Позиція · “Викликане фільмом невимовне людське відчуття: утвердити в собі збуджену силу волі до справедливої боротьби за нашу правду”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Про післядію фільму та його художню правду
Слово Просвіти, №08 за 2025 рік
Леонід МУЖУК
Кінопрем’єра нового фільму Володимира Тихого “Одного літав Україні” (Кінооб’єднання “ВА- ВИЛОН’13”) спонукає не тільки до роздумів над його історично правдивим документальним змістом, але й до необхідності осмислити твір. Ця екранна історія, здавалось би, локальна. Бо основні події розгортаються на типовому діючому полігоні (“десь в Україні” – саме так означена географія в титрах). Але згодом образ сучасної війни постає у фільмі надто масштабним узагальненням. І так само на екрані бачимо узагальнений і надто яскравий образ героїчної людини, яка у цій важкій війні добровільно ризикує своїм життям заради справедливої перемоги. Головні герої фільму – це здебільшого американські воїни-добровольці одного з військових підрозділів міжнародного легіону, що нині воює за Україну. Серед них є й інші іноземці, зокрема чеченці, що теж свідомо борються за українську перемогу і теж публічно засвідчують на екрані свою гостру позицію супроти московського агресора. Дія на екрані відбувається у прискореному розвитку і густо насичена подіями та непростими вчинками персонажів у дуже складних умовах їхньої боротьби за виживання. Фільм документальний, тож перед кінооб’єктивом, зрозуміло, ніхто нічого не грає. Тут люди живуть і діють так, як того вимагає нинішня війна. Словом, герої фільму – воїни, які в екстремальних умовах уміють правильно діяти і навіть мислити про те, як треба красиво жити. Хоч кожен з них, насамперед, думає на війні про те, як в умовах важкого бою вижити. Врешті, їхні долі, які їхнє людське призначення, обумовлені для них спільним історичним фактом – свідомим вибором чи не найважчої людської справи: добровільно йти на чужу війну, щоб допомогти українцям досягти справедливої перемоги. Спостереження за вчинками героїв і короткі екранні свідчення-роздуми самих героїв фільму сконцентровані у головній сюжетній лінії, де динамічними епізодами розгортається воєнна специфіка та виснажлива монотонність напруженої солдатської роботи. Бо комплексні воєнні тренування відбуваються заради злагодження бойової взаємодії воїнів поміж собою. Але ця неймовірно важка солдатська робота переслідує найвищу людську мету, що обумовлюється категоричною вимогою: не тільки перемогти в реальному бою, а й кожен з воїнів повинен залишитися живим – як під час наступу, так і в обороні. “Люди повинні чинити все правильно”, – так з цього приводу мовив один з героїв фільму. А по короткій смисловій паузі, маючи на увазі не тільки полігонні тренування, а й усвідомлені людські вчинки, він же й зауважив: “Думаю: я вчинив правильно, що зараз я тут, в Україні, і воюю за неї”, – щиро зізнався без жодного пафосу, але з твердою впевненістю. Легіонери в цьому фільмі не тільки сміливі й добре обізнані з воєнною справою, але й мудрі люди, обтяжені великим практичним досвідом воїна. За їхніми вчинками цікаво спостерігати, а сприймаючи їхні свідчення, спільно з ними думати про те, що є найважливішим у людському житті. Внаслідок екранного контакту з ними, врешті, достеменно розуміємо, що ці дотепні і мужні іноземці – характерні особистості з високою життєстверджуючою місією, для яких історична справедливість – найвища правда, заради якої вони й воюють. Тож спостерігаючи за екранним плином сучасних реальних подій та заглиблюючись у висловлені моральні імперативи головних героїв фільму, глядач зосереджується на осмисленні історичного фактажу, що паралельно з епізодами сучасної війни композиційно згрупований ще й удвох інших додаткових сюжетних утвореннях. Однорідних за композиційним призначенням, але кардинально протилежних за внутрішньою суттю їхнього змістового наповнення. Проте обидві ці сюжетні лінії несуть у цьому фільмі однаково важливу художню функцію як з огляду на зміст, так і його форму. Одна з них – візуально скомпонована у формі розгорнутого динамічного епізоду, де в хронологічній послідовності зверстані знакові історичні факти, що стосуються головних етапів та ключових періодів становлення, утвердження та руйнації української державності. Цей епізод наповнений яскравими символічними образами й збагачений лаконічним інформаційним супроводом титрів (написами), що засвічують на екрані відповідні історичні дати. Але всі ці історичні моменти ув’язані між собою так, немов калейдоскопічним способом на екрані перегортаються головні віхи багатовікової української історії. Аж поки всі ці вікопомні українські історичні процеси врешті не наткнулися на конкретну хронікальну з’яву брутального історичного моменту – військового параду, розгорнутого масштабним маршируванням на головній московській площі, біля кремля. Це хроніка зухвалої демонстрації агресивних можливостей як живої сили, так і технічного воєнного потенціалу путінського режиму. За парадним дійством зацікавлено спостерігав сам теперішній кремлівський вождь та його управлінська кліка. Той традиційний для сучасної московської історії парад відбувся 9 травня, а вже за неповний рік, 24 лютого 2022 року, – розпочалося широкомасштабне віроломне вторгнення московського агресора в Україну.
Режисерська реалізація цього епізоду, ключового для подальшого розгортання екранних подій, створює разючий емоційний ефект від художнього сприйняття залученого до цього епізоду документального матеріалу. Досягається по суті художній ефект своєрідної вибухової реакції, що збуджує свідомість блискавичним усвідомлення тієї реальної небезпеки, що всіх нас, українців, нині переслідує. Можна хіба що цей високий мистецький результат означити метафорично, прирівнявши спричинений ним емоційний вибух саме до яскравого спалаху блискавки, відлуння якої котиться довго нестихаючим громом. До того ж – сила емоцій тут наскільки потужна, що збуджена екранними образами людська свідомість нестримно прагне до вдумливого аналізу всіх подальших екранних подій як реальних фактів. Тих історичних фактів, за якими чуттєво постає, – аж до краю людської уяви, – справжня історична суть московської війни: підступний замах на долю нашого народу. І щоб унаслідок цього глибокого усвідомлення бодай якось позбутися муки розпачу, душа відчуває нестримну потребу – якомога довше зберегти викликане документальним фільмом невимовне людське відчуття: утвердити в собі збуджену силу волі до справедливої боротьби за нашу правду. У нинішньому українському часі документальне кіномистецтво, мабуть, саме так і повинне попереджати націю про реально смертельну для неї небезпеку. Справді, все те, що вище означено, триває на екрані дуже коротко, майже миттєво. І до того ж – в одному, так би мовити, становому для розвитку зовнішнього конфлікту епізоді. Бо в смисловому контексті розвитку й вивершення авторського задуму за допомогою історичної правди хронікальних кадрів, цей епізод став фундаментом для головної ідейної константи як смислової вершини в пошуку художнього утвердження української правди. І це відбулося завдяки природній органічній єдності режисерського синтезу як практичного кінематографічного сплаву всіх екранних компонентів у цілісний символічний образ. Той кінообраз збуджує тут, у цьому фільмі, тривалі роздуми про історичні перемоги і поразки нації у вічній українській боротьбі за свою національну правду. Бо в усіх без винятку українських історичних епохах завжди важко виборювалася українська державність (з далекої минувшини й до нинішнього часу).
Інша допоміжна сюжетна лінія – теж своєрідна кінематографічна констатація історичної правди. Але вона вже стосується історичної пам’яті американського суспільства. Йдеться про американську участь у Другій світовій війні. Відголоски того далекого часу, героїчного і трагічного для американців, чуємо у свідченнях самих американців, сприймаючи історичну правду на фоні виразних символів головних меморіальних комплексів Америки. А сприймаємо роздуми і свідчення представників різних поколінь сучасного американського суспільства в контрапунктному зіставленні паралельним воєнним дійством, що триває нині в Україні. Історичні наслідки фашизму, що колись занурив світ у воєнне безумство Другої світової війни, збігаються з аналогічною небезпекою для світу, яку тепер несе московська війна, що вперто поки руйнує Україну і духовно виснажує наш люд на його рідній землі. Загарбницькі війни – однаково підступні. Але усі московські війни, що спрямовувалися на загарбання України, вирізнялися ще й дикунським рівнем ординської жорстокості. Проте нинішня війна надто специфічна. Вирізняється вона своїм “гібридним” чинником як основним ідейним фундатором історичного безумства. І тому вивершується над усіма тими попередніми московськими замахами, яких зазнала Україна. Ця війна давно спланована кремлем і тривалий час ним системно готувалася до свого віроломного історичного старту. І ретельно утверджувалася в загальноімперській суспільній свідомості вульгарним публічним нав’язуванням шовіністичних доктрин з модернізованого арсеналу психологічних спецоперацій старої чекістської методології. Але ця робота велася ворогом по-сучасному: за постійною участю мобілізованих на цю воєнну справу практично усіх пропагандистських засобів інформаційного сегменту чекістської імперії. А тепер московська війна так само активно ними супроводжується. Тому цю війну справедливо називають гібридною. А її інформаційна складова, хоч і є гігантським багатогалузевим комплексом усіх наявних імперських інформаційно-пропагандистських засобів (разом з кінематографом, головним творцем імперських шовіністичних “скрепів”), проте тепер вона вкрай спрощена з огляду на її ідеологічну сутність. Бо головна мета геть усіх московських “інформаторів” нині зводиться до лукавого інформаційного прикриття кремлівських історичних злочинів. І їхня діяльність винятково базується на брудних спецтехнологіях продукування фейків, брутального спотворення історичної правди та маніпулюванні свідомістю. Чи мають вони серед свого “федерального” населення тотальний успіх? Частково. Але й то серед тих, хто не зумів емігрувати за кордон. Проте це вже інша тема. Осмислювати її, як нагальну проблему, доведеться не тільки українцям. Однак невідкладним є наше загальнонаціональне розуміння істинного наміру кремля. Адже сучасні московські фашисти вперто спрямовують загарбницьку війну супроти України до реалізації своєї давньої дикунської мети – повної зачистки українства. Знищення українського етносу. Для того й руйнують українську державу. Чи досягла ця жорстока війна свого апогею – немисленого досі, але нині реального факту воєнного безумства? Участь американських добровольців у цьому правдивому фільмі вмотивована їхньою особистою воєнною участю у московській війні. Хай це невелика, але по-людяному найщиріша частка від усієї реальної, уже наданої нам гігантської американської допомоги. Що трапиться з українською перспективою, якщо Америка одвернеться від України? Зігнорує нашу правду. І яка ж вона, та українська правда? Не тільки для нас, а й американців. І як її разом захистити? Тому то важливо, щоб цей фільм своєчасно потрапив до американського глядача. Адже прем’єра фільму збіглася у часі з виходом удруге на історичний термін управління американського президента Дональда Трампа. І нікому в світі, думаю, не є так важливо, як українцям, щоб світла американська мрія – утвердження у світі справедливої демократії не втопилася раптово у московському політичному болоті, поритому чекістськими кротами. Під впливом цього фільму настигають надто болючі роздуми. Але передусім: як на найвищому управлінському рівні безпомилково діяти, щоб згуртувати українську націю для її справедливої історичної перемоги? Усі ці роздуми породжує
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
