Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 9 (594), 3—9 березня 2011 НАМ ТРЕБА ГОЛОСУ ТАРАСА КОНКУРС ПЕТРА ЯЦИКА
Слово Просвіти, №09 за 2011 рік
Олеся КОВАЛЬЧУК, Волинь
На обрії нашого часу вже видніється поважна знакова дата в духовному календарі нації — 200-річчя від дня народження великого Тараса Шевченка. Із яким же звітом перед пам’яттю національного пророка годилося б нам, землякам його, сущим в Україні ХХІ століття, підійти до славного ювілею? Здавалося б, пора вже мати все те, за що …боролись ми з ляхами, за що … ми різались з ордами, за що скородили списами московські ребра… На жаль, навмисне зняті у поетових фразах знаки запитання заодно з увиразнювальною “часткою” залишаються актуальними й нині. Бо “уродилась… рута … рута // Волі нашої отрута”. Серед самозваних поводирів виявилося надто багато охочих ігнорувати дороговкази справжнього — завбачливого і мудрого — чолового нації. Та попри це через усі пошевченківські покоління свідоме українство пронесло призначення “Кобзаря” — себто як потужного націєтворчого чинника в ім’я виплеканого в поетовій душі образу “нашої України”. Коли у травні 1861 року труну перевозила вся українська громада з Москви в Україну, побратим по слову і духу Пантелеймон Куліш, закликавши молодь “розкинути червоний цвіт” китайки на чорному тлі, виголосив промовистий заклик: “З’явися, батьку, на рідній землі та згромадь навколо себе незрячих, глухих і без’язиких… Хай вони заговорять не позиченою, а батьківською мовою”. Через сто років потому означив цю доленосну для рідного народу місію Шевченка нині відомий, а тоді ще юний поет Іван Драч: Де вкраїнська розтерзана доля Виглядала вербою на шлях, Першим дубом він став серед поля На солоних кріпацьких сльозах. Так, із Божого повеління постав той дуб із іменем Тараса. Постав на українському полі, щоб бути незрадливою опорою своєму народові на віки. І відтоді голосом Шевченка заговорила сама Україна. І продовжує промовляти до нас, усіх нинішніх співвітчизників. Продовжує вселяти надію, що “забудеться срамотна давняя година і оживе добра слава — слава України”. Але… Чи чуємо ми сьогодні, як плаче і страждає вона, Україна-мати, в поетовому слові? Як благає і молить, застерігає, радить і навчає дітей своїх, як любить по-материнськи. І просить зрозуміти, що діється, — і покаятися: Того ж батька такі ж діти Жити та брататься Ні не вміли, не хотіли — Треба роз’єднаться. Принагідно зауважимо, що хоч останні процитовані рядки стосуються взаємин між окремими народами, вони, як і багато інших, містять підказки і настанови всеохопного характеру. Бо хіба не про наших вождів і вождиків мовлено: “Оглухли, не чують, кайданами міняються, правдою торгують”. І хто не впізнає нині одіозних фігур псевдодемократів у героях незрівнянного за викривальною силою “Сну” — хоч би в такому пасажі: А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. А братія мовчить собі, Витріщивши очі, Як ягнята… Щодо мовчкуватої “братії” — то це один із найважчих Шевченкових і всенародних болів. Бо ж ідеться про мозок і совість нації — про інтелігенцію. Пророк нашого національного відродження волів, як повелося у всьому світі здавна, в образі інтелігента обов’язково пізнавати патріота. А скільки ще в “Кобзарі” актуальних і понині застережень, адресованих таки інтелігенції — щодо зрадництва та холуйства, безпам’ятства та лицемірства, нарцисизму та паразитування на патріотичних почуттях…
Фото Олеся Дмитренка
Чи осягнула, чи знає такого Шевченка більшість нашого просто освіченого і дуже освіченого люду? На жаль, у свідомість багатьох замість постаті національного пророка вписався манекен. Припорошений червоною пудрою комуністичної ідеології, примітивно змодельований, але — живучий. Такий собі по-селянськи простакуватий попередник марксизму. Змонтований із цитат із суто корисливою тенденційною метою. Навіть потужний роздум про призначення рідного слова в покірні голови втовкмачувався з ампутованими рядками: Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує… Отак і досі цитується, без відповіді на питання: чому людське серце ожива. Бо відповідь не влаштовувала “богоборців”: Знать, од Бога І голос той і ті слова Ідуть меж люди!..
Закінчення на стор. 5
КЛЮЧ ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
УРИВКИ З ПОЕМИ МИКОЛИ БУЧКА
СКАРБИ І ОДНОДЕНКИ
НОВИНКИ ЖІНОЧОЇ ПРОЗИ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
