Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Воскресне в душах українське слово, Повірить у синів Тарасова гора”. Володимир Гаптар · с. 12сторінка оригіналу ↗

Мережана папірусна стрічка пам’яті

Слово Просвіти, №09 за 2012 рік

Оксана ХОРОЗОВА, старший науковий співробітник відділу “Літературно-мистецькі Плюти” ЦДАМЛМ України По смерті Павла Загребельного… По смерті Генія української прози, що косою пройшла по серцях друзів, колег, рідних… Усі слова здаються банальними й пустопорожніми, — так написав у своїх споминах відомий український письменник, лауреат Шевченківської премії Анатолій Дімаров у книжці “Спогади про Павла Загребельного”, презентація якої відбулася у будинку Національної спілки письменників України. На презентації “Спогадів…” і серії книжок харківського видавництва “Фоліо” був присутній Михайло Загребельний, який активно виступає в літературі, відомий критик, літературознавець Михайло Наєнко, поети Іван Драч і Петро Перебийніс, кінорежисер, лауреат Шевченківської премії Валентин Сперкач, письменниця Лариса Копань, поетеса і перекладач Валентина Козак, християнська поетеса Людмила Падалка, науковець Леся Бріцина, друзі сім’ї Загребельних Ліна та Оксана Чабанівські, подружжя Полякових та інші. Справді, згадувати великого Майстра слова Павла Загребельного треба за його ж принципом “Про талановите — талановито!”, який він сповідував, працюючи на посаді головного редактора “Літературної газети”. Саме за таким Олександр КАВУНЕНКО ...Хіба не тішиться душа городянина, коли з бетонних помешкань, із лабіринтів метушливого мегаполіса виривається нарешті в заміську тишу, яку порушують лише перегуки пташок, де сосни сягають сонця, а вода лісового озера здається глибокою, як небо? Однак дедалі менше стає живої природи, а більше, як мовив колись поет, навколишнього середовища. Та й то занедбаного нині так, що його не завжди можна й природним назвати. Натомість напівпустельні індустріальні пейзажі, вода, майже або й зовсім непридатна для пиття. Не виняток, на жаль, і Дніпро — головна водна артерія країни, з якої п’ють мільйони. На цьому, зокрема, наголошує Володимир Гаптар у книжці “Ріка тривоги і печалі”, яка побачила світ за сприяння ПРООН- ГЕФ екологічного оздоровлення Дніпра. У ній порушено не лише суто екологічні, а й інші аспекти. Адже ця Ріка з давніх-давен асоціюється з неповторним колоритом кількатисячолітнього українського буття. За свідченнями Дмитра Яворницького, наведеними у книзі, майже весь береговий простір Дніпра, крім хіба порогів, мав розкішні, важкодоступні плавні, що дарували запорозьким козакам і ліс, і сіно, і безліч дичини та звіра. Ці плавні були низовинами, густо вкритими рослинністю, перетятими в різних напрямках річечками, мали затоки, лимани, протоки, були всіяні незліченною кількістю великих і малих озер, порослими густим і високим, як стіна, очеретом. Особливо знаменитим був Великий Луг, що починався біля лівого берега Дніпра, навпроти острова Хортиці, тягнувся на сто верст і закінчувався поблизу урочища Паліївщини, вище Микитиного Рогу. принципом була складена презентована книга про непересічну особистість, унікального українського письменника, громадянина. Як на мене, то це швидше збірка есеїв, літературних замальовок, які написані талановитими художниками. Можливо, назва могла б бути “Штрихи до портрета Павла Загребельного”. До збірки увійшли спогади відомих митців сучасності: В. Базилевського, О. Чорногуза, Г. Гусейнова, Л. Копань, В. Запорожець, В. Яворівського, П. Перебийноса, В. Дончика, інтерв’ю Любові Голоти, М. Слабошпицького, О. Красовицького. Кожний відкрив нам, читачам, свого Загребельного… Павло Архипович Загребельний став редактором-реформатором “Літературної України”, започаткував багато нових рубрик, але особливо запам’яталась одна “Про талановите — талановито!”, тому що була як ніколи на часі. Редакційна стаття, яка з’явилася в газеті 23.03.1961 року, написана блискуче, із запалом. Це була критика на тогочасну критику… “Ерудиція вийшла з моди в наших критиків, — писав П. Загребельний, — статті та рецензії нагадують обчухрані дерева: один стовбур, і нічого більше. Чи можемо ми від письменників вимагати талановитості, майстерності, а від критиків не вимагати? Аж ніяк не можемо…”. Відомий літературознавець Віталій Дончик припускає: якби П. Загребельний не став романістом, він, напевне, став критиком. Це була ціла епоха… Павла Загребельного цікавили найновіші шедеври світової літератури, теми психології та футурології, приваблювали оригінальні теорії та сенсації інтелектуального життя, він пожадливо колекціонував усе те, що несло на собі трем незбагненної таїни, — так вдало у своєму тексті Михайло Слабошпицький зафіксував характерні для Павла Загребельного моменти. Саме Михайло Федотович став укладачем цієї унікальної книги, яка справедливо претендує на створення колективного портрета письменника. Текст Михайла Загребельного, сина Павла Архиповича, зворушує читача своєю невимушеністю, щирістю. Багато цікавих фактів міститься у його розповіді про основи сімейного виховання, відкриваються нам секрети творчої майстерні письменника. У родині Загребельних панувала Свобода, царювало Слово, а королевою була Книга. Наприкінці 1950-х—на початку 1960-х років родина Загребельних на літо вирушала в село Плюти під Києвом. Господарі здавали дві кімнати й веранду своєї хатини. Іншу половину орендувало сімейство українського письменника Михайла Чабанівського, вірного друга й побратима Павла Архиповича. Вікна веранди виходили на двоповерховий будинок драматурга Олександра Корнійчука. Їхніми сусідами були Андрій Малишко і нащадки Тобілевичів. У вільну хвилину Павло Загребельний, Михайло Чабанівський, Андрій Малишко, Олександр Дяченко, Борис Комар полюбляли грати в “Кінга” або влаштовували шаховий турнір. Найкраще грав у шахи Олексій Коломієць… Недарма за кілька днів до трагічного 3 лютого 2009 року Павло Архипович розповів нам свій сон: “Я з Альошою Коломійцем розіграв партію…” Тоді в Плютах мешкала ціла когорта митців — письменників, художників, критиків, скульпторів, науковців. Тепер тут створено “Літературно-мистецькі Плюти”, відділ Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. Наукові співробітники музею-архіву планують створити виставкову експозицію, присвячену саме плютівському періоду творчості П. А. Загребельного. На початку 1980-х Загребельні придбали дачу в Кончі-Озерній. Першим господарем цього затишного будинку був Петро Панч. Народившись у селі, Павло Архипович не цурався фізичної праці, все робив власноруч, косив траву, обрізав дерева, рубав дрова, загрібав листя. Там легко дихалось і добре працювалося. Лишився значний архів письменника: кілька десятків непідйомних дерматинових папок, тисячі нотаток, які передували творам. Він робив їх на згорнутому вдвоє аркуші крейдяного паперу або на клаптиках, хоч би й на конверті. Відповідно до задуму майбутнього твору скуповував і студіював спеціалізовану літературу. Ось чому так багато у його бібліотеці фахових видань, історичної літератури, досліджень з архітектури, кібернетики, навіть металургії… Книжками завалений весь будинок, навіть у гаражі їх безліч. Він створив із себе той рідкісний в Україні тип письменника, чиєю життєвою і професійною релігією стала книга. “І показав він мені чисту ріку живої води, ясну, мов кришталь”. Отже, книга ця — хвилюючий художній відеохронопис Ріки. Хоча відео, так би мовити, в натуральному вимірі, також присутнє у книжці. Це світлини самого автора. Деякі з них зроблено під час відзначення міжнародного Дня Дніпра; є вони й у зовсім недавньому художньому каталозі, куди ввійшли також твори художників — учасників пленеру, присвяченого цій події. Нещодавно вони експонувалися на виставці в Академії мистецтв України “Дніпро… Мить і вічність”, якою була заснована спеціальна художня галерея. Пригадую, навіть Олів’є Адамс, резидент-координатор ООНівського проекту, взявся тоді до пензля й подарував присутнім свій мистецький експромт на тему вічної ріки. Повість-діалог, повість-застереження, повість-перегук, повість-відлуння — такі визначення можна застосувати до жанру, в якому написано “Ріку тривоги і печалі”. Утім, нехай це питання досліджують літературознавці, я ж наголошу насамкінець ось на чому. Видається закономірним, що саме Володимир Гаптар написав книгу, сповнену драматизму сучасної доби, бо вона витікає з внутрішньої логіки його мистецької спрямованості, є виявом небайдужої душі. Він організовує природоохоронні акції, пов’язані з відродженням Дніпра, редагує “Екотиждень”, таке вкрай потрібне нині видання, долучаючи через нього небайдужих до захисту довкілля в Україні. Напевно, і ти, шановний читачу, не раз чув по радіо цю пісню, перейняту глибокою вірою у спасіння Ріки. Слова до неї написав також він, Володимир Гаптар: Не згасне наш вогонь на грозових вітрах, І не помре жива вода Дніпрова, Воскресне в душах українське слово, Повірить у синів Тарасова гора.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин