Український шлях · с. 10сторінка оригіналу ↗
БЕЗ РОДУ Й БЕЗ ПЛЕМЕНІ?
Слово Просвіти, №09 за 2005 рік
Моє прізвище Литвин. Я мешкаю в місті Луганськ. Із дідів і прадідів я —українець. Мені зараз 75 років. Маю дітей і трьох онуків. Ось уже майже 13 років я неначе й не українець, бов моєму паспорті немає позначки про національність. Як на мене, повернення цієї графи в паспорті має велике значення для формування патріотичного громадянського суспільства, тобто формування Української Нації. Бо люд без роду й племені, без національної свідомості голосував за кримінальну людину, яка не має національного українського коріння. На моє запитання: “Чому ви голосували за нього?”, відповідали: “Мы живем в многонациональном государстве, и не имеет никакого значення, кто он по национальности, лишь бы человек был хороший”. Коли ж я нагадував, що в Росії Президент росіянин, у Польщі — поляк, у Німеччині — німець, у Франції — француз, відповідали: “У них — другое дело”. А скільки бруду вилили місцеві засоби масової інформації проти народного Президента?! Вони переступили всі межі не тільки законів, але і норм людської моралі. Вони знущалися над нашою історією, культурою, принижували гідність українця, показували такого собі “недолугого хохла” у вишиванці й шароварах, прокручували на Луганському кабельному телебаченні ролики з фашистською символікою. На моє заперечення, як члена територіальної виборчої комісії, керівник ЛКТ Герман Кудінов відповів: “Я ничего не нарушаю. Мы показываем исторические факты”. Я вважаю, що місцеві ЗМІ треба позбавити ліцензії, а редакторів звільнити з посад. Це стосується не тільки їх, а й багатьох керівників облдержадміністрацій, керівників управлінь тощо. Бо це вони підтримали створення так званої “Південно-Східної Республіки”, провели ганебний “сходняк” у Сєверодонецьку. А тепер розповідають, що вони не “сепаратисти”, а такі собі федералісти. Голова обласної ради товариш Тихонов навіть видав так званий “Манифест федерализма, или Путь к демократическому государству” накладом 10 тисяч примірників за ціною 1 копійка. Щодо української мови в місті Луганську, то на 14-му році нашої незалежності тут навчається тільки 8,8 % школярів в українських класах. Тоді як за останнім переписом населення, у Луганську мешкає 54 відсотка українців. На обласному й місцевому рівнях не виходить жодної української газети. Мене як голову Товариства української мови ім. Т. Шевченка в очі та й поза очі називають націоналістом. Я їм відповідаю, слава Богу, що не “буржуазний”, бо мій тато був простий шахтар. На Новий рік я водив своїх онуків до Лялькового театру, де все дійство проходило російською мовою, де навіть Дід Мороз був у валянцях, мабуть, не в американських. Коли цей Дід запросив діток на сцену, щоб вони прочитали на подарунок якогось віршика, жодна дитина не прочитала українською мовою. Мені стало сумно. Діти, звісно ж, не винні. Тож усі розмови про “насильницьку українізацію” — це від лукавого. Я вимагаю повернути мені й моїм дітям та онукам нашу національність у паспорті, щоб ми й на папері були громадянами великої і славної України.
z
Володимир ЛИТВИН, м. Луганськ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
