Погляд “Пам’яті народу не знищити, хіба що разом із ним”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Оживе слава про Марка Боєслава
Слово Просвіти, №09 за 2012 рік
Тарас САЛИГА, м. Львів
Закінчення. Початок у ч. 8 за 2012 р.
Слава про героїчних патріотів бійців$ упівців котилась од хати до хати, від села до села, з краю в край. Народ складав ле$ генди, оспівував їх. Через п’ятдесят літ Григорій Дем’ян у селі, в якому разом із друзями загинув Боєслав, записав пісню, що жила у пам’яті різних поколінь навіть у часи радянського сатрапства. Це ще один аргумент проти сучасних бузувірсько-ци$ нічних наклепів на роль УПА та її кон$ кретних осіб у нашій історії. Та пам’яті на$ роду не знищити, хіба що разом із ним. Померти за Батьківщину, за омріювану століттями українську незалежність для таких, як М. Кушнір, М. Боєслав, було найбільшою честю. Це означало вмерти, щоб інші жили у своїй “власній хаті”. Нещодавно опубліковано щоденнико$ ві записи Мирослава Кушніра. Вражає йо$ го аж якесь магічне відчуття потреби само$ жертовності й неначе антитеза йому — ба$ жання жити, жага самоосвіти. Протягом двох перших воєнних років він занотовує: — “Я завжди думав про філософічні сту$ дії, про літературу” (3. ІV. 43); — “…перестудіював перший том літе5 ратури Білецького (“народна словесність”) — надзвичайна річ. “Марію” Самчука вдруге перечитав. У вільний час дуже радо читаю словника Грінченка і граматику Синявсько5 го” (21. VІ. 42); — “…сьогодні скінчив читати “Націона5 лізм” Донцова. Я знав Донцова раніше, бага5 то його речей читав (“Наша доба і літера5 тура”, “Провід і маса” та інш.), але голов5 ний твір щойно тепер мені вдалось дістати. Я гадаю, що “Націоналізм” ніколи не стра5 тить на вартості. Він вічний, як вічною правдою є, що життя — боротьба і актив5 не ставлення до життя…” (15. ІІІ. 42); — “…читаю “Українську культуру” Огі5 єнка, “Історію слов’янських літератур” — Пипіна” (12. Х. 41)1. Важко повірити, щоб життєві дороги Михайла Дяченка і Мирослава Кушніра не перетинались. Правда, Дяченко старший на 12 років. Обидва вихідці з Галичини, обидва були членами ОУН і працювали у партизанському підпіллі на території Польщі: Дяченко на Холмщині, а Кушнір в околицях містечка Сінява. Дяченко час$ то відвідував Краків, де були зосереджені україністичні культурні центри і прожива$ ла численна українська громада. Тут вихо$ дили молодіжні видання “Дорога” і “Мо$ лоді друзі”, тут працювало “Українське ви$ давництво”. Олену Шовгенів-Телігу й Олега Ольжича тут вважали центром полі$ тичного й літературного українства. У цей час саме на Холмщині Михайло Дяченко уклав збірочку віршів “За волю”, що 1941 р. вийшла друком у празькому видав$ ництві “Пробоєм”. У його поезії врива$ ються вальорні голоси, донцовсько-вісни$ ківський гарт, а сам поет прокладає собі шлях на героїчну Голгофу: Прийми пісні мої, Вітчизно люба, У них мої і серце, і душа. Не кидай, Україно, їх на згубу, В них чистої любови й гніву шал. Зроби прокляттям їх і кидай люто На тих, що зрадою Тебе кують Та в благородне серце ллють отруту І розливають кров святу Твою. Із цією книжечкою 1941 року він повер$ тається в рідний Боднарів на Івано-Фран$ ківщину, знаючи, що відразу з початком ні$ мецько-радянської війни керівництво ОУН спрямувало свої сили на так звані Осередні і Східні землі України, які вже понад два$ дцять років перебували під більшовицьким чоботом. Туди скеровувалися найавтори$ тетніші оунівські потуги. На східноукраїн$ ський напрям було розроблено три основні магістралі: перша пролягала через Дубно— Шепетівку—Житомир—Київ—Полтаву— Харків; середній шлях ішов через Проску$ рів—Вінницю—Умань—Дніпропетровськ— Донбас і Південний напрям ішов через Він$ ницю на Одесу та Миколаїв. Рух на Київ, як відомо, очолив Олег Ольжич — відомий ук$ раїнський поет та вчений-археолог, заступ$ ник голови ОУН. Саме він виступив з ідеєю створення в Києві Української Національ$ ної Ради, яка згодом стала важливим дер$ жавницьким інститутом поневоленої Укра$ їни. Українська Національна Рада постала на початку жовтня 1941 року на велелюд$ них зборах у Києві. Очолив її професор Микола Величківський. За своєю структу$ рою та політичною спрямованістю УНРада нагадувала Центральну Раду часів Україн$ ської Народної Республіки. Це символізу$ вало спадкоємність державницької тради$ ції. Постання УНРади привітали митропо$ лит Андрей Шептицький, Президент Кар$ патської України Августин Волошин і львівський центр ОУН, зокрема Андрій Мельник. До зброї кожний, кожна хато! У наступ, чоти! Смерть катам! З щитами жде нас горда мати! У наступ! Слава! Воля нам! — кликав поет, відтепер виступаючи під псевдонімом Марко Боєслав. У Боєславовій поетичній практиці теж не знайдемо “абияк заримованих” віршових політологем. Однак він розумів вади своїх віршів, а тому сповідався перед читачем: Коли б ти знав, мій милий друже, В яких терпіннях ці пісні Родились, ти б не був байдужий І всі б гріхи простив мені... Він інколи навіть відчував неповноцін$ ність тих речей, якими б інший пишався. В інших випадках, апелюючи до певних са$ мовиправдань, мовляв, чому його твор$ чість аж надто традиційна, без пошуків но$ вітніх форм, знаходив неспростовні аргу$ менти: “Убога форма у моїх піснях, // Старі стежки, старі, утерті рими. // Спитаєте: чому на новий шлях // Не вийшов я? Ска$ жіть, чи біль незримий, // Розпука, сором за моїх братів, // Кайданів брязкіт, сльози, кров, тортури, // Терор могли зродити но$ вий спів, // Чи крик, щоб Бог і люди всі почу$ ли? // Я не співаю, лиш кричу, кричу: // — Вкраїну розп’яли! Рятуйте, діти! // О, Бо$ же, Боже, в небесах почуй! // Кинь грім! Хай світ горить! // Хай Воля світить!” “Всупереч твердженням тих, що в пое5 зії цінять тільки зміст, — скаже вже далеко по війні автор енциклопедичної статті Богдан Романенчук, — Боєслав таки шлі5 фував свої вірші, тому й вони стоять на рівні сучасної поезії. Про це свідчить його словництво, яке показує, що він не був по5 ет простонародний, а орудував словнико5 вими засобами, прикметними досвідче5 ним поетам. Можливо, що до недооціню5 вання його поезії він дав сам привід, при$ знаючись скромно до вбогости форми, “утертих рим” і “старих стежок” (“Крити5 кам”). Він оправдується перед читачем за те, що не вийшов на новий шлях, бо “біль нестримний, розпука, сором за братів, кайданів брязкіт, сльози, кров, тортури не могли зродити нового співу, тільки крик, щоб Бог і люди почули (“Я не співаю лиш кричу. — Вкраїну розп’яли! Рятуйте!”)”2. Мабуть, Богдан Романенчук дещо зави$ щує оцінки версифікаціям Марка Боєсла$ ва, бо таки до “шліфування” віршів йому ніяк не доходило. А що вони у багатьох ви$ падках, мов “збагачена руда” зі вмістом до$ вершених образів, промовистих метафор, афористичних фраз, витонченої ритміки, не фальшивого пафосу та їдкої сатири — це видно. Хіба не влучно сказано: “…біль тяж$ кий // Ножем жорстоким серце ріже — // Могили скрізь пориті!.. Лиш кістки // Хороб$ рих воїв Запоріжжя // Собаки лижуть!” Не позбавлені художньо-естетичного ефекту його описи. Зображуване стає реально оп$ риявленим, точно схопленим, впізнава$ ним, а це й називається поетичною чи ху$ дожньою самодостатністю: “Чорними ша$ тами вечора вкрита // В мурах за містом ку$ няє тюрма. // Горем і тугою думи пориті, // Рвуться за ґрати на волю. Дарма”. Марко Боєслав ніколи не складав зброї, і в повоєнні роки теж (кінець 40$х— початок 60$х), коли на ідеологічному фронті комуністична партія особливу ставку робила на критику і загалом на ху$ дожнє слово. Критик — перший пропаган$ дист того нового, важливого, позитивного, що відбувається в радянській дійсності й твориться в літературі. За цим “новим, важливим” Марко Боєслав стежив. Його інвективи хоч і мали узагальненого адреса$ та, але кожен зокрема, хто ще був здатен відчувати свою провину, впізнавав себе: “Куди? Куди ведете Україну // Збезчещену, скатовану? Скажіть — // На суд в Москву, чи прямо на заріз? Ведіть! // Там вже нагос$ трені ножі, — // Хай вип’є кров святу і не$ покірну // Жорстокий Сталін. // На те ж ви слуги, // а він же ж пан, великий вождь — // Веде сліпих вас недолугих // В бездонну про$ пасть. // Його ж самого сонцем називайте // За те що… // …Запріг в колгоспні шори вдів, // А їх мужів без жалю кинув // На жир собакам на фронтах, // Терором всім зам$ кнув уста // І смерть сувору сіє безупину! // Плещіть в долоні: — Слава! Слава! Кричіть! // Заглушуйте плачі // Дітей під тином уно$ чі, // Батьків в розпуці сивоглавих // І сто$ гін тюрм, кайданів дзвякіт, // Замучених останній крик!”. Полемізм Марка Боєслава будується на “супрязі” двох часопросторових понять, означених протиставленнями “колись” і “тепер”. Тепер, в умовах “щасливої” ра$ дянської дійсності, “кров святу і непокір$ ну” допиває Сталін, як колись пили її не$ наситні московські царі. Сліпі й недолугі перевертні Боєславової доби у принизли$ вому прислужництві та холуйстві нічим не різняться від своїх попередників, яким до$ рікав Шевченко, молячи їх прозріти. Творча біографія Марка Боєслава бага$ та поетичними збірками, публіцистикою, серед якої не тільки статті політичної, соці$ альної, воєнної тематики, а й сотні відозв, закликів, звернень тощо. Знаємо і його ма$ шинописні книги “під кальку” “Непокірні слова”, “В хоробру путь”, “Вітчизна кли$ че”, “Протест”, “Хай слава луна”, “Зустріч із командиром”, “Із днів боротьби”. У різ$ ний час у нього з’являлися твори доверше$ ні і менш довершені, а то й слабкі. Але на$ віть слабкі мають свою вартість, бо вони теж своєрідні документи епохи. Потреба їхньої появи в тому й полягала, щоб фіксу$ вати час і правдиво відтворювати у ньому події. І те “відтворення” завжди історично правдиве й емоційно болісне. Тому й слід цінувати Марка Боєслава за те, що він вніс в українську поезію таку тематику, якої уній досі не було. Ось його опис криївки з вірша “Криївка”: Ну що ж? Ходімо в нашу хату. Зайшли. Од холоду трясе… Широкий світ — нема де стати! — Низенькі нари — от і все. Та й тут, в землі нема спокою — Кремлівський кнур всю землю зрив. О, весно, швидше клич до бою — З нас бризка бойовий порив! Чого не вистачає цьому віршеві? Все в ньому є. Є те, чого ніколи не матиме най$ вишуканіша поезія митця, для якого “кри$ ївка” не була його “хатою”. У ній не виста$ чатиме духу справжності. Боєславові вірші наповнені правдою. Вони дихають часом. Сьогодні їх сприймаємо як нерв історії, її пульс, як пам’ять минулого, що долинає до нас живим диханням борців за волю, що не готувалися, не мріяли ставати геро$ ями — ними робив їхній вибір, їхня націо$ нальна гідність і честь. Він свідомо перебував під світоглядом “вісниківського” оптимізму. Він — “сталь без іржі”, його слово — постріл, вогонь, смолоскип. Йому, як і “вісниківцям”, близька сковородівська доктрина: “Восход — є Ісход, а Ісход — є Восход”... Цю філо$ софську сентенцію для себе поет перейняв, без сумніву, через посередництво (літера$ турне) О. Теліги та Є. Маланюка, які були для нього життєвими взірцями у всьому. У його художньо-образній палітрі неважко знайти маланюківські образи, “змобілізо$ вані” на розбудову героїчних сюжетів у но$ вих історичних умовах: “Ви йдете ось грізні, суворі — // В очах вогонь, в руках стилет, // Ваш гнів, мов змій, сичить в просторі. // О,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
