Арт!калейдоскоп · “Буденні радості доступні в будь<якому віці. І не лише буденні”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
У 50 все тільки починається
Слово Просвіти, №08 за 2025 рік
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда МЕЖУЛА
Що робить нас щасливими? Зустріч із подругами, яких знаєш ліпше за себе? Нова шуба, хай і з комісійного? Жадане тістечко, хоча йому нема місця у твоєму здоровому меню? Ці та інші запитання ставлять собі герої вистави і намагаються знайти відповіді. З’ясовується, що буденні радості доступні в будь-якому віці. І не лише буденні. Кожен заслуговує на взаємне кохання, навіть якщо йому трошки за 50. Чи не трошки. – Цей твір потрапив мені до рук досить давно, – пригадує режисер-постановник Ігор Матіїв. – Я переклав його українською мовою і поставив у Донецьку 2011 року. Пізніше в моєму перекладі вистава йшла в Харкові. Це трагікомедія, де є і драматичні конфлікти, і комедійні моменти. Мені найбільше подобається цей жанр, бо чиста комедія чи чиста драма дуже однозначні. А тут все як у житті. У п’єсі прописані різні характери. І в ситуації, в яку потрапляють три подруги, рано чи пізно опиняться багато жінок у нашій країні. Тому що, на жаль, іде війна і гинуть люди. Але прийде час, коли рани загояться і постане питання – як бути далі? Жити пам’яттю про кохану людину чи намагатися будувати нові стосунки. Тому, як на мене, ця п’єса актуальна сьогодні. На сцені можна побачити трьох акторок – Ларису Трояновську, Марію Рудковську та Софію Пісьман, які є подругами в житті, але давно разом нічого не грали. Хотілося, щоб вони зіграли в одній виставі. До того ж вони колись хотіли грати цю п’єсу, просили про це художнього керівника театру Віталія Малахова. Уперше працював з Олександром Данильченком (Сем) та Софією Пісьман (Доріс). З усіма іншими вже мав досвід спільної роботи. Різні люди, різні характери. Когось вже знаєш і маєш підхід. До інших цей підхід тільки шукаєш. Лише коли починаєш з людиною працювати, вона може більше відкритися. Тут головне, щоб була взаємоповага і не переходили певної межі. Думаю, нам це вдалося. Як і багато моїх інших вистав, ця поставлена на камерній сцені. Подобається мені своєю інтимністю спілкування з глядачем. Але буває, що вистави з камерної сцени згодом переходять на велику. Так було, приміром, з “Декоратором”. Художницею вистави виступила Марія Погребняк, це наша третя робота. У кожної героїні свій характер, і нам хотілося передати це через костюми. Героїня Лариси Трояновської Іда – немов земля, берегиня дому. Ми хотіли чогось зеленого, квітів, рослинного орнаменту, життєствердного образу. Натомість героїня Софії Пісьман закрита в собі, це трагічний образ. Одягли її стримано, в чорне. А Марія Рудковська (Люсіль) дуже ексцентрична, тому ми вибрали для неї малиновий колір. Тетяна Печенкіна (Мілдред) у нас жінка-свято. Образом вистави є осінь, яка присутня і в сценографії, і в музичному рішенні. Робота над виставою триває. У ролі головного героя ще має виступити Михайло Кришталь. Тетяна Печенкіна терміново вводилася на роль, бо захворіла Світлана Телеглова, яка теж виступить у цій ролі. Зараз працюю над бродвейським мюзиклом “Тік-так”, прем’єра якого має відбутися у Центральному будинку художника в березні. Також нам було цікаво почути думку акторів. Лариса Трояновська, заслуже0 на артистка України, виконавиця ролі Іди: – П’єсу написав американський автор, але риси характеру моєї героїні притаманні жінкам в усьому світі. Коли жінка залишається сама, то вона вирішує – обрати самотність чи продовжувати жити повноцінним життям. Моя героїня збирається вийти заміж. І тут ідеться не тільки про те, що вона хоче мати поруч чоловіка, а про те, що ця жінка просто хоче жити. А жити – це значить спілкуватися, радіти, бути комусь потрібною і турбуватися про того, хто потрібен їй. Вона досить м’яка, за що і люблю її. Я теж така, але життя змушує мене змінюватися. Згадую, в інституті нас вчили, що навіть у злодієві акторові треба шукати прекрасну людину. А її дійсно є за що любити. Подруги зустрічаються саме вдома в Іди, тому що вона гостинна. Хоче нагодувати людину, обігріти її. Зараз такі поняття поступово зникають з нашого життя. Люди швидше готові піти до когось в гості, вони цінують свій час, свою працю. Тому невипадково пишаюся нею як людиною. Вдячна Ігорю Матіїву, що запросив нас у цю виставу. Він порівняно молодий режисер, а ми актори старшого покоління. Молоді режисери таких акторів часто обходять стороною. Ми маємо своє бачення образу і ролі, свої смаки, що напрацьовані роками. І коли погляд на мистецтво і життя співпадає з режисерським, це дуже добре. Питання життя і смерті актуальні у будь-якому віці. У нас життєвий досвід дещо більший,
Без коріння саду не цвісти
У Музеї писанкового розпису відкрилася виставка “Без коріння саду не цвісти”, де представлено близько двох тисяч писанок, які написала викладачка Чернівецького фахового коледжу бізнесу та харчових технологій Віта Добровольська. 1751 писанку майстриня відтворила за книгою “Писанки наших бабусь. Зібрання писанок Юрія Ференчука” (упорядниця Наталя Суруджій). Це унікальне зібрання стало результатом наполегливої двадцятирічної пошукової праці самобутнього письменника, художника й етнографа, члена ОУН, воїна УПА, учасника Кенгірського повстання Юрія Ференчука (1923–2014), поєднало акварельні малюнки писанок майже ста народних майстрів із сіл Буковини.
ніж в Ігоря. Але його молодий погляд на ці питання мені теж був цікавий. Здається, що якби цю виставу ставила людина мого віку, то вона б не була настільки цікавою. Велике щастя працювати в такій команді. Це люди, які мене надихають, це мої життєві стовпи. З ними звіряю життя в рідному театрі, звіряю свої думки, роботу. Іноді ми розуміємо одне одного, іноді ні. Буває сперечаємось. Але не для того, аби образити колегу, а для того, щоб знайти істину. Наша вистава – це театр діалогів, театр особистостей. Як і Ігор Матіїв, люблю камерну сцену. Саме тут відбувалися мої перші моновистави. Але не буду приховувати, що хотілося б більше ролей і на основній сцені театру. Все тільки починається, вистава щойно з’явилася. Будемо напрацьовувати якісь смішні та сумні нюанси. Іноді мене запитують – чому ми взяли виставу про смерть, цвинтар. Як писала Леся Українка: “У світі, де щастя та горе так божевільно сплелись”. Життя і смерть завжди поруч, незалежно від того на вулиці війна чи мирне життя. Олександр Данильченко, ви0 конавець ролі Сема: – Роль у мене серйозна. Спершу перечитав п’єсу, вона спонукала до роздумів. Пригадалися слова Кафки: “Все, що ти любиш, рано чи пізно піде від тебе. Але врешті-решт кохання повернеться іншим чином” і ще один вислів, автора якого, на жаль, не знаю: “Самотність – напевно, хороша річ, але за умови, що вдома тебе чекають і є кому подати капці”. Ці слова про нашу виставу, наших героїв Сема та Іду, які втратили своїх коханих людей. Вони зустрілися, і нова любов допомогла їм далі жити. Протягом вистави глядачі і сміялися, і плакали. А потім до мене підійшли два чоловіки і дуже дякували за нашу роботу, їм сподобалося, що наші герої у важкий період життя знайшли для себе близьку людину. Думаю,
Не одну сотню кілометрів подолав невтомний пошуковець, нев одному гірському селі чи хуторі побував, щоб віднайти й зафіксувати зразки давніх писанок. Всі вони ввійшли до мистецького альбому завдяки великій подвижницькій праці лікарки, психологині й писанкарки Наталі Суруджій. Книга, що побачила світ 2016 року, надихнула Віту Добровольську відтворити всі представлені в ній зразки. Як розповіла майстриня, над створенням колекції працювала п’ять років. Поряд із відновленою колекцією писанкарка представила в музеї майже три десятки традиційних писанок (такі колись писали й бабусі пані Віти), які поєднала в композицію, назва якої нагадує про традиційний весільний головний убір рідних Топорівців – коди. Майстриня, за фахом філологиня, творчо підійшла і до пред-
Новим проєктом Київського академічного драматичного театру на Подолі стала вистава “Золоті дівчата” за п’єсою Айвона Менчелла. Тут зібралося сузір’я талановитих акторів, яких київський глядач запам’ятав за багатьма яскравими ролями.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
