Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “По-Шевченківськи самозречено служити українській правді”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

НАМ ТРЕБА ГОЛОСУ ТАРАСА

Слово Просвіти, №09 за 2011 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Що ж нам зробити, як допильнувати усією свідомою громадою, аби той святий голос таки ішов і доходив за адресою? А надто до тих, що претендують на високі посади, на роль еліти, провідників нації. Інакше й майбутні наші владці, як ото немало теперішніх, так і не збагнуть, чого слід соромитися і позбуватися, що далі робити і як чутися відповідальними по-синівськи, по- Шевченківськи. А по-Шевченківськи — то не заради власної вигоди і слави, а самозречено служити українській правді. Бо-то орієнтир без вибору — коли усе втрачає значення, крім отого заповітного: Та неоднаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені. Не перейматися тим, що окрадається наш віковічний предківський менталітет від сокровенного — національної гідності й честі — далі просто не можна. Хотілося б вірити, що в юних волинян, вихованих уже в часи незалежності, зі ставленням до національних святинь усе в нормі. Та ось довелося разом із родичами заслужених артистів зі славетного квартету “Акорд” на Шевченківському мітингу 9 березня прилаштуватися біля гурту студентів, вочевидь, приведених до пам’ятника під певним примусом, — і на душі гірчить досі. Двадцятилітні юнаки і дівчата не відчували, де вони: клацали мобілками, вишукували ігри, глузували зі слів промовців і репертуару співаків, коментуючи по-своєму пісенні тексти, брутально перекручуючи і домислюючи їх. Не цурались і матірщини: невтямки видно, чому у “Кобзарі” слова “мати” піднесене, як “великеє, найкраще слово”. І тут не можна не вгадати німого докору від читача школі: чому там обмежуються ознайомленням із Шевченком на рівні оцінки за вивчене згідно з програмою? Як не прикро, але причин так багато, що їх годі з’ясувати навіть у спеціальній публікації. І все ж скажемо про одну із тих, що на поверхні. Чи чувано, щоб на якомусь із семінарів чи курсах для відповідальних за виховну роботу в школі опрацьовували проблему вшанування пам’яті Шевченка, виховання його словом? Вважається, що тим мають перейматися лише “українські мовники”. І хай спробує отой крайній, отой учитель-україніст, задіяти найкращі учнівські сили перед днем народження Великого Кобзаря! Вони в той час уже традиційно спрямовані в інший бік — ну, звичайно ж, на відзначення Міжнародного жіночого дня. А перед тим далеко не по-святковому масово та бурхливо реагувати на день Святого Валентина (із впевненістю, що коханню кожен вік підвладний). Словом, розрізняти що головне, а що другорядне-десятирядне вже не прийнято. Це колись радянська влада, канонізувавши Шевченка у згаданій уже ролі, суворо відстежувала, аби відповідно заідеологізовані святкові заходи проводилися на високому рівні — і професійному, і естетичному. А нині ми самі собі господарі. Як господарюємо — так і маємо. І якщо вже готується тематичний захід під знаком Шевченка, то “по-сучасному” — в досить пікантному ракурсі: “Кохані жінки у долі Шевченка” або “Музи Шевченківської поезії”. Виходить, ніби у школі передбачено вивчати не безсмертні твори із “Кобзаря”, а вникати в тонкощі особистого життя його автора, у яких, врешті, копирсатися непристойно, тим паче — заохочувати до цього малолітніх. “Головне — щоб дітям було цікаво”, — виправдовувала такий підхід одна зі спеців виховної роботи. Орієнтир більш ніж дивний: адже завдання учителя — винахідливо подати якнайсерйозніше і якнайпотрібніше, зробити його цікавим. А інакше неважко скотитися до національного нігілізму, а то й цинізму, як, власне, нерідко й трапляється. Знайома вчителька з Черкас кілька років тому розповідала, як непросто їй було вмовляти своїх одинадцятикласників прийти на відкриття міського Шевченківського свята, бо неформальний лідер відповідав на агітацію за всіх: “Вы че — нас за лохов держите? Мы на волах ездить не собираемся. И вообще, кому нужны теперь и ваш Шевченко, и ваша ненька Украина. Нам точно не нужны”. Після подібних одкровень чується мов із неба: Україно! Україно! Оце ж твої діти, Твої квіти молодії, Чорнилом политі, Московською блекотою. Тут гостроту народного болю окреслено з разючою проникливістю: йдеться-бо про неабияку небезпеку — про депортацію національної душі з її власної території. І все ж пам’ятаймо: увесь “Кобзар” сповнений віри у нещо й досі, після стількох років незалежності, “українці так і не стали господарями в своїй країні” (С. 153). Ніби про нашу сучасність говорить Шевченко, коли пише: “На чужину з України Брати розійшлися, Покинули стару матір”. І ще: “Сини мої на чужині, На чужих роботах”. Століттями різні колонізатори — польські, російські, німецькі, єврейські — грабували наш народ. “Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив?” І ця важка історична спадщина не подолана й досі. Слово, яке Т. Шевченко поставив на сторожі коло свого народу, допомагає нам “вилікуватися від лицемірства і заздрощів, зради і користолюбства, доносів і наклепів” (С. 16) і не забувати, що ми нація й що тільки в єдності, спираючись на національну ідею, ми зможемо дати відсіч чужинським зазіханням, обстояти своє право на вільне існування. “У поетичній творчості українського генія закладена енергія, яка не дає спокою українській нації в цілому, пробуджує кожного українця від вікової сплячки, закликає до боротьби, щоб не дати ворогам знову уярмити велику націю підступно й надовго” (С. 13), — робить автор монографії промовистий висновок, з яким не можна не погодитися. І тим Шевченкове слово й досі актуальне.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин