасно вимагав ліквідації соціально-економічних основ їхнього існування, інакше “куркульство все одно відродиться і буде зростати”. За неповними підрахунками жертвами політики “ліквідації куркульства як класу” стали близько 300 тис. заможних господарств – щонайменше 1,2 млн осіб, адже вождь вигадав і “підкуркульників”. Це була не політологічна гра у термінологію, а вбивство великих груп людей за національною ознакою. Сталін стежив за політичними настроями українських селян, боявся соціального вибуху. На пропозиції про допомогу він відповідав лаконічно і категорично: “На мою думку, Україні дано більше, ніж треба. Дати ще хліба не варто і немає звідки”. Упереджуючи звернення українського керівництва про можливу допомогу, вождь застерігав: “Якщо будуть подібні вимоги, їх треба відхилити”. Голодних селян, які “крали” або збирали колоски на колгоспних полях, Сталін вважав “непотребом” і пропонував “викорінити”, тобто знищити. 18 червня 1932 р. він визнав “ганебним” для власної репутації явище: “кілька десятків тисяч українських колгоспників все ще їздять по всій європейській частині СРСР і розкладають нам колгоспи своїми скаргами і скигленням”. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 р. про визнання Сталіна організатором Голодомору-геноциду є праведним історичним судом.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
