"Тарас Шевченко завжди ніс у серці · гнівний огонь українського народу". Шевченкіана · с. 10сторінка оригіналу ↗
Історичний феномен Шевченкового гніву
Слово Просвіти, №08 за 2026 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
«Гнів Шевченка – зброя перемоги» Серед тем і мотивів поезії Тараса
Шевченка, розкритих у «Шевченківській енциклопедії» (добро і зло; правда і кривда; воля; слава; помста; час; доля; любов та ін.), поняття «гнів» відсутнє. І це зрозуміло, бо почуття сильного обурення, стан нервового збудження, роздратування, визначені у Словнику української мови як гнів, так чи інакше розчинені в означених темах і мотивах. Але в екзистенційні часи в історичній свідомості українського народу знаходив особливий відгук словотвір «гнів Шевченка». Нагадаю, що великий український художник, Шевченківський лавреат Василь Касіян (1896–1976) створив у 1942–1943 роках серію плакатів «Гнів Шевченка – зброя перемоги». Тоді ж, у 1942-му директор Інституту літератури АН УРСР, академік, поет Павло Тичина (1891–1967) вступне слово для Шевченкового «Кобзаря», виданого для фронту стотисячним тиражом, назвав «Гнів Шевченка».
В умовах агресивної, мерзенної війни Росії проти України, коли, кажучи по-шевченківськи, «ворог лютий» уже п’ятий рік руйнує міста і села України, знищує історичні й культурні цінності, медичні й освітні центри, вбиває мирне населення, дітей, окрім сучасної зброї, воїнам ЗСУ потрібне і гнівне слово Тараса Шевченка. Ще у 2014 році Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України започаткував книжкову серію «Бібліотека українського воїна», і першим, зрозуміло, «пішов» на фронт малоформатний «Кобзар», упорядкований відомим шевченкознавцем Сергієм Гальченком, і з його ж передмовою «Вогненне слово Кобзаря» та підбіркою антимосковських афоризмів із творів поета
«За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни»
(здійснили Марія Корнійчук і Галина
Карпінчук). За роки війни наші герої отримали понад 10 видань фронтового «Кобзаря», але потреба в них зростає і зростає… Безсмертне, гнівне Шевченкове слово наснажує, не залишає сумніву в українській перемозі:
Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!
Іван Дзюба: «Може, відповіднішим було б інше означення: гнів…»
Неперевершений шевченкознавець
Іван Дзюба видав у 2008 році фундаментальну монографію «Тарас Шевченко. Життя і творчість», в якій один із передостанніх розділів (далі йшов розділ «Хвороба, смерть, похорон») назвав «Поет гніву чи геній любові?». Через шість років ця книга лягла в основу четвертого тому «Історії української літератури» з назвою «Тарас Шевченко». Концепція твору, звісно, збереглася – вчений лише дещо доповнив окремі сюжети.
Але, але… Розділ, який згадано, мудрий Іван Дзюба назвав інакше, а саме: «Поет гніву й любові?». Академік писав:
«Часто в Шевченкові бачили тільки
(або насамперед) заклики до народного повстання, до соціальної (або національної) помсти, розплати. Без цього, звичайно, Шевченка немає. (Хоча, коли говорять про Шевченкову ненависть до гнобителів і катів народу, може, відповіднішим було б інше означення: гнів. Це почуття багатоємніше, в ширшому соціальному й емоційному діапазоні)»1. (Виділено мною. – В. М.).
Залишивши питання в назві розділу для майбутніх дослідників, Іван Дзюба насправді показав нероздільну дихотомію двох особистих, інтимних почуттів у творчості Тараса Шевченка.
Гнів у Шевченковій поезії не був озвучений безпосередньо, вербально, а лексеми «гнівили», «гнівити» і «гніві» зустрічаються взагалі лише п’ять разів (про це – далі), тоді як «любов» і похідні слова – близько двохсот разів, але поетів гнів є ментальною й поетичною константою його творчості…
Іван Франко зазначав:
«Гнів – се огонь. Чим більше дров кладеш, Тим ярче полум’я лютує ясне…»
Тарас Шевченко ніколи не підкладав дрова спеціально, зате завжди ніс у серці гнівний огонь уярмленого українського народу.
Про це переконливо сказав майже сім десятиліть тому видатний український поет Дмитро Павличко: «Гнів Шевченка народився як розгніваність народу, бо ж був Тарас кріпаком, бо він переніс тортури свого народу… Гнів Шевченка народився як помста народу всім кріпосникам і душителям правди і свободи. Гнів Шевченка народився як протест людської душі проти поневолення, кривди і наруги»2.
Особливо волають гнівом і Шевченкові записи у Щоденнику в останні місяці каторжного заслання у «безмеж
Т. Шевченко. Портрет Ф. Красицького. 1898 р.
ній тюрмі» в «безкінечній безлюдній пустелі». Ось лише деякі приклади:
«І я в цьому чорториї, серед цього морального неподобства, сьомий рік уже закінчую. Страшно!» (16 червня); «Ганьба й приниження! Трудно, важко, неможливо заглушити в собі всяку людську гідність, стати навитяжку, слухати команди і рухатися, як бездушна машина» (19 червня); «Я… повинен був поховати в самому собі всяке людське почуття, зробитися бездушним автоматом і слухати мовчки, не червоніючи й не бліднучи, слухати моральне повчання від грабіжника та кровопивці… Мерзенно! Огидно!» (20 червня); «Тюрма, кайдани, батіг і неісходима Сибір – ось місце для цих потворних тварин…» (25 червня); «Я в глибині душі прощаю моїх гонителів і тільки молю Всемогутнього Бога врятувати швидше мене від цих напівлюдей» (27 червня)…
Слова «гнів» і в помині немає, та чи знайдеться в світовій літературі гнівне звинувачення сатанинського зла, вчиненого конкретній людині, такої духовної сили…
Між іншим, працюючи над цією статтею, натрапив на «допомогу» штучного інтелекту, котрий упевнено наполягав, що нібито 10 липня 1857 року Шевченко записав про «злу, вперту незнищенну злість, цей пекельний вогонь гніву…» На превеликий жаль, у даному випадку маємо справу не лише з повним, а й примітивним змістотворенням. Зате саме в цей день засланець, який нетерпляче чекав довгожданого звільнення з «безпросвітної неволі»,
«вертепу мерзот» і був у «поганому настрої зажуреної душі», щиро висловився щодо читання однієї книги: «…Почав жувати: жорстко, кисло, нудотно». Якраз і можна застосувати до багатьох бездумних інтернет-публікацій…
«Як мав би я у неволі Господа гнівити…»
У перший рік заслання Тарас Шевченко написав невеликий медитативний вірш «Один у дру́гого питаєм» (червень–грудень 1847-го), в якому запитав у себе, засвідчив собі й залишив нам усвідомлення, бачення того, які його діла, сиріч, вірші в умовах каторги будуть істинно Богоугодними й не прогнівлять Господа:
Які ж мене, мій Боже милий,
Діла осудять на землі? Коли б ті діти не росли, Тебе, святого, не гнівили, Що у неволі народились І стид на Тебе понесли.
У цей період Шевченко створив і ліричну елегію «То так і я тепер пишу…», в якій, на думку Михайла Грушевського, засланець виявив усвідомлення того, що «його поетичний талант гине, зникає під впливом таких неможливих обставин життя»: «То так ія тепер пишу, / Папір тілько, чорнило трачу…» Насправді талант, пройнятий гнівом, не зник, як засвідчили майже дев’яносто прекрасних Шевченкових поезій 1848–1850 років.
Але, що характерно, на початку 1850-
го (січень-квітень) у вірші «Не молилася за мене» знову виринула доленосна щодо власної творчості думка про Господній гнів:
Лучше було б не родити Або утопити, Як мав би я у неволі Господа гнівити.
Отже, персональну позицію Тараса
Шевченка щодо гніву Господнього вияснили. Тепер – про те саме в масштабах усієї України.
«І рек во гніві…» Коротко нагадаю про вірш «Осія.
Глава XIV. Подражаніє», написаний 25 грудня 1859 року, тобто рівно через чотирнадцять років опісля Шевченкового Заповіту. Він починається найзастрашливішою засторогою Україні, що втратила свою державність:
Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі…
Нітрохи не занурюючись в аналіз цієї видатної поезії, зауважу лише, що в ній національний Кобзар повною мірою виявляє найвищу міру свого розуміння Господнього гніву:
Бо довго Довготерпеливий Дивився мовчки на твою, Гріховную твою утробу І рек во гніві: – Потреблю Твою красу, твою оздобу, Сама розіпнешся. Во злобі Сини твої тебе уб’ють Оперені, а злозачаті Во чреві згинуть, пропадуть, Мов недолежані курчата!..
Про цей екзистенційний критерій не варто забувати, здійснюючи інтерпретацію визначних Шевченкових поезій через історичну присутність у них Кобзаревого гніву… Передусім до споконвічного ворога України – Московщини. В цьому контексті, сказати б, антимосковський гнів уперше виплеснувся в «Чигрине, Чигрине…» (19 лютого 1844 року), єдиному вірші, написаному Шевченком у Москві, коли поет особливо гостро й болюче, ніби впер
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
