Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Українці в світі · “Трагедія України — це не 70 років совєтчини, а сотні років поневолення “сусідами”, звідки та совєтчина до нас прийшла”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Українська діаспора Чехословаччини між світовими війнами

Слово Просвіти, №09 за 2012 рік

Цю книжечку — спогади “Дитячими очима (Спомин)” автор" ства Наталi Наріжної підготував до друку академік НАН України Микола Мушинка (Прага—2010, Чехія). У Празі її видали за фі" нансової підтримки Магістрату Праги за загальноміськими програмами на підтримку національних меншин. Іван ПАСЕМКО, лауреат премії Фонду Воляників-Швабін$ ських при Фундації УВУ в Нью-Йорку Наталя Наріжна — донька Симона На$ ріжного, який був директором Музею Виз$ вольної Боротьби України в Празі після важкого захворювання Дмитра Антонови$ ча, знаного мистецтвознавця, професора УВУ в Празі, сина Володимира Боніфаті$ йовича Антоновича, історика Університету ім. Святого Володимира в Києві. На поста$ ті сина Дмитра Антоновича Марка, а це вже третє покоління династії Антоновичів, зупинимося трохи пізніше. Наталя Наріжна народилася 22 липня 1922 року у Кобеляках на Полтавщині, де жили її батьки після одруження. Її хрещені батьки — мамина старша сестра Тетяна та приятель родини Максим Лебідь, якого життя повело стежками кудись за Байкал, де він і зник. Її рідних випустили за кордон до країни, де можна було сяк-так жити різ$ ним верствам населення. Для родини На$ талочки таким закордонням стала Чехо$ словацька Республіка. Там уже мешкав старший батьків брат Олександр, який потрапив туди з армією УНР. Інші родичі залишалися на хуторі Сокілці над Ворс$ клою. На той час ЧСР — країна чудес із де$ мократичним устроєм. Перша місцевість, де довелося жити родині, був “Уєзд над Леси”, трохи далі було містечко Лазнє Клановіце, куди незабаром переїхала ро$ дина Наріжних. Мешкали вони у будинку місцевого бондаря. Спомин-спогад уже дорослої Наталії про цей чехословацький світ у перші роки незалежності, здобутої так несподівано 28 жовтня 1918 р., дають читачеві багато чу$ дових вражень про глибоко демократичну країну ЧСР, що була мало не зразком де$ мократії у Центрально-Східній Європі. Народи Чехії, Словаччини, пряшівські й закарпатські українці уже наприкінці ХІХ ст. готувалися до нового життя у Че$ хословацькій державі. Наприклад, пансла$ віст Мирослав Тирш 1892 року в Празі зас$ нував знане спортивне товариство “Со$ кол” з метою не лише поширення фізкуль$ тури, а й пробудження національної свідо$ мості чеського народу. 1907 року первинні організації того товариства об’єдналися у Всеслов’янський Сокольський Союз. Цей рух у Чехії асоціюється з діяльністю нашо$ го Кирила Трильовського (1864—1941), організатора і засновника “руханкового”, тобто фізкультурного пожежного товарис$ тва “Січ”, а згодом Головного Січового Комітету генерального об’єднання “Сі$ чей”, що сприяли пробудженню націо$ нальної свідомості селян на Покутті ко$ лишньої Станіславщини та національної свідомості всієї Галичини. Наталя Наріжна малює розмаїті епізоди свого життя в Чехословаччині або на За$ карпатті, куди представники української еміграції з радістю відправляли своїх дітей на літні канікули. Кмітлива дівчина багато бачить у цьому національному велелюдді, коли маса політичних втікачів із Російської імперії, рятуючись від політичних переслі$ дувань, опинялась у середовищі цієї євро$ пейської демократії в ЧСР. “Оточення, в якому я тоді виростала, складалося з трьох протилежних фронтів, які між собою, хоч і безкровно, але завзято змагалися. Сили тих фронтів були нерівномірні. До першого, українського, належали мама, батько, Клименки, рідко коли присутній Олексан$ дер, тоді ще студент медицини Коля Нез$ дійминога і пару інших. На чолі другого фронту стояла моя Баба, яка говорила ро$ сійською мовою, як решта маминої роди$ ни. Сюди належали також різноманітні Ба$ бині петербурзькі знайомі, всякі Мілослав$ ські, Архангельські, Плетньови. Цих лю$ дей я любила не менше від приналежників до українського фронту, навіть коли вони й виявляли часом неабияку агресію по відно$ шенню до українців”. Наталя ще в юному віці добре розріз$ няла українців від своїх одвічних антипо$ дів росіян. Про це вона пише дохідливо і переконливо: “Я знала, що ми українці, вухом чула різницю в мовах і, не дивлячись на зовсім ще дитячий вік, звертала увагу на зовнішні розбіжності: петербуржці мали у своїх квартирях портрети вусатих царів, обвішаних медалями, карту “єдіной недє$ лімой” і перстені з ріжними знаками… Ми ж не мали в хаті ані тризуба, ані синьо$ жовтого прапора. На стіні був тільки пор$ трет Шевченка роботи моєї матері… мама при якійсь нагоді говорила, що коли ми виїздили з дому, то до самої Полтави зус$ трічали нас люди і просили передати при$ віт “Симонові”. На жаль, ні батько, ні ма$ ма не змогли виконати просьб наших на$ родних мас, бо того Симона 25 травня 1926 року, в Парижі на вулиці Расін вбив якийсь жид, що називався Шварцбарт. Демокра$ тичний і справедливий французький суд признав Шварцбарта винним і за його зло$ чин вимірив йому грошеву кару в сумі од$ ного франка…” Далі Наталя повістує про третій фронт: “Третя група була чеська. Коли я ще була немовлям, в мене була чеська нянька, що називалася Мілада. Яка була моя перша розговірна мова, я не знаю. Але читати я навчилась найраніше таки по чеському. У нашому ХХІ ст., мислиться, кожного читача зацікавлять національні питання, порушені авторкою на сторінках своїх “Споминів”. Зокрема про здійснення націо$ нальної політики диктаторами Росії. “Від посивілої давнини по сьогодні кожний на$ род, силою підбитий Росією, видавав із се$ бе “фашистів”, якими заселяли камчатки, колими, мордовії і подібні “мєста отда$ льонниє”. На диво, жодний член росій$ ського народу ще не був ув’язнений за ро$ сійський фашизм. А західний світ чомусь не хоче розуміти не так системи завоюван$ ня містичною Росією чужих територій, як рафінованого способу їхнього “обрусенія”. На жаль, упродовж кількох століть ро$ сійські завойовники так нічого й не навчи$ лися. Їхня політика на захоплених землях завжди була причиною чергової революції, бо їм хотілося, щоб ті поневолені ними на$ роди одразу перетворювалися на росіян. Питання освіти представників інших на$ родностей у ЧСР завжди було актуальним. Бо ж “…чехи мали велику пошану до науки і крім чеських шкіл, мали ще англійські, французькі, німецькі, українські і російські школи. Всі вони підлягали Міністерству Ос$ віти і отримували урядові субсидії. Всі укра$ їнські студенти одночасно вчилися на УВУ, якого академічні довоєнні дипломи офіцій$ но були визнані навіть в Австралії”. А спро$ буйте нині в незалежній Україні чи в тій же Росії прокласти у майбуття свою житейську стежину з дипломом УВУ? Якось Наталя запитала свого батька: — Хто такий М. Асканич? — Це літературний псевдонім Марка Антоновича, — відповів батько. — Хто такий Марко Антонович? — Це син професора Антоновича і, ма$ буть, мій єдиний вірний студент. Детальніше авторка розповідає про май$ бутнього президента Української Вільної Академії Наук у США упродовж двох каден$ цій: “Марко також писав дуже добрі вірші, які друкувалися в українських літературних журналах, що виходили в Галичині і були націоналістичного напрямку — я їх всіх на$ зивала “журнали ім. Донцова”… Коли мені було 14 років, я в одному з тих журналів прочитала вірш … “Донна Анна”. Досить того, що вірш зробив на ме$ не дуже сильне враження, так що я вивчи$ ла його напам’ять. Автором був невідомий мені М. Асканич”. Зі своїх сучасників, можливо, найбільшу увагу авторка рецензованої книжки присвятила Оксані Драй-Хмарі, про яку досить докладно розповів свого ча$ су академік Микола Жулин$ ський у книжці “Із забуття — в безсмертя”. “З приходом німецької армії до Києва, — згадує Наталія Наріжна, — був влаштований привітальний концерт, припускаю, що то$ дішньою міською управою. На цьому концерті виступа$ ла молодесенька піяністка, Оксана Драй-Хмара, донь$ ка українського вченого і поета, члена групи неокла$ сиків, автора вірша “Лебе$ ді”, який у пекельних муках віддав Богові душу десь на Колимі. Її гра зробила таке велике враження на тодіш$ нього райхсміністра окупо$ ваних німцями Східних Те$ риторій Альфреда Розен$ берґа, що він забезпечив Оксану документами, пот$ рібними для виїзду з Києва до Праги, на студії в празь$ кій консерваторії. І так, мені здається, що ще восени Оксана появилася в Празі. На квартиру її взяла до себе пані Марія Матю$ шенко. Я саме тоді йшла випозичати для мами малий рояль у фірмі Петрофф, внизу Вацлавської площі. Оксана пішла зі мною. Мушу признати, що вигляд її був страшно неєвропейський, так що продавець не звертав на неї уваги і здивувався, коли я сказала йому, що інструмент вибиратиме моя приятелька. Оксана обходила цілий поверх вздовж і впоперек і зрештою сіла за рояль. Після короткої вправи вона почала грати Ріґолетто у транскрипції Франца Ліста. Протягом пари хвилин позбігалися, здавалось, всі працівники великої фірми. Я підійшла до прочиненого вікна. Навкру$ ги будинку зібралася така товпа народу, що нею можна було заповнити концертову за$ лю. Оксана скінчила грати. Згори і знизу загриміли бурхливі оплески. Головний менажер зробив зі мною умо$ ву, що я платитиму за випозичення роялю півціни, обіцяючи, що ще сьогодні він сто$ ятиме у нашій хаті”. Незабаром Оксана Драй-Хмара вдруге побувала в Консерваторії в супроводі На$ талі Наріжної. Коли в адміністрації Кон$ серваторії їй запропонували германізувати своє прізвище, позбувшись “незрозуміло$ го для німців Хмара, а залишитися тільки Оксаною Драй. Це тоді звучатиме по-ні$ мецькому. Тоді вона матиме змогу брати лекції теоретично призначеного їй найліп$ шого професора і матиме для вправ приді$ лену окрему клясу. Виявилося також, що Оксана відмови$ лась і, вийшовши з кімнати, позривала всі оголошення, що висіли на дошках у кори$ дорі, порвала їх на малі шматочки і пови$ кидала у ящик для сміття. Надзвичайно цікаві спогади полишила п. Наталя і про Юрія Клена, де засвідчила, що “родина поета Юрія Клена, душею ук$ раїнця, а походженням німця. Клен також належав до п’ятірного грона неокласиків. Правдиве ім’я і прізвище його було Ос$ вальд Бурґгардт, походив він з Поділля, де його предки були мабуть німецькими ко$ лоністами. Освіту Юрій Клен здобув у Ки$ ївському Університеті. Як німецькому під$ даному, йому вдалося виїхати з України у тридцятих роках, одначе будучи в себе до$ Наталка Наріжна з батьками під час приїзду в Прагу 1927 року ма на еміграції, він викладав у німецьких університетах слов’янські літератури, пи$ сав далі свої чудові поетичні твори, тісно співпрацюючи з виданнями “ім. Донцо$ ва”. Після війни Юрій Клен якийсь час пе$ ребував в Австрії, де редагував літератур$ ний журнал “Літаври”. У своїй епопеї “Попіл імперії”, писаній після війни, є частина, присвячена смерті Олега Ольжи$ ча. Крім власної, ориґінальної творчости Юрій Клен збагатив українську літературу чудовими перекладами з французької, анг$ лійської, італійської та німецької мови. Його хата “На Тополце” стала пристано$ вищем українських студентів, які не лише цікавилися, а “жили” літературою. Одним з більше відомих на еміграції поетів був молодий Яр Славутич, який після війни виїхав до Канади”. Опрацьовуючи цей розділ “Споминів” п. Наталії, не можу не зреагувати на такий факт, що тоді, на межі ХІХ—ХХ століть, потенціал української нації був набагато потужніший, аніж нині, у роки, так і хо$ четься сказати, паперової незалежності. Бо тоді у горнилі української нації могли нім$ ці, євреї, навіть грузини, поляки та росіяни виростати українськими поетами. У своїх роздумах я не сказав жодного слова про родини Драгоманових, Косачів, Кричевських, Оглоблиних, Дорошенків, Сі$ рополків та багатьох інших, де відкривав для себе деякі суперечливі деталі. Але загалом такий фактаж документів, деталей чи подро$ биць із життя важливих особистостей в істо$ рії української літератури, історії, культури та політології, думаю, духовно та ідейно зба$ гатить багатьох українців в Україні, яким до$ водилося чути про тих українських “ски$ тальців” лише краєчком вуха. Було б дуже доречно, коли б якесь із українських видав$ ництв усе-таки видало “Спомини” Наталі Наріжної масовим накладом. “Мої спомини в першу чергу писані і залишаться для моїх внуків і правнуків, імені залежить на тому, щоб принаймні во$ ни — чужо асимільовані, чи ні — знали, що трагедія України — це не 70 років сов’єт$ чини”, а сотні років поневолення “сусіда$ ми”, звідки та сов’єтчина до нас прийшла. Цей Спомин “Дитячими очима” Ната$ ля Наріжна створила у Канберрі упродовж 2004—2007 років.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин