Суспільство · “Колективний Захід вклав у цю війну вже стільки коштів і зусиль (щонайменше 150-200 млрд доларів) і вкладе ще значно більше, що вже не поступиться”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
365 днів запеклої битви, яка наближає Перемогу
Слово Просвіти, №08 за 2023 рік
Віктор СКОРИК, оглядач “Слова Просвіти”
Україна не може програти, бо за нас правда, за нас слава. І воля святая! Для українського народу “бути чи не бути” не є питанням, бо ми і словом, і ділом відповідаємо на нього однозначно: бути! За цей рік наше суспільство стали дорослішим. На цілу епоху. До цього ми намагались наздогнати поїзд цивілізаційного часу, робили помилки, які виправляли здобутками, пройшли два славетних Майдани. Але за рік війни народ, суспільство ціною крові, праці, героїчних звершень не тільки наздогнали той поїзд, а й стали, фактично, його локомотивом, який повернув світ у нову епоху. Отже, коротко про важкі, але звитяжні 365 днів війни добра зі злом, України з Ордою. Українська армія протистоїть значно чисельнішій, озброєній до зубів силі, яка має на порядок більшу кількість важкої техніки, в десятки разів – боєприпасів, потужну авіацію і те, чого досі не мають ЗСУ, – ракети великої та середньої дальності. Ординське військо, оснащене, укомплектоване, навчене веденню війни, напало на нашу землю з планом бліцкригу, з парадним одягом у валізах для переможного маршу Хрещатиком через три-чотири дні. Такою бачили СВО московити, так передбачали практично всі аналітики й політики світу: Україна, на їхню думку, була приречена на швидку окупацію, оскільки сили катастрофічно не співмірні, перевага Московії колосальна. Але цей бліцкриг врешті обернувся втечею московського бундючного хижака з-під Києва, з Чернігівщини, Сумщини, а потім – розгромом, який скасовував початкові успіхи московитів-окупантів на Харківщині, з втратою не тільки особового складу (а їх було немало), а й великої кількості важкої техніки, яка стала трофеями для ЗСУ. Цей вдалий великий наступ дозволив нашому війську звільнити величезні території і надовго перехопити ініціативу у війні. На цій хвилі було оточення і звільнення Лиману, прорив наших військ на терени Донецької та Луганської областей. Згодом була звільнена правобережна Херсонщина. Водночас наше військо утримує ворога на лінії Бахмута вже шість місяців безперервних запеклих боїв, під час яких перемолочено десятки тисяч елітних ворожих сил. Що побачили ми і весь світ за цей час у ході боїв? Могутню силу духу українського народу, нечуваний в історії героїзм та завзятість в обороні, від якої у захваті весь світ. Українці завдали великих втрат москвинській армії та оголили застарілу кондовість їхньої тактики, її убоге керівництво та крихкий моральний дух війська у реальних боях. Українські війська виявилися напрочуд адаптивними, меткими та креативними. Вперше в сучасній війні ЗСУ масово впровадили ефективне застосування безпілотників. Децентралізоване командування, що в крові вільнолюбивих українців, помножене на хист оперативного планування, виявили численні системні недоліки ворога, що (в межах можливого, за браком необхідного озброєння і боєприпасів) сприяло організації низки нищівних ударів по ворогу, які Москва пояснювала або “жестами доброї волі”, або “отріцатєльними наступлєніямі”. Ми ж спостерігали ганебну втечу. За цей час маленький потічок західної зброї, що дійшов у лютому-березні 2022 року, з часом набуває сили, стає зашморгом, затягнутим руками українського воїна на шиї терористичної Москви. Послідовно з’явилися високоточні реактивні системи залпового вогню HIMARS, САУ, артилерія з Франції, Польщі та інших країн, які дозволили Україні розбивати московитські командні пункти, склади боєприпасів та паливні бази. Збір і об’єднання розвідданих у режимі реального часу (за підтримки НАТО), інтеграція розвідки ЗСУ у спільну систему надала можливості українським підрозділам виявляти цілі вчасно, значно переважаючи в цьому технологічно відсталі сили окупантів. Поступово зміцніла система протиповітряної оборони ЗСУ, яка тепер спроможна ефективно нищити ворожі ракети та безпілотники, значно обмежити терор, націлений на цивільне населення в українських містах (світла й тепла в наших помешканнях маємо вдосталь ось вже більше тижня) і, що дуже важливо у військовому вимірі, – перешкоджати військово-повітряним силам Москви безкарно ширяти небом України. Так, не всіх хижаків ми можемо (поки що) знищувати у нашому небі; балістичні та гіперзвукові ракети – на жаль, ще недосяжні для нас цілі. Але вже незабаром і ця прогалина в обороні нашого неба буде надійно закрита: на допомогу від партнерів із США, Нідерландів, Франції та Італії до нас ідуть “Петріоти” та смертельно кусючі “Мамби”, саме ця парочка вміє нищити літаючу смерть. Звісно, нам хочеться більшої допомоги для ЗСУ. Але є об’єктивні чинники, про які я раніше писав докладно, тому зараз не акцентую. Знову підкреслю, що Україна не була готова до війни. Факт прикрий, сумний, трагічний, але так було. Факти – вперта річ. Але, як виявилось, не тільки Україна не була готова до такої війни, а й певною мірою весь світ і, особливо, Європа, яка вважала, що їй нема чого занадто турбуватися. Тактично вона не помилялась – Москва на них не наважувалась (поки що) нападати. Але це була стратегічна помилка: такого героїчного опору, який виявила Україна, Європа аж ніяк не очікувала. Незламний опір українського народу навалі московитів Європу заскочив зненацька. І лише в ході Великої війни європейці побачили, що їм загрожує в перспективі, якщо Україна буде окупована. Вони не тільки побачили варварство Москви, вони зрозуміли, що Москва не бажає ні з чим і ні з ким рахуватись, а пре далі, попри погрози, санкції та власні втрати. Вони нарешті побачили реальну загрозу в близькому майбутньому. Солодкий сон розуму закінчився. Домовитися з Московією неможливо, вона хоче все, без компромісів. Москва приспала Європу ін’єкціями енергоресурсів, накачала економічні м’язи на цьому, тож пішла в атаку на світовий правовий устрій нагло і безжально. Кремль бачив, що за великим рахунком Європа не була готова до війни з Московією.
Коли ж почали шукати зброю і боєприпаси для України, то раптом виявилось, що боєприпасів – з практики інтенсивного їх використання в поточній війні – вкрай обмаль на складах і ще менше виробляється, що техніки не тільки мало, а вона ще й не в кондиції і, щоб довести її до ладу, потрібно багато часу – часто навіть не місяці. Тому необхідні екстрені дії. Ось останній показовий приклад. Танкова коаліція. Довга історія, яка після Рамштайну-9 закінчилась остаточним рішенням: постачанню Україні танків західного зразка бути! Але чому Німеччина опиралась так довго і затято? Чому Шольц вимагав, щоб згоду на це давали всі разом, колективним Заходом? Не тільки тому, що йому потрібна позитивна суспільна думка громадян, а ще й тому, що Шольц розумів: обіцянки, які багато хто давав щодо постачання танків, якщо “на це згодиться Німеччина” (яка є виробником основних танків “Леопард” в Європі), виявляться порожніми цяцянками,
бо багато хто з обіцяльників лукавив. Лукавство чи не лукавство, але виявилось, що танків, готових до бою, мало, навіть відверто застарілих. І Шольц це розумів, знав. І саме він тепер тисне на всіх, щоб це питання вирішувалося швидко і ефективно. Не галас є мірилом ефективності, а дії, реальна робота і реальне бачення того, як все є насправді. Шольцу нема чого закинути, він нещодавно став канцлером, і тепер йому потрібний час і великі зусилля, щоб розчистити ті Авгієві стайні, які засмітились за десятки років недбальства. Попри все, я впевнений, що все-таки щонайменше 300 танків до квітня-травня надійдуть в Україну від наших партнерів. Щоправда, серед них майже половина буде модифікованих на Заході танків Т-72. Чи знайдуть, чи підготовлять більше саме танків західних зразків? Думаю, що так, але вже в червні-липні. Я ще й сподіваюсь на те, що США нададуть додатково вагому партію “Аб-
Фото з сайту Президента України рамсів”, яким улітку нічого не заважатиме. Саме тоді ЗСУ набудуть часу й сили для свого стратегічного наступу. До речі, перша партія французьких майже-танків AMX-10 RC вже надходить у наше військо, це гарна техніка для весняних боїв. Танки дуже потрібні нашому війську. Але головна проблема для Збройних Сил – ракети, снаряди, боєприпаси. “Очевидно, що ми перебуваємо в гонці матеріально-технічного забезпечення”, – сказав нещодавно генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг. У наших партнерів вже є розуміння і готовність діяти в цьому напрямку. Тому, враховуючи становище на фронті, прогнозування бойових дій сторін, а також оцінки наявних можливостей, у часі постачання для потреб ЗСУ можна розділити на два часових кластери: поточні та наступні. Поточні: снаряди, ракети малої та більшої дальності, інтенсивне насичення системами ППО (особливі – IRIS, NASAMS та MAMBA).
Наступні: батареї PATRIOT (як остання, базова ланка створення інтегральної ППРО), танки (західних зразків), а також гібридні авіаційні бомби (GLSDB), які пристосовані для наземного пуску на дальність 160 км. І в жодному разі не слід забувати про перспективні постачання, а саме – ракети великої дальності, літаки та гелікоптери. Винищувачі F-16 і тактичні ракети ATACMS із радіусом дії 300 кілометрів будуть на озброєнні ЗСУ! Всьому свій час. Жодних “червоних ліній”, накреслених Москвою, вже не існує. Про це, звісно, політики з Білого Дому не говорять публічно, бо на те вони й політики у владі. І про Крим як найжирнішу “червону лінію” імперської Москви (за моїми уважними спостереженнями буквально останніх днів – висловлювань і дій провідних, відповідальних політиків, не популістів, у США і не тільки) теж можна забувати. Є розуміння у відповідальних державників, що без Криму перемога буде пірровою, бо Москва власне отримає мандат на застосування сили у подальших своїх планах, а разом з нею отримають такий же руйнівний для світу мандат чимало бажаючих пограти своїми м’язами на геополітичному полі битви. Понад те, я певен і бачу, що в Москві теж прийшли до розуміння двох речей: їхній мотлох під назвою “червоні лінії” вже мало кого лякає, час для гри сплив. Коли путін закінчив свою останню промову-лякалку словами “я не блефую”, то це, за психологічними ознаками, є свідченням того, що блефує і розуміє: його блеф вже ні на кого і ніяк не діє. У Кремлі “силу” свого блефу теж знають і в перемогу не вірять. Цікаво ще ось таке: “опозиціонер” Навальний заявляє, що Крим без питань треба повертати, і Україна повинна мати кордони станом на 1991 рік. (Раніше він теж казав, що “Крим наш”). Треба розуміти, що нічого просто так не говориться в тоталітарній Московії, у кожного ЛОМа є своя роль. Навіть в “опозиціонера”, засланого на галери. Сказане Навальним є зондуванням, промацуванням суспільної реакції. Словом, як казав Горбачов: “Процес пішов!” Тим часом продовжимо про головне – про зброю. Для всіх названих кластерів постійно і у великій кількості повинні бути – снаряди, снаряди і снаряди. А також безпілотники – тисячі, а краще десятки тисяч, різних – атакуючих, розвідників, камікадзе; малих і великих, малої і великої дальності. Виконання цих кластерів є тими необхідними щаблями, які послідовно ведуть нас до переваги над ворогом. Отже, до вершини – до нашої перемоги. А для тих, хто не вірить у солідарність світу свободи і демократії, а вірить у те, що вся ця допомога є лише намаганням колективного Заходу отримати дивіденди від розподілу світу та джерела надприбутків у цій війні “нашими руками і життями”, у мене є гарна звістка: колективний Захід вклав у цю війну вже стільки коштів і зусиль (щонайменше 150-200 млрд доларів) і неминуче вкладе ще значно більше, що вже не поступиться. А свої кошти відіб’є потім, бодай частково, за рахунок Москви: вистачить всім – і їм, і нам. Та не це є головною метою Заходу в цій війні. Хоча така компенсація була б
12 місяців, 365 днів запеклої битви українського народу за свободу, за життя, за право бути собою, за майбуття. Битви проти людожерської московської орди, в якій вижити може лише одна сторона. Бо Москва, програвши цю війну, приречена на розпад – повільний, але неминучий.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
