З роси й води! · “Війна забрала чотирьох братів Іще малими. А мені судилось Рости за них, щоб наше древо роду І далі коренилось на землі…” · с. 15сторінка оригіналу ↗
І скальпелем, і пензлем, і пером
Слово Просвіти, №08 за 2023 рік
Вадим ПЕПА, м. Київ
У біографічній поемі “Моя доля” Анатолій Радзіховський заявляє: “Я мало спав, а працював багато. І скальпелем, і пензлем… Я десять літ поклав на малювання оригінальних і типових операцій. І ось двотомник, виданий в Москві. А згодом виставка у Лейпцігу книжкова, Медаль велика Срібна в нагороду… Ми плуга прем, Зігнувши спини – не стогнемо, До краю, до межі”. Хірург щасливий з того, що, провівши безліч операцій, “жодного з людей … не віддав в ті дні дочасно Богу”. Вищі небесні сили благословили Анатолія Павловича на поетичну творчість, на володіння словом з такою ж майстерністю, як і скальпелем. Оповів віршами про долю свого покоління у ХХ і на зорі ХХІ століття нової ери, а до певної міри – і про буття людства в жорстокій юдолі земній: Бо я ж лиш часточка того народу, Який впродовж віків козацьку честь Підносив до небес, немов святиню… Обпікають спомини про “страшний двадцятий вік”: Війна в Європі, революцій смерчі, Терор червоний, табори сибірські, Голодомор і Друга світова – Так і пішли чотирнадцять мільйонів Трудящих українців в наглу смерть. А скільки ненароджених, о Боже, Рабів твоїх до тебе не прийшло! Питань багато, відповідь єдина: Тим віком страдним правив сатана… Фашист загарбав рідну Україну, Тальне спалив і нашу хату Перетворив на згарище страшне. Як тяжко моя мати Катерина Мене носила під гарячим серцем, Перемагала смерть у молитвах Під канонади і сирен виття. А на фронтах десь батько мій Павло… Війна забрала чотирьох братів Іще малими. А мені судилось Рости за них, щоб наше древо роду І далі коренилось на землі… Тальне, де народився Анатолій Павлович, – свята колиска українського етносу. Вихований у правічній Тальянці А. Радзіховський – член НСПУ, лавреат мистецько-літературних премій “Визнання”, “Золотий Орфей”, “Дружба” і премії імені Володимира Винниченка. Поет, прозаїк і глибоко мислячий публіцист. І хіба ж не на подив – заслужений художник України. Його живописними полотнами в залах Українського фонду культури (тепер імені Бориса Олійника) та Будинку художника в Києві милувалися тисячі любителів прекрасного. Свій серед своїх. І не лише з-поміж вірних до останнього подиху клятві Гіппократа, а й у колі митців, як сам зізнається у вірші “Анатолію Базилевичу”: В кафе “Еней” в елітному будинку, що банківську собою повінчав, зібрались ми у час перепочинку, і дух апостольський нас поєднав –
письменників, художників, поетів, і час летів за келихом вина.
А з стін сіяли веселки портретів, старої “Енеїди” дивина. Співчуваю тим, хто не гортав унікальне видання 2017 року талановитого сина рідної мені Черкащини “Спалах болю” – “Поезії, Графіка, Живопис”. Наклад скупий – 300 примірників. На щастя, ціни не скласти ілюстраціям – насамперед живописним взірцям заслуженого художника України Радзіховського та численним фотографіям у колі знаменитих хірургів і видатних митців, іменами котрих пишається не лише волелюбний український народ, ай увесь світ. А в книжці поезії і прози “Палітра почуттів” до глибини душі зворушує вірш “Батьківська хата” з присвятою “Землякам Тальнівчанам”. Не просто близьке й зрозуміле, а прозірливе заявлено Анатолієм Павловичем: Благословенна будь, свята земля, Де гірський Тікич плине в сині далі… Там жив мій рід, либонь, з трипільських літ, Худобу випасав і сіяв жито. Анатолій Радзіховський не заради красного слівця відзначений, як особистість часів Ренесансу. Вражають судження з його уяви про всесвіт у невпинному плині вічності. Хоча б і рядки з “Посвяти батькам”: Відомо всім: бог сонця – Ра…
Моя Соборна Батьківщина – Кохана Ненька – УкРаїна…
Бо пів століття край стола Стояв в бахілах лікар Ра. Потужна генна пам’ять спонукала на глибинне самовираження поетів і геніальних народних художниць України – Маніх рідних, юних художників і поетів, досвідчених майстрів слова і науковців, тих небайдужих, хто таким чином намагається зафіксувати історичні події, поширювати правдиві факти про злочини Росії та творити власний інформаційний простір. Номер журналу вийшов з новим дизайном від художниці й письменниці, нашої землячки Юлії Косівчук, вірші якої опубліковано на сторінках видання. Передмовою до нього стало молитовне звернення до читачів відомої письменниці й громадської діячки Галини Тарасюк, яка благає Всевишнього: “Допоможи, щоб ця війна пішла із нашого життя назавжди!” Вражаючою видалася рубрика “Війна очима дітей” – невигадані історії, які розповідають про щемливі події з життя та героїчну загибель наших героїв. Під рубрикою “Сучасна література” читач знайде нові твори молодих літераторів – Романа Стадника, Христі Венгринюк, Максима Дупешка. На вістрі часу – задокументовані історії українських переселенців, які покинули рідні домівки через суцільні обстріли та звірства загарбників. Сторінка презентацій належить докторію Примаченко, Катерину Білокур… Наважуся сказати, що з таких же самородків – і Анатолій Радзіховський. Його слово прагне доторкатися не до скороминущого, а до вічного, неперебутнього: І оживає у душі Святая матінка моя, Безсмертна роду берегиня Й до мене тихо промовля. І знов молитву колискову Я чую… Благословенні ж будьте, мамо! Приходьте хоч в тривожні сни, Щоб міг я тихо пригорнути Вас до своєї сивини. Від батька-матері Анатолій Павлович успадковує святість сім’ї та відданість родинним обов’язкам. Повчає і заповідає, як шанувати рідну матір, з якою щирою любов’ю поважати батька, як цінувати доброчинну діяльність братів по духу. У поезіях високого натхнення – зворушливі одкровення відданості дружині Лілії Олександрівні, єдиній обраниці на все життя. Повчальні приклади батьківського взаєморозуміння з рідним сином. А ще – взірці турботи людини великого серця про онука, якому щастить з малих літ збагачуватися мудрістю дідуся. На широкому життєвому полі не перелічити зустрічей з тими, хто гідний звання людини з великої літери. Надзвичайно цікаві поетичні присвяти тим і прозові спомини про тих, з ким Анатолій Павлович спілкувався та ділився заповітним, – з головою Українського фонду культури Борисом Олійником, солов’їним голосом української пісні Дмитром Гнатюком, видатним майстром сцени Богданом Ступкою, першим і єдиним астронавтом незалежної України Леонідом Каденюком та достойними доброго слова колегами по роботі. А понад усе – уклін землякам-тальнівчанам. Дитинство і юність у колі односельчан благословили знаменитого хірурга, визнаного художника, поета з божої ласки, прозірливого прозаїка на синівську відданість рідному народу. На зібраннях Черкаського земляцтва “Шевченків край” у Києві Анатолій Павлович виділяється винятковою доброзичливістю. Він такої вдачі, щоб міряти кожного співбесідника не з голови до п’ят, а від голови до неба. Неодмінно підтримує доброчинні діяння. У здобутках на творчих нивах – літературній і живописній, а тим паче медичній, Анатолій Павлович – неперевершений. Широта його знань – виняткова, обізру філологічних наук, письменнику, професору, невтомному просвітянину, 85-річному ювіляру Богдану Мельничуку та його поетичному збірнику “Не продається отча хата”, на якій розміщено вірш “Спинись, московіє шалена”: У них – Сибір // Й царі – псявіри // А в нас – козацтво і гайдамаC цтво… Відзначені на сторінках журналу і знакові культурні події в державі, зокрема, йдеться про відтворення вишиванки Степана Бандери. Про це розповіла засновниця Всесвітнього дня вишиванки Леся Воронюк. Тележурналістка Емма Антонюк розповідає про перемогу на Євробаченні яскравого самобутнього гурту “Калуш”. У новій “ Ластівці” йдеться і про хіт від гурту “Авіатор” – “Азов” чернівецького музиканта Дмитра Тодорюка і нову пісню журналістки Людмили Черняк “Настане день”. Йдеться, звісно, про день нашої Перемоги. Читачі познайомляться з новими поезіями Світлани Шабат-Савки, Олени Рєпіної, Павла Іваницького, Марії Звірід, Валентини Буняк, Василя Фесюка.
наність у будь-чому – неймовірна. Докладає зусиль, щоб просвіщати мільйонні маси. Пристрасним публіцистом виступає в доданій до поезій прозі. Його міркування масштабні, всеохоплюючі: “Як батьки вчать своїх дітей уму-розуму, так і письменники “вчителюють” – об’єднуючи безліч спостережень, закарбовують у художніх образах ту мудрість, яку беруть у своєму часі… Погано інше… українська влада не навчилася жити національними інтересами, дбати про культурність і освіченість свого народу і хоч трохи дбати про “побут” його духовних провідників”. Який там “побут”, коли йдеться про збагачення торбохватів? На сході багатостраждальної України підриваються на поставлених окупантами мінах мирні мешканці. Стираються з лиця землі міста й села. Гинуть під обстрілами захисники рідної Матері-Землі, а також безневинні діти й старі дідусі, бабусі, яким три чисниці до смерті. Отруюються на довгі роки земля, вода, повітря. Учиняється не якась там придумана “гібридна” чи “громадянська” війна, а таке ж винищення українського народу, як 1708 року в Батурині та як після “вікторії” “скаженого свата” Петра І під Полтавою. Сліпорожденні глухі до прози в “Палітрі почуттів”: “для досягнення бідними рівня життя такого, наприклад, як у США, будуть потрібні ресурси чотирьох таких планет, як Земля”. Кількість населення на ній перетинає позначку у вісім мільярдів. У той же час в Україні спостерігається катастрофічне зменшення люду. Уже втокмачують хитромудрі в голови довірливих, що до кінця цього століття залишиться в Україні 17 мільйонів. Те, “що В. І. Вернадський не зовсім вдало назвав ноосферою”, наголошує А. П. Радзіховський, – “біосфера і техносфера”. “Непримиренна конфронтація між ними поглиблюється і загострюється з кожним десятиліттям”. А що ж українська еліта? Кому ж, як не їй, звертати увагу на те, що зростає “напруженість у системі біосфератехносфера”. Градовими хмарами насуваються загрози “на тлі відносного й абсолютного зниження чисельності старіючого населення Західної Європи і пострадянського простору, викликаного певною мірою третьою фазою “демографічної дірки”, що виникла через людські втрати під час Другої світової війни”. Та чи можна уявити, аби прозірливі, як А. Радзіховський, били вусі дзвони на сполох на телеекранах?.. Не мені вчити вченого, як їсти хліба печеного. Анатолій Павлович – сам собі вимогливий судія: Коли життя підійде до межі, З якої вже не буде вороття, До Господа прийди і попроси Прощення в нього за своє життя. Головне ж для відданих до останнього подиху рідній Матері-Землі – бити лихом об землю, як заповідано з діда-прадіда, та дивитися крізь густий туман в очі істини.
Лейтмотивом видання є слова юних художників, які публікують у “Ластівці” свої малюнки та листівки для наших захисників: “Разом ми сильні!”
У передмові до книги Анатолія Радзіховського “Палітра почуттів”, виданій 2018 року, Борис Олійник порівняв автора зі знаменитостями “в часи Ренесансу”, коли “було багато феноменальних людей, які відзначалися багатогранністю талантів”, і підтвердив заявлене: “Перед усім він видатний хірург, академік Української АН, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки та техніки, лауреат Державної премії України, гідний учень і продовжувач школи незабутнього Олександра Шалімова. Їхній двотомний “Атлас операцій на органах травлення” назавжди увійшов в історію світової медицини”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
