Культура · с. 15сторінка оригіналу ↗
«КОЛИ ПОТЯГ У ДАЛЬ ЗАГУРКОЧЕ…»
Слово Просвіти, №09 за 2005 рік
Театр починається з “вішалки”. Ця затерта, але беззаперечна істина підтвердилася і під час літературно-музичної акції “Андрухоїд плюс”, проведеної нещодавно в столичному Молодому театрі й задуманої, як не важко здогадатися, гуру української сучасної літератури Юрієм Андруховичем за підтримки Польського інституту в Києві. Бажаючих насолодитися творчістю “з перших уст” фактично культового письменника виявилося більше, ніж досить, тому в очах кожного читалася певна загадка, через що всі глядачі видавалися схожими на містифікаційних персонажів “Рекреацій”, “Перверзій” чи, що гірше, “Московіади”. Власне, культовістю пахло й у повітрі. Поза тим, головною метою стала презентація двох паралельних міжнародних культурномистецьких проектів: музичного альбому “Андрухоїd” та друкованого “Вибране 2003—2004” центральноєвропейського часопису “Потяг 76”. Вечір почався з композиції у виконанні польського джаз-тріо у складі Міколая Тшаски (саксофон, бас-кларнет), Войцєха Мозолевського (бас-гітара) та Мацька Боретті (ударні інструменти та шумові ефекти). Різношерстій, але об’єднаній єдиним запалом публіці Олександр Бойченко — конферансьє і редактор “Потягу” в одній особі — коротко пояснив, для чого всі тут зібралися, й оголосив першого читця. Дмитрові Лазуткіну, на жаль, вдалося підтвердити іншу безапеляційну істину про те, що перший млинець завжди невдалий. Його читання не надто жваво сприймалися публікою і, якби її попередили про обов’язкову наявність гнилих помідорів, плоди неодмінно дісталися б йому. Ведучий відірвав іронічно-жартівливий комплімент і від себе: “Більше він на сцену не вийде”, хоча його власні твори сприймалися також не на “ура”. Натомість Андрій Бондар став улюбленцем вечора (Андруховича не рахувати). Не позбавлені патріотичного шалу, глядачі виплескували свої емоції при найменшій згадці пана Президента, а його прізвище рясніло чи не в кожному реченні в творах Бондара. Наступною з’явилася на сцені молода письменниця, “котра до останнього часу ховалася під псевдонімом Софія Андрухович”. Запиваючи мінералкою, вона розміреною, та ні — сподіваюся, вона вибачить, нудною інтонацією прочитала не менш нудний твір про подружжя Ілони та Карла Євстахійовича: близько тридцяти пунктів із їхнього особистого життя. Якби не влучний псевдонім, не відомо, чи вийшла б вона на сцену взагалі. У неї є й кращі твори. Але, як би там не було, вона підготувала всіх присутніх до виходу свого батька, котрого зачекалися, немовби другого пришестя. Дивно, але він з’явився доволі несподівано після чергової, та не менш аванґардової джаз-композиції, і свій виступ розпочав із поетичного циклу “Індія”. Звичайно, в його майстерності декламації сумніватися не доводиться, а відчуття ритму, котре передавалося глядачам, доводило їх до екстазу. Здається, вони залишилися задоволеними, бо ж не щодня випадає нагода побачити культового ще при житті письменника.
z
Тетяна ТРЕТЯК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
