Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
"Він залишається нашим найбільш пошанованим · прапором Свободи, Справедливості, Соборності, · об'єднуючи українство на материзні і поза її межами." Національна еліта · с. 2сторінка оригіналу ↗

К л и ч Ш е в че н ков ого С лова

Слово Просвіти, №08 за 2026 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України «Імперативи Тараса Шевченка». Так звучала тема на доволі велелюдному зібранні науковців, педагогів, письменників, журналістів, мистців, державних і громадських діячів в агенції “Наголос” Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Очевидно, що ця «розмова» не є формально приуроченою лише до Днів Поета. Бо він у позачассі, щоденно й щомиті нагадуючи всім сущим своєю «гнаною правдою» про справжні істини Буття націй, народів, людини. Нині відчутна його особлива сила пророчого погляду на цей божевільний світ, який, на жаль, уже нікому і нічого не може гарантувати, бо відвернувся, насамперед в образі «сильних світу цього», від честі, правди і заповітів Божих. Сучасна війна з московитами (і не тільки), яка характеризується найбільшою екзистенційністю за всю історію існування українства, зважаючи на ядерний дрюк у руках кровожерного рашиста, сповна підтвердила неметафоричність Шевченкового Слова, що «москалі – чужі люде». В усьому, оскільки не знайти жодної ніші в історії буття українського народу, щоб можна було прикрити хоча б якимось фіговим листком зловісну хижість цієї «болотяної» орди. Мабуть, тільки ждуни та генетично сформовані українофоби не здатні визнати, що ілюзорною містерією видались брехливі цінності «єдінородства, дружби, позерного братерства, добросусідства». Оскільки впродовж віків саме з цими фальшивими постулатами, додаючи фарс «асвабаждєнія», ці непрохані зайди входили у наш український дім просто «через вікна». Інакше не навчені. Мав рацію відомий український історик Д. Дорошенко, стверджуючи, що українці вели боротьбу то з царатом, то з більшовиками, а їхнім ворогом завжди була росія (московія) – царська, буржуазна, більшовицька, «демократична». Чи нинішня – сталінсько-путінська. А тому першим Шевченковим уроком для сущих і майбутніх поколінь українців має бути клич «геть москву» з усіх царин життєдіяльності Нації. Бо мільйони загублених доль і життів українців зовуть, щоби облуда і цинічне фарисейство про «братерське братерство» канули, нарешті, в Лету, у бездонне провалля. А вікопомне Шевченкове «свою Україну любіть!» має постати нашою найвищою національною Ідеєю. «Україна понад усе!» є саме тією чеснотою і найнадійнішим оберегом, що уможливить в цьому варварському світі, схибленому на наживі й людиновбивстві, ствердно заявити – Україні бути! Високим етичним правилом і поведінковою нормою кожного Українця має стати повага, зміцнення, збереження своєї Української Держави, передовсім тоді, коли за цю любов «не прирізують десятини» (за В. Липинським). Доленосні посили до Нації, що містяться у цінностях – «Україна», «Державність», «У своїй хаті своя правда, і сила, і воля»… сьогодні є життєвим кредо для великого і малого, для багатьох поколінь українців у їхній «плебісцитній» і безупинній боротьбі за визволення та самоствердження свого національного «Я». Мій земляк Д. Макогон, відомий український педагог, у часи колонізації вже іншими чужинцями західних українських земель під впливом Шевченка напише: «В тяжку безсонную годину Любіть, кохайте Україну, Як свій найкращий ідеал». Уже в часи радянщини національний символіст і бунтівник духу письменник Д. Загул, звертаючись до поневолених земляків, скаже про ідеали Шевченка так: «І слово праведне твоє, Стоїть одвіку на сторожі». Цим Шевченковим Словом він боронив українськість від усіляких зайд, хоча й не дочекався такої омріяної визвольної весни. 1944 року він загинув в сибірських концтаборах із шевченковими «глаголами». Ідеали волі, незалежності, соборності, єдності, закладені в свідомість народу, розділеного чужинським гнітом, практично творили нову українську душу, впливаючи на всі верстви населення, особливо на тонкий прошарок переднього ряду української інтелігенції. Показово, що і Ю. Федькович, ґрунтовно ознайомившись із творчістю Шевченка вже після його смерті, під впливом його ідей навіть змінить римо-католицьку віру на православну, а пізніше переосмислюватиме й власні твори («Мазепа», «Богдан Хмельницький»). Серед майже знекоріненого, розділеного, почленованого й вічно гнобленого народу вічно нуртувала Шевченкова правда, даючи відповіді на злободенні питання, виклики і загрози нового часу та епохи. Бо навіть пишучи про минуле, він висвітлював нам майбутнє, навчав розпізнавати, осмислювати та етично екзаменувати наше буття, розуміти «Що ми?.. Чиї сини?». Тому його варто безперервно «перекладати», оскільки так склалося в історичній долі Нації, що з ХІХ століття і донині Шевченко супроводжує Україну в її поступі, звершеннях і трагедійності. Саме він підняв з колін покріпачений різними імперіями і державами свій Народ, вдихнувши жагу до Свободи і Правди. Недарма на печатці Кирило-Методіївського братства був викарбуваний заклик: «Пізнайте Правду і Правда зробить вас вільними». Національно, духовно, соціально і політично! Він залишається нашим найбільш пошанованим прапором Свободи, Справедливості, Соборності, об’єднуючи українство на материзні і поза її межами. Він є символом української державності, заповідаючи: «Свою Україну любіть. Любіть її… во врем’я люте, В остатню, тяжкую мінуту За неї Господа моліть». Бо досвід історії засвідчує, що без власної державності можна у кращому випадку бути лише добрим «перегноєм» для чужинства, а ще трагічніше – зазнавати безперервних репресій і страждань, етноцидів, лінгвоцидів, голодоморів, геноцидів. Аксіома, яку не забалакати і не переписати, оскільки в ній причинність єства і долі наших «мертвих, живих і ненарожденних». Сам український народ зберіг себе завдяки нездоланній вірі, що колись він-таки постане «від Сяну до Дону», що «Чорне море ще всміхнеться і Дніпро зрадіє, Що на нашій Україні доленька доспіє». І ця справжня географія та етнографія українства нині мала б стати потужною зброєю правди, коли весь світовий обшир замурзаний брехливим скиглінням про «ісконно русскіє землі» Донбасу, півдня України, Криму. Адже всі європейські етнографічні мапи свідчать про інше – захоплення дикоординцями українських земель та переписування (фальшування) їхньої історії. 1842 року в Празі вийшла мапа чеського історика й поета Шафарика «Слов’янські землі», до якого Тарас Шевченко звертався «Слава тобі», де подано істинні етнографічні межі розміщення українського народу, а Кубань зображена українською. Цей приклад спонукає до більш відповідальної націо-державотворчої праці на всіх рівнях, особливо в сферах освіти, науки, культури, інформації, книговидавничої справи. Уже давно настав час ґрунтовно змінювати історичну, літературну, культурно-мистецькі концепції на всіх рівнях – від материнської до академічної освіти. Українська нова школа в широкому контексті потребує (мільйонними накладами) доступних книг (не електронних!) національної і світової класики, особливо таких, як Книга Книг – «Кобзар» Шевченка. Адже він має слугувати педагогічною Євангелією для Нації, а «шевченкознавство» – методологією для сучасної освіти. Очевидно, на часі масове видання і своєрідного «Переяславського Кобзаря», оскільки минуло 180 років із тих пір, як великий Тарас у Переяславі написав свої видатні твори впродовж листопада – грудня 1845 року, подарувавши своєму Народу «Кавказ», «Єретик», «Наймичку», «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Давидові Псалми», «Минають дні, минають ночі», «Три літа», «Заповіт»… Значуща світоглядна тема «Чим і Ким є для нас Тарас Шевченко!?» зберігає гостру актуальність для українців. І хоча в кожного із нас своє світосприйняття, бачення, розуміння його Слова, однак Нація повинна володіти спільним знаменником у помислах і діях щодо сенсів, смислів та цінностей цього великого Українця, Будителя народного Духу, сприйматися солідарно усіма не збайдужілими до української справи, де б вони не проживали. Чи можна стверджувати про сумлінність і совісність виконання Шевченкових заповітів, коли на 5-му році війни з клятими московитами наші учні, студенти, частина вчителів та викладачів продовжують «цвенькати помосковськи». Жахливі дані недавніх соціологічних досліджень показують, що понад 40% учнів київських шкіл не тільки на перервах, у побуті, але й на уроках спілкуються мовою окупанта. В інших регіонах ситуація видається ще гіршою. Невже відповідальні (конституційно!) за цю сферу «наші» владолюбці й досі не усвідомлюють, що стратегія рашистського кремля – «асвабаждать» усіх москворотих!? А може такі запопадливі й нині служиві, формуючи реальну політику «прихованої русифікації», воліють знову відновити заяложену імперську модель, коли ще донедавна в Києві було 34 україномовних шкіл, а російськомовних – 152; в Одесі – 3 українських, а 90 – російських; у Харкові – 2 українських і 156 російських; у Донецьку і Луганську 146 та 60 російських та жодної української… Адже в москви залишається головне геноцидне завдання і на ХХІ століття – «російська україна». Оце «какая разніца» є чумою для Українського народу, який прагне вберегти і зміцнити власну Ідентичність, Державність, Суверенність, Гідність. У «Спогадах» Є.Чикаленка (1907 р.) згадується, як один із знакових «старих киян» В. Антонович, дискутуючи з В. Леонтовичем, висловив одну дуже повчальну для часів нинішніх думку: «…уважаю, що ця земля повинна належати народові (Українському!); він її заселив, культивував, обороняв, у цьому народі наша національність, а не в тих, які покацапилися». Реальний стан в цьому сегменті державного будівництва і національної безпеки є доволі тривожним. Адже доля майбутнього України вирішується не тільки Героями на мілітарному фронті, але й передусім тими, хто є відповідальним за найбільш значущу місію – виховання Нації. Бо за результатами осіннього (2025) всеукраїнського опитування КМІС (18 років і старше) згадувана «прихована русифі­

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин