Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гість “СП” · “Театр – це взаємообмін енергіями. Головне, щоб ця енергія йшла і зі сцени, і з зали. Коли вони об’єднуються, це прекрасно”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Олег СТАЛЬЧУК: “Вистава – це жива субстанція, яка постійно змінюється”

Слово Просвіти, №08 за 2023 рік

У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави “Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити” за п’єсою Бертольда Брехта у постановці головного режисера театру Дмитра Богомазова. Творці вистави намагаються провести паралелі із сучасністю, а головного героя – показати подібним до диктаторів Адольфа Гітлера та Володимира Путіна. Роль старого Доргсборо виконує народний артист України Олег Стальчук. Сьогодні пан Олег – гість “СП”. – Розкажіть, будь ласка, як для вас минув рік Великої війни. – Як і для більшості, вона розпочалася несподівано. Наш театр збирався на гастролі до Львова. І тут… Я був шокований, до останнього не вірив, що Путін на таке наважиться. Крім театру, у мене була інша робота, тому я залишився в Києві. Звісно, було тривожно… Через деякий час театр вирішив починати працювати. Ніхто не знав, які вистави грати, виникало безліч запитань. Спершу ми грали в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Створили також кілька виїзних концертних бригад. І хоча нас добре прийняли в театрі Лесі Українки, однак ми з нетерпінням чекали повернення на рідну франківську сцену. Щойно повернулися до рідних стін, почали репетиції вистави “Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити”. Роль Доргсборо мені запропонував режисер Дмитро Богомазов. Граю в його виставі “Morituri te salutant” за новелами Василя Стефаника. Це думаючий, талановитий режисер. Грати у нього цікаво. Сьогодні життя в театрі відрізняється від того, що було до війни, і внутрішньо, і зовнішньо. Ми, актори, відчували на собі весь тягар, як і решта киян. Виникало багато моментів, про які раніше навіть не думали. Друга частина назви вистави стосується саме мого персонажа. Яким чином він міг “спинити кар’єру”? Ми намагаємося проводити паралелі з Путіним, як драматург свого часу – з Гітлером. Подумаймо, хто їх міг спинити. На наших очах відбувається історія з Путлєром. Коли почалася війна в Чечні, Грозний зрівняли з землею, було здійснено геноцид чеченського народу – що відбувалося у світі? “Глибоке занепокоєння. Велике співчуття”. Після цього була Грузія, те саме. Далі – анексія Криму. Якоюсь мірою цивілізований світ і відповідає образу мого персонажа. Коли анексували Крим, окупували частину Донбасу – всі співчували і водночас будували “Північний потік”, купували в росії нафту та газ. Як каже мій персонаж: “Причини дві тому – багатства хіть і страх ганьби”. Боюся навіть уявити, що було б, якби український народ не зупинив росіян під Києвом. Знову були б “великі занепокоєння” і “глибокі співчуття”? А чому Україні спочатку зовсім не давали зброї? Та повернемося до мого персонажа. Він персоніфікований, я намагався надати йому якихось людських рис. Але для мене він, насамперед, – це той цивілізований світ, який міг його спинити, але не спинив. Хочу, щоб цей цивілізований світ не скінчив так, як мій герой. – Ви пам’ятаєте попередню постановку цієї вистави, в якій головну роль грав Богдан Ступка? – Так, дійсно. Я навіть грав уній. Мій персонаж постійно помирав. Тобто я грав усіх тих, хто помирав у цій виставі. А роль мого нинішнього персонажа виконував Михайло Крамар. Не хочу навіть порівнювати ці вистави – це абсолютно різні постановки. До речі, нинішня вже третя. Перша свого часу була на малій сцені, багато хто називав її вдалою. Вистава “Моя професія – синьйор з вищого світу” теж мала кілька редакцій. Усі вони різні, але кожна прекрасна посвоєму. Вважаю, що всі мої колеги у новій виставі грають блискуче. Кожен намагається донести свою часточку, відведену йому. Зізнаюсь, ніколи не буваю повністю задоволеним власними ролями з різних причин. То бачиш, що тобі щось не вдалося на сцені, то твоє бачення не збігається з баченням режисера чи колег по сцені… Така особливість акторської професії. Не пам’ятаю, щоб я колись казав: “Ось на сто відсотків я досяг ідеалу”. Вистава – це жива субстанція, вона постійно змінюється. І це залежить від багатьох чинників: щось – від нас, акторів, щось – від того, що зала інша. Це мистецтво, яке відбувається тут і зараз. Як люди різні, так і вистава щоразу різна. – Що вплинуло на ваш вибір професії? – Хотілося займатися усім. У мене була ілюзія, що можна стати і трактористом, і будівельником, і ким завгодно. Спочатку я пів року навчався у Львові, у студії при Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Потім пішов в армію, а коли повернувся, студію вже закрили. Мусив вступати вдруге, цього разу до театрального інституту (нині Національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). У мене були прекрасні вчителі: Ірина Молостова, Олександр Ціановський, Юрій Висоцький. Розуміння професії дали мені педагоги. Звичайно, з часом ти сам набуваєш досвіду. Але буває, що заходиш у глухий кут і не знаєш, що робити. Тоді подумки звертаєшся до своїх вчителів. Думаєш, а що б вони порадили, що б сказали, як би на це подивилися? І дуже часто це мені допомагає. Без перебільшення можу сказати, що професію мені дали справжні майстри. Після навчання мене запросили до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Очевидно, що без моїх педагогів не обійшлося. Хтось порадив подивитися наші дипломні вистави, на які приходив художній керівник Театру Франка Сергій Данченко. Він уважно придивлявся до людей і тоді, коли вони вже починали працювати в театрі. Я поступово вливався в одну з найкращих театральних труп України. Першою була роль у виставі “Пошилися в дурні”, яку ставив Володимир Опанасенко. Вважаю цю роль не зовсім вдалою. Та й сама вистава протрималася у репертуарі театру недовго. Потім грав Хому Брута у виставі “Хто зрадив Брута” у постановці Станіслава Мойсеєва. За ці роки змінилися відчуття, з якими виходжу на сцену, розуміння персонажів. Як люди стають іншими з віком, так само міняється розуміння професії. Але якісь концептуальні речі, закладені вчителями, залишилися незмінними, як і хвилювання перед зустріччю з глядачем. – Раніше ви багато грали в українській класиці. А тепер? – Я зараз граю у “Безталанній”. А раніше були “Дай серцю волю, заведе у неволю”, “Талан”, “Суєта” та ін. До української класики існує зверхнє ставлення, мовляв, вона поверхнева. Насправді наша класика прекрасна. У ній є наїв і чистота стосунків, які, як на мене, дуже цінні. Проте на кожну п’єсу треба дивитися окремо, підбирати до неї свій ключик. – Багатьом глядачам запам’яталася вистава “Дорога Памела”, яка нещодавно повернулася до репертуару театру. – Це хороша драматургія. Хороший колектив, що підібрався, намагалися зробити виставу теплою і доброю. Персонажі наче задумують вбивство. Але насправді вони як діти, що загралися. Поступово з героями відбуваються певні трансформації. Людська доброта Памели всіх їх змінює, хоча з самого початку вони теж не були надто поганими. Спершу думали не про саме вбивство, а про результат, який буде після нього. – Які образи створювати складніше – комедійні чи трагедійні? – Я б не став розділяти – тут ми робимо комедію, а тут трагедію. Процес створення кожної окремої вистави має свій шлях. Одна робиться так, інша зовсім по-іншому. Так само і персонаж. Кожного разу шукаєш нові підходи. У кожної нової роботи своя окрема історія. – Також вам чимало доводилося грати у виставах за п’єсами Шекспіра. У чому, на вашу думку, унікальність цього драматурга? – Мені здається, що він дає достатньо ґрунту для творчості. Одну й ту ж саму п’єсу, один і той самий текст різні режисери ставлять по-різному. І всі вони мають рацію, бо вони саме так бачать виставу. Шекспір дає місце для втілення фантазії того чи іншого режисера. Важко підрахувати, скільки разів ми поставили “Річарда ІІІ”. У нашому театрі він один, а в іншому – абсолютно інший. Шекспір дає можливість для інтерпретації образів. І ніхто не дорікне, що там поставлено правильно, а там – ні. – Ви граєте і на основній, і на камерній сцені. Відчуваєте відмінності? – На камерній сцені більш стислий простір, тому інший спосіб гри. Інший майданчик – інша атмосфера спілкування з глядачем. Театр – це взаємообмін енергіями. Ця енергетика йде і у великій, і в малій залі. Головне, щоб ця енергія йшла і зі сцени, і з зали. Коли вони об’єднуються, це прекрасно. – Чи є вистави, які стали для вас особливо близькими? – Не хочу якусь виділяти. Намагаюся ставитися до кожної однаково. Звісно, є такі, що подобаються більше. Але коли ти виходиш на сцену, то в цю мить, у цей момент, саме ця вистава має бути для тебе найкращою. По-іншому бути не може. Зараз ми працюємо над виставою “Візит”, у якій я гратиму Іля. Думаю, ще рано щось про неї говорити. Головне, аби вона сподобалася глядачеві. Ставить виставу Давид Петросян. Вже маю досвід роботи з цим режисером у виставі “Крум”. Дуже подобається, що у молодих режисерів, які прийшли до нашого театру, є свій особливий погляд і вони не бояться його втілювати. Звісно, є ролі, про які мрію. Але про це поки що не розкажу. (Усміхається). В інших театрах не граю. Проте маю досвід роботи в антрепризі. Свого часу разом з Володимиром Горянським, Оленою Хохлаткіною та Лесею Самаєвою я грав у виставі Дмитра Богомазова “Ідеальна сімейка”. Цікавий досвід. Але організаційно складно робити такі проєкти. – Чим для вас є кіно? – Це залежить від матеріалу, режисера, мого бачення. Якщо цікавий матеріал і цікавий режисер, то, звісно, працювати цікаво. А ще, не буду приховувати, це й можливість додаткового заробітку. Кіно – це дещо інша творчість, ніж театр. Як я вже говорив, театр це живе спілкування, тут і зараз. А в кіно є монтаж, сценарій. Це різні сторони акторської професії. Тут також не хотів би виділяти якихось окремих робіт. Але мені сподобався процес роботи над стрічками “Кава з кардамоном” та “Зачароване кохання”. А ще займаюся дубляжем. Спочатку озвучував документальне кіно, згодом став дублювати й художнє. Звичайна робота. Я б не сказав, що змінюю свій голос під кожного персонажа, але має бути певний посил. Якщо глядач дивиться фільм і йому ніщо не заважає – отже, мета досягнута, фільм озвучено добре. – Свого часу ви вели програму “Народний суд” на телеканалі “Інтер”. – Це була складна програма, зі своїми не завжди веселими історіями. Зізнаюся, вести її було непросто психологічно. Особливо, коли там розглядалися реальні історії. Проіснувала ця програма недовго. Зараз також співпрацюю з різними телеканалами. Зокрема, я голос каналу IСTV, пишу для телемарафону новин. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – У нас є три шляхи. Або маємо померти як нація, як народ, або стати рабами у прямому сенсі цього слова, або ж перемогти. Безперечно, перші два шляхи нам абсолютно не підходять. Тому мусимо перемогти. Безсумнівно. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин