Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Не відпускає доля ні на крок, незрушна доля — як самі скрижалі...” · с. 9сторінка оригіналу ↗

НІЧ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Слово Просвіти, №09 за 2011 рік

ні зав’язі, ні плоду, щоб ні порогів, ні доріг, ні переправи жодної, ні броду, — по щирих людських душах і топчеться!… Як мучить дихавиця! Останні сили трачу на зрухи кволих, немічних, здерев’янілих пальців… Начебто мантачу повітря перестояне, і — подумки — на сполотнілих стінах значу моїх малих малюнків найдорожче начиння: притомлену гіллячку верби старої біля стулених воріт, рудого глека полинялі розбухлі щоки над приземкуватим тином, коло стежки — відбуялі, відзеленілі китиці невиполотих бур’янів й листки опалі, вгорі, над чорним димарем, над стріхою солом’яною заблукані хмарини, за вікном — блідим, малесеньким — як за моїм вікном… Стожалі тривоги серце розтинають аж до дна, — непроминаючі тривоги, несхитний біль… Фото Олеся Дмитренка Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену… що проклену… Як тяжко, тяжко мучить дихавиця! Що лишилось?! Лише любов єдина до мойого народу невмирущого, народу невзнищенного, навік святого. Козацьке сонце — місяць — зазирає у нерухомі нескінченні ріки. Наче знятий із хреста, блідий, закляклий місяць понад краєм звітрілих берегів, яруг неісходимих… Ні землі, ні небозводу! Та й ніде притулитись зраненому тілу, ніде… ні… Разками глоду звисають воску розпашілі крапелини мовби на догоду моїм зажуреним очам — на втішення… Іще не знають скривджень недороду — і я не можу надивитися на них, надивуватися! …на перехресті смерку кам’яного, на болотах, засипаних кістьми, кістьми козацькими, мене, незлого, не дочекається ворожий невід!… Намагаюсь остороги глибоко, на самому дні затамувати — вкупі з болем, од якого довкіл туманиться… Ввижаються горби, сади, хатини, вітряки, рівнини, ввижаються, мов привиди, гетьмани… У жилах стигне, змерзає кров!… Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття! Батьківщини, святих могил цураються недолюди, зрікаються святої мови! Як Причинна убогая, руїнами скалічена, геть окраденая гине Вкраїна, Україна!… Боже мій! Лихіші од навали неситих завойовників, безжальних суховіїв, моровиць! Приспали і поховали в чорних поликах звитягу кревну, щоб не заважала, в новітні і новіші часи не прокидалась… Перейменувались, перенавчилися, переродились виродки поганії!… Замало в мені святого гніву, Господи, прости!… Прости… Хай навіть на припоні, в годину лютую на прив’язі, в душі моєї нелукавім дзвоні гучать, звучать, не замовкають голоси мого народу!… Рідні… невгомонні… Минає ніч. Відходить високосна ніч. І свічка просить допомоги, моєї помочі, — світитись хоче свічка, — хоча б для кого, хоча б для мене нині, самотнього, недужого, старого… Сирітчина-кріпаччинарекрутчина — і вся життя мого дорога. Сирітчина-кріпаччинарекрутчина — моя спокута перед Богом за мальовничі барви і слова, в яких нема неправди ні зернини… Тяжкі слова!… Здається, клятий холод знову заповзає крізь шпарини, — проймає наскрізь чужиною-забуттям… Слова — мої завини, мої гріхи, неперебутні і не перейняті ніким… Годинник вістує п’яту. Свічечка горить… І вогник лагідний мої картини,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин