Очевидець і літописець · “У ті мирні часи ніхто й подумати не міг, що на кожне українське покоління випаде війна”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Невтрачені імена
Слово Просвіти, №08 за 2025 рік
Ігор ЗОЦ
Війна докотилася до східної межі Дніпровщини з Донеччиною: за останні тижні в селі Новопавлівка рашисти знищили авіабомбами чимало приватних домівок, а також Будинок культури, сільраду, амбулаторію, млин і ліцей з пам’ятною дошкою уродженцеві села – знаному українському поету і перекладачеві Ва0 силю Мисику. Співчуваю всім постраждалим, поділяю біль жителів Новопавлівки, з якими колись був односельцем...
Не зовсім особисте Спогади про Новопавлівку – це про кілька років дитинства в селі, де мій батько Олексій Антонович Зоц (1919–2004) працював учителем української мови та літератури в школах і деякий час був директором заочної школи в райцентрі Межова. У Новопавлівці я пішов у перший клас до середньої школи, де батько не працював, і там заробив похвального листа – першу маленьку перемогу. Згодом батько отримав призначення в сусідню Іванівку, в рідне село моєї мами Параски Тарасівни Зоц (Білицької), але Новопавлівка назавжди в моєму серці. Добре пам’ятаю це велике село, яке в 70-х роках минулого століття мало всі умови для своїх жителів. Середня школа, лікарня, новий Будинок культури, магазини, стадіон… Хіба що басейна не було, але навіщо, коли є річка Солона і мальовниче Гапчине плесо – чи пережило останні пів віку… Не кожне село могло похвалитися своїм музеєм, а в Новопавлівці він тоді був. Якось дітлахами прийшли до нього, а доглядач – заслужений ветеран – у музей не пустив, мовляв, сьогодні зброю будемо чистити, давайте іншим разом. А ми й не образилися: зброя – то святе. Добре пам’ятаю бібліотеку, куди записав мене батько, а далі я вже сам ходив з дозволу і без. Навіть на сторінку газети “Червона зірка” потрапило моє фото в бібліотеці з підписом “Юний читач”. З того моменту я тягнувся до інформації, до газет, і вже коли переїхали до Іванівки, десь у третьому класі, мені передплатили “Прапор юності”, а дід Тарас Білицький “Зорю” читав традиційно. “Правдою” в родині ніколи не пахло, союзні новини отримували з “Известий”.
Поети з війни А ще була в той час у Новопавлівці книгарня – окремий будинок! Пригадується, як до батька приїхав з Києва його давній
Пам’ятна дошка поету йдучи на бій, клянеться не зрадити рідній стороні, а якщо ж це раптом станеться: Хай твоя земля з-під мене вирне, Не пригорне до своїх грудей, Кожна твоя стежка, Україно, Хай мене до прірви приведе! У своїх спогадах Олесь Жолдак розповів, як у 1943-му отримав лист від Зоца, де той написав: “В армію я пішов пізніше на шість днів від тебе – мотався по всьому Союзу. У 1941 році під Москвою мені сказав один москвич: “Над тобою світить зоря”, а через годину його вбили, а я до цих пір живий і цілий…”. А згодом, як пише Жолдак, Зоц сповіщав йому: “Слово про рідну матір” (вірш М. Рильського) я знаю напам’ять, вірш зворушує мене, напевне, тому, що я давно не був в Україні. Прости мені за таку піднесеність, але я скажу тобі – хай буду проклятий, якщо забуду її, її мову і все, що разом складає нашу рідну Матір… (8 листопада 1944 р.)”. Цих сторінок з життєвого шляху батька я не знав: той був доволі стриманим чоловіком – багато міг розповідати про інших, а про себе мало. Війна була для нього настільки чутливою темою, що обговорював її тільки з такими, як він, з фронтовиками. Так згодом я дізнався, що товаришував мій батько з Іваном Надточієм, уродженцем Новопавлівки, героєм радянського союзу, який отримав це звання в 1943 році за форсування Дніпра. Іван Іванович втратив тоді ногу, але не занепав духом, життя присвятив громадській роботі, часто приїздив на Межівщину, допомагав землякам. Він передчасно пішов з життя, у 1983-му, але за пару років до цього Івана Надточія сфотографував у Києві Олександр Клименко, який згодом стане військовим журналістом і побуває на передовій російсько-української війни. Вирізка з газети з колоритним Надточієм збереглася, і я подумав, що в житті є чимало невипадкових збігів, адже з Клименком знайомі ще зі студентських літ. У ті мирні часи ніхто й подумати не міг, що на кожне українське покоління випаде війна. У квітні 2004-го пішов за вічну межу батько, а в січні 2008-го – мама. Згадуючи їх щодень, я не можу позбутися думки, що вони певно не пережили б цієї війни, яка в 2014 році розірвала вибухами їхні могилки на цвинтарі біля Донецького аеропорту і перетворила їх на такі собі пам’ятники невідомому солдату. Вигнанцеві з рідного дому, мені залишається тільки молитися за упокій їхніх українських душ.
З Межівської сторони Добре пам’ятаю, що в Новопавлівці в моє життя увійшли імена уродженців села – поета-лірика Василя Мисика (1907–1983) і літературознавця Віктора Іванисенка (1927–1997). Обидва – учасники Другої світової війни. Батько говорив про них з великою повагою, як про відомих в Україні людей і, що головне, наших земляків – колись теж ходили вулицями мальовничої Новопавлівки. Про те, що ці достойні люди зазнали репресій, мені не розповідали, та, певно, і не зрозумів би тоді, як таке можливо: за слово – до в’язниці, як сталося з Мисиком, чи заборона на професію, як з Іванисенком. Між тим, колесо історії обернулося таким чином, що з проголошенням Незалежності повернулося з непам’яті багато імен. Це відбулося не лише в столиці, ай у Донецьку, де я працював головним редактором обласної газети “Донеччина” у 1992–2014 рр. Наше видання твердо стояло на позиціях національного відродження, власне, ми були єдиною на Донеччині українською газетою великого формату. Крім “Донеччини”, ще випускали “Світлицю” для сімейного читання, давали світло аматорам поезії і, звісно, відомим письменникам. Одним із них був Іван Костиря (1932–2003), уродженець хутора Федорівка, лікар за фахом і автор кількох десятків книг, член НСПУ. А ще мій троюрідний брат. Він жив у Донецьку з 1970-го року, я став донеччанином у 1985-му, і в нас склалися не просто родинні, а творчі взаємини. Іван Сергійович узяв за правило ділитися зі мною своїми планами, часто радився, як правильно вживати те чи інше слово. Він увійшов у літературу як російськомовний письменник, але свою підсумкову книгу написав українською.
У “Межівській стороні”, що вийшла на сороковини після смерті автора, в 2003 р., зібрано нариси про письменників, які народилися на Межівщині. З’ясувалося, що тісно пов’язані з Новопавлівкою не тільки Тетяна Сулима, яка жила і творила на межі ХІХ–ХХ століть, Аркадій Казка, Василь Мисик, Віктор Іванисенко, але й сам Костиря. Ось уривочок з його книги: “У Мисика не знайшов конкретних згадок ні про Солону, на берегах якої він народився і виріс, ні сусідньої Вовчої. Його рідну Новопавлівку я добре знав ще відтоді, коли навчався у Дніпропетровській фельдшерській школі і проходив там, у сільській лікарні, переддипломну практику. І тому легко вгадував описи тамтешньої природи…” Письменник цитує рядки з вірша Василя Мисика “Шукачі”: Ясно у віддалі пам’яті Бачиться й нині Шлях, вітряки золоті На горі, під горою Вуличка тиха, що круто Спускається в плесо… “Я читав і впізнавав Новопавлівку, гору над нею, річку Солону, з її покритими густим споришем берегами і Гапчиним плесом. І радів, звичайно”, – зізнається Іван Костиря. Далі в своїй книжці він зазначає, що Василеві Мисику було притаманне планетарне мислення: “Він відчував себе не лише українським, національним поетом, а й поетом усього людства, як воно й годиться великому майстру й громадянину, котрий сповідує у своїй поезії християнське добро”. На підтвердження цієї тези письменник цитує рядки з вірша “Планета”, де поет з “селянською хазяйновитістю” говорить: Планету б треба доглядать, як грядку… Ніколи не доводить до упадку… Тримати чистою, немов світлицю… У своєму есеї про В. Мисика, написаному в 1997 році, автор звертається до районної влади з проханням увічнити пам’ять про поета в Межовій, де він працював у районному будинку селянина. “Це треба зробити не заради його одного, а заради нас, живих, особливо ж земляків, щоб ми не втрачали в сьогоднішньому хаосі вдячну пам’ять про нащадків, без якої не може бути ні окремої людини, ні всього народу, до якого маємо честь належати”, – написав І. Костиря про одного поета, але, як мені здається, – стосовно всієї літературної плеяди з Межівської сторони. Нащадки заклик почули! У 2014 році пам’ятною дошкою в Межовій вшанували самого Костирю, а в Новопавлівці у 2017 році – Мисика. Про це ми написали в “Донеччині” як про подію національного масштабу. Тут варто зазначити, що пам’ятну дошку створив краєзнавець з Харківщини Микола Шакін. А про те, що творчість наших земляків цікава всім українцям, свідчить видана в 2016 році книга Олександера Шугая “Цвіт вишні, або втрачене кохання Василя Мисика”. Вона напевно була в Новопавлівській книгозбірні, але чи збереглася після варварських обстрілів рашистів? Про літературознавця Віктора Іванисенка знаємо менше. Між
Відкриття пам’ятної дошки в Новопавлівському ліцеї, 2017 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
