Час і стиль · “Багато групових ігор пішло в небуття — настали інші часи”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
А ВИ ГРАЛИ В ЦУРКИAПАЛКИ?
Слово Просвіти, №09 за 2011 рік
Дмитро МАЛАКОВ, старший науковий співробітник Музею історії Києва Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ Щ
Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279(49(47
Відділ літератури
Марія КУЧЕРЕНКО 270(55(57 Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК 278(63(69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278(63(69
Кореспонденти
Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Микола ЦИМБАЛЮК
Бухгалтерія 279(41(46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301209 Наклад у березні — 26 000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
1 1 0 0 9
ний регіт двору тягнув останнє “і-і-і-і-і”. І навпаки, якщо цурка впала надто близько від кону (інколи це робили навмисне), потрібно було одним подихом вигукнути всю фразу, не “проковтнувши” жодної літери! Гра виховувала витримку, терпіння, гідність. Б. Грінченко згадує цурку як гру з посиланням на публікацію в “Киевской старине” 1887 року. Шкода, що ця гра пішла в небуття… Мабуть, ще давнішою була гра “в ножика”, призначена для двох хлопців. Ніж треба було мати власний. Для гри обирали рівне місце, без трави (у нас на дворі їй просто не давали вирости — товклися цілий день). На відстані метрів із десять один від одного кожен із гравців на землі окреслював довкола себе “город”. Потім лічили, хто починає. І лічилка була, може, ще з часів Київської Русі: “Бігли коні під мостами з золотими копитами. Дзинь4брязь, вийшов перший князь!” Той, на кого впало останнє слово, починав — кидав ніж у землю, в бік іншого гравця-суперника: “Іду на ви!” Якщо ніж не встряг — гравець пропускав хід. Там, де ніж устромився, накреслювали стрілу. Ступивши на кінчик стріли лівою ногою, гравець знов кидав ніж у землю, поступово наближаючись до “города” супротивника. Перший, хто досягав відстані одного кидка ножа в “город”, здобував це право. Кинувши ніж, він перетинав “город” точно за напрямком леза і пропонував супротивникові обрати свою частину. Звичайно, обирали більшу. Решту дуги негайно затоптували ногою і далі краяли вже сегмент, що залишився, аж доки не могла вже вміститися ступня оборонця. Тоді наставала його поразка і пригадувалася “п’ядь землі”, тобто чверть аршина, отже, приблизно 17 сантиметрів, на яких ще могла вміститися дитяча ступня. Збігли роки, і вже рідко можна почути на київських подвір’ях веселі дитячі вигуки: “Цур, не квач!” або лічилку: “Котилася торба з високого горба, а в тій торбі: хліб, сіль, паляниця — з ким хочеш, з тим і ділися!” Багато групових ігор пішло в небуття — настали інші часи. І сучасні діти згадуватимуть уже інше…
емливо й солодко згадую дитячі роки — в рідному Києві, на просторому подвір’ї так званого “другого” корпусу на розі Гоголівської та Новопавлівської — далеко-далеко, аж шістдесят років тому… Щойно сходив сніг і висихали асфальтовані хідники, дівчатка розкреслювали їх крейдою на “класи”, а ми, хлопці, заходжувалися грати у власні, суто хлопчачі ігри. Тепер, з відстані десятиріч, деякі з тих ігор видаються набагато давнішими, а нині вже забутими. Йтиметься не про квача та піжмурки, які сучасні діти знають із російських мультиків як “п’ятнашкі” та “пряткі”, а про інші ігри-змагання хлопців, що потребували певного “інвентаря”. Одна з таких ігор, що виховувала терплячість, гідність і привчала до корисних навичок, звалася просто: цурки-палки. “Цуркою” у нас називають короткий відрізок круглої в перетині палички завдовжки з 10 сантиметрів. Борис Грінченко подає в Словарі української мови, виданому в Києві 1909 року, і цю назву гри, і ще кілька цікавих значень слова “цурка”. Такою паличкою стягували мотузку, аби міцніше зав’язати щось. Цурочкою заміняли ґудзики на свитах. Трохи більшого розміру цурку прив’язували на шию свині, щоб не бігала швидко й не лазила в город. У нашій грі цурка “комплектувалася” палкою — зазвичай відрізаною з тої самої гілляки, але довшою — приблизно 25 сантиметрів. Для гри обирали рівний, вільний від трави майданчик. Викопували невеличку видовжену ямку, в яку легко вкладалася цурка. Ямку окреслювали коном — квадратом, сторона якого дорівнювала двом довжинам палки. Власне гра складалася з кількох вправ, які по черзі виконували учасники, прагнучи першим завершити весь набір вправ. Кожну наступну дозволялося робити лише після точного виконання попередньої. Усі учасники ревно стежили за цим. Перша вправа полягала в тому, що цурку клали впоперек ямки, на взірець містка, підводили знизу палку і рвучким поштовхом викидали цурку якнайдалі. Відтак ускладнювалося завдання другого
Нараз, підкинувши цурку, гравець мусив точно завдати по ній удар на льоту. Кожна вправа, виконана невдало, позбавляла права на хід і повторювалася аж до точного виконання. Якщо гра, розрахована на вправність і терпіння, виснажувала гравців не доостанку, призначалася остання вправа, і до назви гри додавалася ще одна “з куліками”. Гравець-переможець вибивав цурку з лунки, намагаючись зробити це з належною вправністю, а переможений мусив підняти цурку там, де впала (дозволялося ловити на льоту) і віднести її до лунки, приказуючи на ходу: “Цурки-палки-накувалки, на солом’янії палки, на кулі!” Сенс полягав у тому, що ці слова треба було промовити в такий спосіб, щоб вони збіглися в часі з виконанням вправи: підняв, поніс, кинув у лунку. Отож якщо цурку закидали далеко-далеко, гравець розтягував слова, щоб укластися зними на весь шлях. Траплялось, до лунки залишалося ще кілька кроків, а вже сказано останнє слово, і бідолаха під дружгравця, який мусив звідти, де впала цурка, закинути її в кін. Якщо це вдавалося, наставала його черга бити. За другою вправою цурку теж викидали з ямки, але іншим робом: її встромляли навкісно з передньої сторони ямки і сильно вдаряли палкою по кінчику, що стирчав, — тоді цурка мала підскочити, і по ній на льоту наносили влучний удар палкою, намагаючись знов-таки закинути якнайдалі. Там, де цурка падала, її знов ударяли по кінчику, аби підскочила (а це на рівній землі непросто!), і знов били на льоту; і так — утретє. Натренований гравець міг забити цурку так далеко, що й кін звідти ледь виднів! Третя вправа мала назву “дворуця”: тримаючи цурку за верхній кінчик і прямовисно, гравець вдаряв по ній палкою, аби полетіла якнайдалі. Дії другого гравця — ті самі: закинути цурку в ямку чи кін. Четверта вправа називалася “одноруця”: і цурку, і палку тримали правою рукою, цурку — великим і вказівним пальцями, а палку — рештою трьома пальцями.
УкраїнськоAнімецька літературна премія ім. Олеся Гончара оголошує щорічний конкурс на кращий твір молодого автора
Престижну Міжнародну недержавну українсько(німецьку літературну премію імені Оле( ся Гончара заснували 1996 року німецькі меценати письменниця Тетяна Куштевська, під( приємець Дітер Карренберг і Національна спілка письменників України. На конкурс приймають вже друковані та ще не оприлюднені твори молодих українсько( мовних авторів (до 30 років), які живуть в Україні та за її межами. Переможців журі визна( чає у п’яти номінаціях: проза — роман або повість; цикл оповідань, новел; поезія; літерату( рознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара; публіцистика. Останній термін подання книжок і рукописів — до 15 березня 2011 року. Урочисте вру( чення нагород переможцям конкурсу традиційно відбудеться 3 квітня 2011 року — в день народження Олеся Гончара. Журі просить надсилати рукописи на адресу: 01001, редакція газети “Слово Просвіти”, Хрещатик, 10-б, м. Київ (на конкурс премії Олеся Гончара).
Ш е ф ( р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
