Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Як мучився і як каравсь над словом правди”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

М МИИККООЛЛАА ББУУЧЧККОО.. ОСТАННЯ

Слово Просвіти, №09 за 2011 рік

Уривки з поеми* Либонь, пора. Таки пора збиратись… Межа земного й неземного: ні віршувать, ні малювать… ні мовить… Вчора коротко, недовго вітали друзі… День народження… Не розмовляти лікар радив строго. Дарунок — жменька слів терпких, зажурених… Нікого поруч. Можу говорити Тільки сам з собою — Поки ранок двері не відчинить на той світ… Понад Летою бездонною… до Бога… Позосталася єдина понад ночами ніч — ця високосна ніч!… Співає хтось… І сік калини, як оцет, на моїх губах, щоб не вчамрів, не знепритомнів, не загинув, дочасно свічечку свою не погасив… не прогнівив… Чиясь дитина — мов янгол! — не моя дитина співає лагідно про стежечку й походи, і про Купайла Йвана- Йваночка… У небі нескінченні хороводи — не тільки в долинах!… Вогні багать багатшають на раювання вроди, од радощів цвіт папороті тішиться і світиться! І — всяк його знаходить!… Вінки пливуть, гойдаються, із хвилями змагаються гінкій воді на подив, п’янкій воді-джерелиці, Купайловій водиченьці… На березі-причалі Дніпра мого великого, Славутича могутнього: Оксани, Катрусі, Галі — красуні чорнобриві, кароокі кралі!… Лукаво їм підморгує веселий місяченько!… Зорі — мов коралі… О, Господи! Один вінок не втримується, тоне, у круговерті захлинається… Червоне коло, плетиво червоне поволі барву губить, відцвітає… Заслабкі півтони в глибинах темних розсіваються, зливаються з намулом чорним-чорним, — ні сліду, ні… Як важко дихати! Не тільки тіло, а й душа холоне, моя душа самотняя… Ще лютий лютень скрізь. Ще місто спляче відігрівається у сновидіннях-видивах, а може, і не бачить, як я, тих снів… Усе моє життя терпінням затуляється волячим (як на роду написано!) од чванькуватих покручів, од кривджень, звинувачень чужими й, далебі, своїми ж… Своїми!… Господи! Листок паперу чистого чекає зачину моїх рядків, моїх думок — незайманий, біліє — теж не спочиває… Як мучився і як каравсь над словом правди, умирав і оживав я, Лиш Вседержитель знає, ні на мить не забуває… Як важко дихати!… Хай швидше розвидняється, світає!… Господи, співає хтось, співає!… Гай-гай… В моєї долі каземат, кайдани, муштра — також нагорода, вигнання — теж визнання… Врешті, скрізь відходить сонце і воно ж приходить, щодосвіта само вертається… І кожне зерня Божої природи ворушиться… Чи ж я ховався у роки негоди?!. …отой — з народу, інший — із народом, ще інший — над народом, а я завжди лишаюся народом розіп’ятим: і над Дніпром, і за Уралом у степу безкраїм — помеж чужими, в далині журній… Внизу, в майстерні, фарба висихає на полотні. Вона і сеї ночі неспокійно зваблює, чекає мене, сірому, у новому дні… Як мучить дихавиця! Груди половинить безбожно, божевільно… Господи! Чи винна болем пережухла глина, що хрест тримала? Винен хрест, а не оті, що катували?!. З деревини, з валькованої глини у долинах зростуть до неба чепурні хатини, — мов діти в білих сорочках гулятимуть!… Меж ними — Триєдиного підмога, Меж ними — кровна злагода і віра братняя, — і наче б анікого з іудиного племені — страшного, темного!… Повітря завологе край віч моїх утомлених бринить, — не сміє падати під ноги… Йому очей Всевишній не подарував. Немає в нього змоги дивитись на свічу — і плакати?… Не варто, ні! Солодкі і солоні, й гіркі сльозини затуманюють однаково… Покраяні долоні, мої трудні долоні, мовби вимоклі в липкому сокові пасльонів, у сокові водявому. Немов пора сплітати з пасем конопель чи льону останній мотузок, востаннє в Господа вимолюють пробачень — святих прощень!… …всепроклятий?!. В глухій трясовині прокльонів, в німій безвиході?!. Як важко дихати! Здається, стін остудне каміняччя ось-ось, за мить одну-єдину розступиться, розсиплеться! І — знов душа моя козача с а м а пустелю перейде, не обдурить нікого, і с а м а ж побачить в полях широких волю, волю вольного народу!… І все4таки співає хтось! Співає рідною… І — чорна кіптява павутини опадає попелом на помисли гріховні лукавих невсипущих ворогів. Тойді повісили Христа, й сьогодні не втік би син Марії!… Так повільно невблаганний час минає лише в неволі… Лютень — наскрізь. І — навіть постіль підо мною, мов крижина крихка, скрегоче, ранить холодом. Неначе вже не я, а бадилина, побита лихом та й забута цілим світом… Ні дружини, ані сина, ні побратимів радісних… О, Всевидющий Господе! Хіба я не людина, Хіба ніколи не було і — бути не могло — мого народу хрещеного?!. Як важко дихати! Неначе вже не я — тяжка колода собі вимолює хоч крихітку тепла… Усюди лютень верховодить, скажено топчеться, щоб ні стебла, ні квіточки, Фото Олеся Дмитренка 10 березня 1861 року у Петербурзі, над берегами холодної Неви полинула у вічність безсмертна українська душа Тараса Шевченка.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин