Пам’ятаємо! · “Село моє, прабатьківське село, Стражденне, як Шевченкове чоло, – Видзвонює, як на осонні – тронка”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Василь СТАШУК: “А я живу і буду вічно жить тобою, моя доле, Україно”
Слово Просвіти, №08 за 2023 рік
Добірка поезій Василя Сташука різних періодів і років, різних жанрів і мотивів – від любовної лірики, найболючіших поезій про Чорнобильське горе, рідну Україну до найновіших іронічно-зболених віршів на актуальні теми.
*** Хіба я знав, що так любити можна! Молись, моя надіє, і терпи. О мій всесильний і коханий Боже, Врятуй мене від щастя й заступи. Ти заступи мої слова невдячні Від суєти, безвір’я і нужди, Коли вони невтішно й гірко плачуть На бездоріжжі щастя і біди. Мій Господи, вділи краплинку ласки, Не пошкодуй хоч трішечки тепла, бо на душі і так занадто жаско, Немов торкнувся згаслого чола. А на любов мою пошли напасті, – Її твоїм я іменем назву. Мій Господи, врятуй мене від щастя, І я тоді віки переживу.
*** Карі очі – як грім серед ночі, Сині – ґвалт серед білого дня. Десь там вітер бездомний регоче І довкруг безталанно толочить Все, що в душу лягло навмання. Всі дороги і всі перемети – В лоні перших останніх забав. Не повія, але й не Джульєтта, А засніжена доля поета Серед буйно спокушених трав. Я уже не піду за тобою – Надто зустрічі довгі були… Не хилися до ніг осокою, Я не стану твоєю бідою, – Для кого ж наші мальви цвіли? Ах, яка може бути Джульєтта, – То таких, як я – зоряний сказ. Горобині мої кастаньєти – На застуджену душу поета – Серед ґвалту, терзань і образ. Зорі світяться в долю уроче, Під вікном сокорить галченя…
Карі очі – як смерть серед ночі, Сині – глум серед білого дня!
*** Живу на долонях у матері – Сонячно, затишно, тепло. А небо таке погідне, Як очі в моєї неньки. Коли вона пелехатим ранком, Мов сонечко у серпанку, – Огірки в пелену вибирає. А коли розвихриться над світом, Й норовисто зірветься вітер, Вітер відчаю і печалі, Притулюсь, як колись, бувало, Коли зморшки, мов світ, світали, До долоні моєї матері. Стане втішно і чисто-чисто Захлинеться жура на вустах, І, як неньки моєї намисто, Обізвуться мої літа.
Живу на долонях у матері.
Атомний диптих Жорстокий, ніжний і свавільний світе, Скажи скоріш, що діяти мені, Тебе чи ненавидіть, чи любити У міражах чорнобильських вогнів?
Мовчиш... А серце жде і прагне слова, Немов земля обвуглена – тепла Людських долонь, котрі не пахнуть кров’ю, Бо маками у полі проросла.
О, світе мій, твоя палає врода, І полум’я шалено гоготить, Обпалює епохи і народи, І в мене мисль... А час іде – не спить.
Не спить і серце, відповіді хоче За всіх, хто жив, живе і буде жить...
Допоки нам дивитиметься в очі Зловісний стронцій атомних страхіть?
Через тисячу літ Через тисячу зим, через тисячу літ я до тебе вернусь, мій знедолений краю, Як останній листок, припаду до землі, Як підстрелена лань на весь світ заволаю.
Від’ячить, відкричить, болем туга зійде, І охрипне душа у живім безголоссі, І устане, мов Сфінкс, мій печальний Едем, І зійде благодать на уранові роси.
Буду спрагло шукать на полях, у лісах, Десь під спудом століть – мою першу стежину. Та невже, чим я жив, все повергнуто в прах, І не буде душі на цім світі спочину?
Чуєш, діду, мене, якщо можеш, прости Що так довго баривсь – цілих тисячу років. Боже, правий, дай сил – ну, хоча б доповзти На поліський Едем уже новим Пророком.
Десь у хащах віків – мій сплюндрований слід, Над звіздою Полин – мефістофельські круки… Як же вижить мені на цій грішній землі, Коли вже не зігріть замерзаючі руки?
*** Невже і я в тумані – як туман – і я вже йду за часом, як за плугом? Ліна Костенко
Я пережив й переживу віки, В душі моїй – любові мегавати. Мої діди, мої Кармелюки, – В моєму слові – Ваші синяки, Що не дають спокійно жить і спати. Несу свій хрест, як Бог мені велить. В циклопів не питаюся дороги. Мабуть, не все холопи пропили. Десь там у штольнях – з лика постоли, Щоб взути як не вихреста, то бога. В моїй любові всім смертям на зло, – Ще не ослабли віжки й посторонки. Село моє, прабатьківське село,
Стражденне, як Шевченкове чоло, – Видзвонює, як на осонні – тронка. Іду крізь хвищу батьківських сивин. Веду свій слід і долами, і лугом. Ні, я не шавка! Я – не сучий син! Це я той клин, що вибивають клин. Іду за словом, як ідуть за плугом. Моя любов – мого життя ріка – На берегах дніпрових богослова. Благословенне все, що – у віках, Як мед гіркий Всевишньої любові. 30.04.2020 р.
*** Я не ховавсь ніколи у кущах, Коли горіла у сусіда хата, А хтось єлейним голосом вищав, Як тільки можна – благородним матом. Мені тоді було не до октав, Коли прийшли глухонімих васали. Я не сидів в загатах, не мовчав, Коли сади Всевишні корчували. ...Мовчать лакеї і мовчать вожді – Ховаються у сановитих лаврах. А біль блефує, наче у вузді, Як подзвін – у простуджених литаврах. А я кричу, волаю... Боже мій! Хіба глухий народжений почути? А я кричу... А я вже сам не свій, А в душу туга заповзає спрутом. Я сію в душу грішну не кукіль... Іду у світ, тривожним, майдонутим. А коли в слові скурвиться мій біль, Тоді й мене уже не може бути. Як прийде час, і справді я умру, А з мого тліну виросте діброва, Під величальне і печальне – “кру!” Я всі гріхи всесвітні підберу І встане світ Великої любові. Як прийде час, і я уже піду, Туди, де вже не буде пахнуть м’ята, Я обізвусь на вранішню дуду, Щоб в креші грому вічно веслувати. І у мені повік не відболить Усе, що нам наврочить яворина. І хай плюється ненасить... А я живу і буду вічно жить Тобою, моя доле, Україно.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
