Постать · “Дай Боже, щоб Україна зміцнювалася, росла в глибину. Щоб Незалежність була не для олігархів, а для народу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Іван Чендей: “В України – велике майбутнє” Останнє інтерв’ю з патріархом закарпатської літератури
Слово Просвіти, №08 за 2023 рік
9 серпня 2001 року ми зустрілися з Іваном Чендеєм у нього вдома, аби поговорити про його участь у роботі над фільмом “Тіні забутих предків”, що став класикою світового кінематографа. На основі цієї розмови була написана стаття “Тіні забутих “тіней”: закарпатці у найвідомішому українському фільмі”, що побачила світ у “Старому Замку”.
Нещодавно, передивляючись свій домашній архів, натрапив на зошит із розшифруванням останнього нашого спілкування. Перечитавши дослівні записи, зрозумів, що вони мають вагоме значення не тільки для кращого пізнання маловідомої сторінки творчості Шевченківського лавреата в кіно, а й для розуміння загальної атмосфери, в якій творився кіношедевр 1965 року. Пропоную їх вашій увазі.
Пане Іване, Рената Король пише, що в сценарії ви слідували майже за Коцюбинським. Так. А що там було вашого? Сценарій фільму і повість – це різні жанри. Основою фільму була повість “Тіні забутих предків”. Її треба було перекласти на кінематографічну мову. Це було моїм завданням. Але не треба було йти сліпо за повістю. Можна було й домислювати, розширювати. Так і виникло дещо, чого не було у повісті. Наприклад? Вечеря на Святвечір удвох – Івана з жінкою. У Коцюбинського цього епізоду нема. Це вже доклалася рука сценариста. Вам потрібен був цей епізод для створення любовного трикутника? Йо. А вертепне дійство є в повісті? Здається, нема. Чи багато таких моментів, яких не було в повісті? Небагато, але є. А які епізоди ви не включили в сценарій? Адже сюжетна лінія дуже коротка. Фільм небагатослівний, у ньому майже не говорять. Ваш сценарій теж був більше зображувальний? Так. У сценарії довгих діалогів не було. Він базувався не на прямій мові. Рената Король пише, що ви подали варіанти, з яких вибрали один. Чим ці варіанти відрізнялися? Вже не пам’ятаю. Довго працювали над сценарієм? Він порівняно скоро був написаний. Десь за два місяці. Параджанов до вас приїжджав? Він був тут. Ми з ним робили канву, визначалися, що там має бути. Тобто з самого початку це вже була спільна робота? Так. Потім ви це олітературили, і він вніс свої правки? Я зробив літературний сценарій, а він – режисерський. Які його правки були внесені до сценарію? Вони були пов’язані з вимогами кіномистецтва, щоб зробити динамічнішим дійство. Як ви відреагували на те, що стали співавтором сценарію? Вважаєте це заслуженим? Оскільки робота від початку велася в парі, разом розробляли плетиво сюжету, то співавторство було закономірним. Чи внесли ви щось закарпатське? Було таке. Ось та згадана святкова вечеря. Десь у мене зберігся той сценарій. Але не знайду, бо багато разів з того часу все в хаті перетряслося.
Може, пані Марія допоможе? Ні. Вона не була моїм секретарем, як у деяких родинах, де дружина торкалася кожної сторінки. Параджанов жив у вас? Так, два тижні. Він хотів пройнятися духом, зануритися в середовище? Так, активно проводив час. Знайомився з художниками. Зустрічався з Федором Манайлом. Він сам знаходив собі компанію. Був дуже товариським, комунікабельним. Тоді він ще був невідомим? Так. А чому ви відразу погодилися взятися за цю роботу? Виникла така ситуація. У мене був договір з кіностудією Довженка, і я його не виконав. Тобто виконав, але робота не була прийнята. І в мене виник борг перед студією. Тож це була одна з можливих форм погасити борг. Ви мали вже проплачений аванс? Йо. То погасили борг? Так, стягли з мене гонорар за фільм. Так що я сценарій написав, але нічого не отримав. Чому п’ять років тому під час нашого великого інтерв’ю ви не захотіли розповідати про “Тіні забутих предків”? Казали, що для вас це болюча сторінка. Через відносини зі студією. Мене тоді обібрали. Після того ви вже нічого для них не робили? Нічого. А для інших? Це були вже інші стосунки. Далі писали сценарії? Писав для науково-популярних фільмів. Як-от, “Довічні свідки” — про дерев’яну архітектуру Закарпаття. Стосунки склалися добрі, я активно співпрацював з цією студією – “Київнаукфільм”. Написав сценарій про Євгенію Долинюк, двічі героїню соціалістичної праці, знаменитого кукурудзвовода з Прикарпаття. Їздив до неї. А скільки фільмів знято за вашими сценаріями? Десь 5-6. Були цікаві роботи. “Чорна Тиса” – видовий фільм про красу природи Карпат. А з Параджановим ви підтримували стосунки? Все обірвалося. Чому? Ніякого тертя не було. Просто у нас різні дороги: у нього – своя, в мене – своя. Він складний чоловік, мав неприємності. Але митець видатний. Від Бога. Чи брали ви участь у подальшій роботі над фільмом? Ні, я не їздив на зйомки. І це була моя велика помилка. Я того літа працював над романом “Птахи полишають гнізда”. Постав вибір: якщо не здам роман, то він не вийде друком. Тому й не міг їхати на зйомки, хоча мені й пропонували. І сам себе обікрав. Можна було поспілкуватися, відчути творчу атмосферу. Потім їздив на перегляд матеріалу. Але це була не та участь, де колективно вариться, формується мистецтво. Так, тоді у роботі над фільмом працювало ціле гроно майбутніх зірок – Юрій Іллєнко, Георгій Якутович, Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова. Майже ніде не згадується, що консультантом фільму був народний художник України Федір Манайло. У чому полягала його участь? Він був великим знавцем Західної України, гуцульського побуту. Консультував як етнограф, знавець побуту, звичаїв. Манайло знав усе. Він брав участь у зйомках? Здається, їздив туди. З ним спілкувався Параджанов, бував у нього вдома. І потім теж спілкувалися. А з Манайлом ви говорили про фільм? Говорили. Він був задоволений, що став консультантом стрічки. Відчувалося, що це буде річ незвичайна. Що у фільмі є власне Чендеївським? Коцюбинський творив повість, спираючись на Володимира Шухевича. Це видатний етнограф, який видав п’ятитомну працю про Гуцульщину. Як він розповідав Коцюбинському, так той і описував. А чи можете сказати у фільмі – “оце моє”? Є й таке. Сам настрій, атмосфера туги. Вона закорінена в Карпатах. А з Миколайчуком ви були знайомі? Так, він був у нас вдома, коли вперше приїхав в Ужгород. Фільм ще не знімався, але над сценарієм я вже працював. Він приїхав, щоб познайомитися зі мною, бо проходив на роль. Був захоплений Закарпаттям, своєю майбутньою роботою, відчуттям чогось великого. Справив приємне враження. Кілька днів пробув тут. Пишучи сценарій, яким ви уявляли головного героя? Драматичним ліриком. Згодом уявляв Миколайчука. Ви про роботу над фільмом ніде не писали? Не доводилося. Де вперше побачили фільм? На перегляді у Києві, де його приймала комісія. Реакція була дуже захоплена, хоча висловлювалися й зауваження, звичайно. А якими були ваші враження? Позитивними. Чи прогнозувалося, що фільм матиме такий успіх? Ні, ніхто не думав. А як ви зреагували на успіх? Був радий, звичайно. Авторові приємно, що роботу, до якої він причетний, так високо оцінили. Як це позначилося на вас? Ніяк. В Ужгороді про це знали? По-периферійному. Про це не говорили ні з трибун, ні у звітах, ні на конференціях. Це не стало предметом гордощів, що й наш Іван там брав участь. І Манайло. Так. З висоти минулих 37 років які ваші думки про цей фільм і вашу
Іван Чендей в останні роки життя роботу? Прекрасно, що Закарпаття прописалося в українському кіномистецтві. Бодай участю у фільмі, який підняв українське кіно на таку висоту. Якби це робив хтось інший, я би теж так радів факту виходу українського кіномистецтва на світову арену. Коли востаннє дивилися “Тіні забутих предків”? На якийсь ювілей стрічки. Вже точно не пригадую. А скільки разів бачили? 4-5 разів. Так що кожен перегляд для вас – подія? Так. Про що думається під час перегляду? Що ми, закарпатці, щось значимо. Що ми не такі бідні, не такі не варті уваги. Але не вміємо про себе розповісти? А коли українці вміли? Вміли добре воювати за чужі кордони, ліс рубати чужим панам, добувати їм вугілля й нафту. Що вам хочеться сказати напередодні десятиріччя Незалежності? Дай Боже, щоб Україна зміцнювалася, росла в глибину. Щоб Незалежність була не для олігархів, а для народу. Щоб кожен відчував свою силу від цього. Навіть, грубо кажучи, власну користь. Яким вам бачиться майбутнє? Прекрасним! Я вважаю, що в України велике майбутнє. Це одна з держав, що повинні мати високий життєвий рівень. Наш народ багато робить, а мало потребує. Тому він заслуговує на добробут.
Спілкувався Олександр ГАВРОШ 9 серпня 2001 року
Від редакції. 28 лютого в Ужгороді на сесії міськради депутати прийматимуть рішення щодо перейменування вулиці Високої. Члени Закарпатської обласної організації НСПУ подали звернення перейменувати Високу на імені Івана Чендея, видатного письменника, закарпатського класика, лавреата премії імені Тараса Шевченка. У 2022 році йому виповнилося сто років. На жаль, далеко не всі земляки підтримують шляхетну й мудру ідею увіковічнити в назві вулиці пам’ять цього письменника. Віримо, що справедливість, на яку заслуговує Іван Чендей, переможе.
Олександр Гаврош з Іваном Чендеєм та його дружиною після інтерв'ю
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
