З блокнота публіциста · “Теперішнє твоє перебування серед нас робить мене цілком щасливим, і хвилини спілкування ніколи не зітруться з моєї пам’яті”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: “Земляки мої позбавили мене свободи самому вести свій журнал”
Слово Просвіти, №08 за 2025 рік
Це щире зізнання стосується шести днів (15–20 серпня 1857 року), коли нові поетові знайомі, переважно випускники Університету Св. Володимира в Києві, вперше самостійно зробили в Астрахані вдячні записи про зустріч із Тарасом Шевченком у його Щоденнику. Розповім і про інші сторонні, в тому числі непривабливі нотатки, зроблені 25 серпня, 11 вересня, 4 жовтня 1857 року та 13 травня 1858-го.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Було у мене в брудній і запиленій Астрахані таке світле, прекрасне свято…” Отже, вирушивши 2 серпня 1857 року в дорогу з Новопетровського укріплення до Петербурга, Шевченко 5 серпня приплив на рибальському човні в Астрахань, де 15 серпня його відвідали колишні студенти Київського університету, вчитель місцевої гімназії Іван Клопотовський і флотський лікар Степан Незабитовський. Обидва були вперше зі сторонніх допущені до Щоденника, який поет вів з 12 червня 1857 року, і Клопотовський власноруч записав, що “в день Успіння Пресвятої Богородиці зустрів я в Астрахані старого мого колишнього професора Київського університету, найдорожчого й найулюбленішого нашого поета, і зустрів я його з величезною радістю в такій далекій стороні; зустрів, як батька, як брата, як найбільшого друга…”. У своїх спогадах про Шевченка, записаних журналістом Василем Кларком через 35 років, Іван Клопотовський нібито стверджував: “У першій половині 40-х років Київський університет Св. Володимира доручив вільному художнику санкт-петербурзької Академії мистецтв Тарасу Григоровичу Шевченку прочитати кілька лекцій з теорії живопису та мистецтв. Як студент цього університету, Іван Петрович Клопотовський слухав лекції Шевченка і був знайомий з ним “лише як студент з професором””. Махнемо рукою на те, що Клопотовський навчався в університеті у другій половині 1840-х років (1845–1849), а документ – атестат на звання некласного художника – Шевченкові виписали в Академії мистецтв у грудні 1845-го. Бо взагалі немає жодних документальних підтверджень, жодних Шевченкових натяків, жодних авторитетних спогадів про вигадані Клопотовським лекції. Спираючись на опосередковано трансльоване свідчення, коментатори “Спогадів про Шевченка”, виданих у 1982 і 2011 роках, припускали, що Клопотовський “познайомився з Шевченком в Києві ще до заслання”. Насправді Клопотовський тоді хіба міг чути лише поголоски про те, що в березні 1847-го Шевченка було зараховано на посаду вчителя малювання в Київському університеті. Поет сам мріяв саме про це, в листі до Миколи Костомарова від 1 лютого того року писав: “Коли б то Бог дав мені притулиться до університету…”. Втім, як відомо, 5 квітня Шевченка було заарештовано й уже наступного дня відправлено до Петербурга в каземат горезвісного III відділу… За твердженням Клопотовського, перед від’їздом з Астрахані Шевченко просив його “та інших астраханських друзів написати на пам’ять у його записній книжці по кілька рядків, що охоче було зроблено його шанувальниками”. Говорячи по-шевченківськи, це – нісенітниця. Насправді записи робилися не одномоментно, а в послідовності, яка відображена в Щоденнику й показана в цій публікації. Степан Незабитовський записав у Шевченків Щоденник: “У той же день і я був ощасливлений зустріччю з улюбленим і шанованим мною поетом Тарасом Григоровичем Шевченком, з яким я проводжу ці дні, що залишить у мені глибокий спогад назавжди”. Мало згадується, що Незабитовський неодноразово бував у поета, скажімо, 18 серпня він переписав собі в зошит з “Малої книжки” Шевченкову поему “Чернець” (1848), опубліковану в “Основі” через чотири роки, і вірш “А. О. Козачковському” (1847). А Шевченко власноруч переписав у цей же зошит поезію 1847 року “Ще як були ми козаками…” (“Полякам”) з дарчим написом: “Степанові Незабутовському на пам’ять. 20 августа 1857”. Погодьтеся, що вкупі це був широкий Шевченків жест… Та повернімося до Щоденника, в якому відмітився і вихованець Казанського університету, молодший лікар флотського екіпажу в Астрахані Євтихій (Євген) Одинцов, що “16 серпня я провів день з поетом Малоросії Шевченком”. Того ж дня свої щирі почуття зафіксував у Щоденнику, який очевидно вже був доступний для гостей, випускник Київського університету 1853 року, лікар Федір Чельцов: “З душевним захопленням я зустрів і провів кілька годин із моїм милим батьком, старим козаком Тарасом Шевченком, за що дуже вдячний Богу, який довів мене бути разом з ним”. Очевидно, що Федір Чельцов чув про найменування Шевченка батьком із інших вуст, але він міг і сам так щиро назвати “старого козака” Тараса Шевченка. До речі, лексему “батько” й похідні від нього – “батькові”, “батьку” і т. д. – Шевченко вживав у поезіях понад 100 разів. І його читачі ще з “Кобзаря” 1840 року прикипіли до цього магічного слова. Скажімо, в поемі “Катерина” (1838–1839): Сидить батько кінець стола, На руки схилився, Не дивиться на світ Божий: Тяжко зажурився. Та це для українців сам Шевченко! Він зажурився не лише горем Катерини, принесеним мерзенним москалем, а й долею всієї України, яку “розпинає” Московщина… Наступного дня – 17 серпня – Федір Чельцов знову взявся за перо й абсолютно несподівано розлого виклав анекдот… про біса (чорта, сатану) – Івана Рогожина, який із дружби до якогось Перфіла пішов на півроку за нього в солдати, але й у такий короткий строк не витерпів тяжкої долі: “З тих пір жоден біс уже не хотів служити в солдатах; а ти ж то, батьку, десять літ пробув у них”. Жартівливий образ чорта – Івана Рогожина – став для Шевченка ніби псевдонімом Чельцова, якого він і називав Рогожиним. Між іншим, Іван Огієнко (митрополит Іларіон) писав, що поет “оминав слово “чорт” і вживав його дуже рідко…”. Не зовсім так. Адже це слово, як і слово “сатана”, можна зустріти й у поетичних творах, і в листуванні. Пам’ятаєте в поемі “Варнак” (1848): “Покинув ниву я і рало, / Покинув хату і город, / Усе покинув. Чорт нарадив”. Або в поемі [Марина] (1848): “А пан просить сала, / А чорт їсти просить”. У листі до Якова Кухаренка в квітні 1854 року Тарас Шевченко задовго до Михайла
Булгакова зафіксував у Москві надприродну істоту, що втілює в собі зло: “Ну так і єсть, що то мені в Москві зострівся не хто другий, як сам Іродів син сатана”. За свідченням Костомарова, поет міг виплеснути своє “дитяче захоплення” оперою (вже після повернення з заслання) вигуком: “Матері його сто копанок чортів, як же славно!”. Чи є спогад того ж Костомарова, що ще у 1847 році арештований Шевченко під час слідства сказав одному з жандармських офіцерів: “Не який чорт нас усіх сюди заніс, коли не ся бісова муза!”. Утім, у ситуації, про яку йдеться, Тарас Григорович, очевидно, прийняв – і надовго! – жартівливу гру нових приятелів, адже подарував Чельцову карантинне посвідчення на в’їзд до Астрахані, видане йому комендантом Новопетровського укріплення Іраклієм Усковим. На звороті документа поет записав уривок із вірша “Царі” та дарчий напис “Федору Чельцову (И. Рогожину) на память. 16 августа 1857”. Тарас Григорович називав Чельцова Рогожиним і в листі до Івана Клопотовського від 6 листопада 1857 року – в такому ж легковажному тоні, хоча йшлося про поліційну заборону жити в Москві й Петербурзі: “Так от що мені наробив враг рода человеческого Иван Рогожин!”. Одверто сподівався на нові пригоди з новими друзями: “Та, може, ще раз уночі підемо з Незабутовским под предводительством Ивана Рогожина и щирого друга його Перфіла шукать сестер милосердія, щоб змилосердилися. Дай-то Боже!”. Важливо, що вже в першому рядку листа Шевченко через Івана Клопотовського звертався з добрим словом до астраханських знайомців: “Други мои, искренние мои, сущие в Астрахани, мир и любовь, с вами вовіки”. На завершення листа поет просив: “Не забувайте мене, друга вашого щирого і щасливого Т. Шевченка”. Та й це не все! Невдовзі після виходу в світ “Кобзаря” 1860 року Шевченко подарував примірник анекдотнику: “Федорові Чельцову (он же и Иван Рогожин) от автора. 12 лютого 1860 року”. Запам’ятався Тарасові бісів запис у його Щоденнику… До речі, того ж дня поет підписав “Кобзар” і Незабитовському: “Степанові Незабитов. Т. Шевченко. На пам’ять 17 августа 1859 року. 12 лютого 1860”. Добра й тепла пам’ять залишилася у Шевченка про астраханські зустрічі… Продовжуючи попередню розповідь, зазначу, що 18 серпня в Щоденнику коротко відзначився давній Шевченків знайомий Володимир Кишкін – капітан пароплава “Князь Пожарський”, на якому поет уже 22 серпня вирушив із Астрахані до Нижнього Новгорода: “В. Кишкін, зустріч зі старим знайомим”. А 19 серпня – лише три автографи польською мовою: лікаря Кароля Новицького та ще двох, які прийшли з ним, але відомостей про цих людей немає – Павла Радзєйовського і Титуса Шалевича. Певно, не тільки Шевченко, ай Щоденник його став модним в Астрахані… Нарешті 20 серпня з’явився щирий і схвильовано-піднесений запис по-польськи випускника Київського університету 1850 року лікаря Томаша (Хоми) Зброжека, який наводжу повністю в перекладі: “Красномовство не багатьом випало на долю; мені ж, позбавленому цього божественного дару, лишається тільки мовчки дивуватися й благословляти творчу твою могутність, святий народний пророче – мученику Малоросії (виділено мною. – В. М.). Теперішнє твоє перебування серед нас робить мене цілком щасливим, і хвилини спілкування ніколи не зітруться з моєї пам’яті. О стократ, стократ благословляю той дорогий день, коли небо дало мені можливість особисто познайомитися з тобою, ревний і безстрашний оповіснику слова правди. Нехай же ці кілька слів нагадують тобі, поете-художнику, про глибоку повагу шануючого тебе Томаша Зброжека”. “Народний пророче – мученику Малоросії” – знаменні слова! Вони не є для нас несподіваними й винятковими, проте в даному контексті досі не оцінені належним чином. Адже Томаш Зброжек чи не перший за життя Шевченка назвав його народним пророком, і зроблено це не для публікації, а від щирого серця безпосередньо для самого Тараса Григоровича. Григорій Грабович зауважив, що для українського суспільства Шевченко в той час є національним поетом і мучеником за справу, “батьком”, а затим і пророком: “Визнання це утверджується переважно в тестаментарному дискурсі, здебільша не втіленому ще у друці – це буде зараз після його смерти. Наразі воно відбувається в дещо інтимнішому плані: на прийняттях і бенкетах, у листуванні, в мемуарах. Украй важливим джерелом є “Щоденник”, що його Шевченко вів саме в цей період…”. Це важливе й влучне спостереження, у науковому контексті воно точніше від твердження Євгена Сверстюка про те, що “від самого початку в Шевченкові відчували пророка, який нагадує народові про його покликання перед Богом…”. Хоча, звісно, зрозуміло, про що йдеться. В українських душах із того часу народилося сакральне відчуття Шевченкового слова. Та все-таки варто зазначити, що загальноукраїнське сприйняття й осмислення Шевченка як національного Пророка відбулося не “від самого початку” й навіть не одразу після його смерті, а з часом. Скажімо, Пантелеймон Куліш, згадуючи свою зустріч із Шевченком у Києві 1847 року, наголосив: “Се вже був не кобзар, а національний пророк”. Але то було написано аж у 1882 році, тобто за чверть століття після згаданого випадку. А Томаш Зброжек зробив це за життя Тараса Шевченка, в його присутності і для нього! Можливо, це прозвучить пафосно й перебільшено, втім, схоже, що Зброжек узрів у Шевченкові сакральний смисл пророчого служіння Україні, пізніше відданий поетом Марку Вовчку: Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Не забули, що й Зброжек благословляв той дорогий день, коли саме небо дало йому можливість особисто познайомитися з Шевченком? На завершення скажу, що з 16 по 22 серпня в квартирі Клопотовського була влаштована виставка його малюнків, зроблених у Новопетровському укріпленні. Розіграні в лотерею, вони принесли Шевченкові близько 800 карбованців, але, за словами Клопотовського, твори було повернуто художникові. Наводжу це свідчення лише тому, що його прийняв Петро Жур. Але схильний приєднатися до відомого літературознавця Ієремії Айзенштока, який вважав, що малюнки, розіграні в лотерею, “дісталися Сапожникову”. І не тільки тому, що спогади Клопотовського виявилися ненадійними, а насамперед тому, що, за моїм дослідницьким узагальненням, “у випадку з О. О. Сапожниковим слід говорити… про безсовісне ставлення до Шевченка”1.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
