Сторінки щоденника · “Вишукана бабусина мова, посіяна в благодатну дитячу пам’ять, дала дужі паростки через піввіку”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ММииккооллаа ВВооллггаа:: «Добрі
Слово Просвіти, №09 за 2012 рік
Народився 27 квітня 1939 року на Луганщині. Вивчився на архітектора. Нині — член"корес" пондент Української академії архітектури. Професор. Як головний архітектор міста, заклав основи розвитку на той час ще зовсім молодого Сі" верськодонецька, захистив дисертацію, стояв біля витоків створення кафедри архітектури НАУ, був її першим завідувачем. Член Національної спілки архітекторів України. Автор понад 30 наукових праць. Творець однієї з найкрасивіших в Україні колекції каменів"самоцвітів, автор понад 300 композицій, автор нового напряму в образотворенні — образи каменів"самоцвітів возвели" чені до масштабу великоформатних картин. Співавтор унікальної книги"альбому “АртАбетка”. Картини"композиції — в авторському поетичному супроводі. Автор збірки віршів “Дорогою світла”. Організатор та учасник понад 200 художніх виставок (зокрема й закордонних). Заслужений діяч мистецтв України. Найвдаліші його витвори — діти: двоє синів і дві доньки. Має талановитих онуків. Найстар" ший — Іван, уже архітектор (як дід та батько), наймолодший (поки що!) Михайлик у свої шість рочків художник (як дід та мама) та ще й філософ. На запитання вчителя: “Що таке краса?” відповів: “Як мені видається, краса — це культура!” Ось так! До того ж, сумлінно вивчає ки" тайську мову. Сам забажав...
Ми Субота-неділя — риболовля на Козинці. Іду вранці з уловом, а переді мною (звичайно, подумки) мої дідусь з бабусею із далекого дитинства. Згадалися повоєнні роки. У моїх ще зовсім молодих батьків було вже четверо дітей. Аби не війна, можливо, було б і більше, бо мама дуже хотіли дочечку, а народжувалися тільки сини. У таткового брата, який загинув у перший рік війни, так само — троє синів. І вся ця гороб’яча зграйка на літо перелітала до бабусі. Її чималий живописно-багатий город закінчувався берегом джерельно-чистої на ту пору Луганки. Дідусь у річку на ніч під кущики ховав 3—4 кобоші, власноруч сплетені з лози. Рано-вранці його здобич у величезній цеберці хлюпалася біля порога. Отим і підгодовували дідусь з бабусею ту ненаситну зграйку. На пам’яті — обідній церемоніал. Їжа зазвичай була нехитрою — все з городу та річки. На початку літа — зелений борщ з кропиви, заправлений вареним яйцем і товченим старим салом з часником. А коли відходила кропива, то були щавель та лобода. Зелений борщ періодично змінювала затірка — геніальне тогочасне творіння. Коли все це було готове і бабуня накривали на стіл, скликали нас до хати. Вихорем влітали зголоднілі пташенята. З макітри смачно парувало. Вже наковталися слинкою, а дідусь все ще не йде. У вікно видно було, як він неквапливо виходив із клуні — теслярської майстерні. Довгопредовго мив руки, поважно заходив до хати, підходив до свого місця в голові столу, стоячи читав “Отче наш”, благословляв їжу… І тільки тоді ми могли братися за ложки. За лічені секунди ковтали все те, що бабуня готували півдня. Згадується, наше село було українськомовним. Бабуня щебетали з нами рідною мовою. Згодом, уже після війни, молодь заговорила російською, бо дуже багато наїхало до Донбасу росіян. У школі вчили російською. Спілкування на Луганщині, навчання в ВНЗ у Дніпропетровську, а потім і в Києві — теж російською. Та коли на початку дев’яностих Україна стала незалежною, я почав говорити винятково українською, бо входив до такого товариства, яке сприйняло самостійність країни як здійснення одвічної національної мрії. Вишукана бадушках наволочки так само з мережкою. З тих подушок, на яких спали, увечері парадні наволочки знімали. На гладенько вимазаній долівці — рядно з різнокольорових смужечок. Його бабуся зіткали. На Зелені свята те рядно скачували у скалку і долівку густо вкривали чебрецем. Божественні пахощі! І ми, хлопчаки-онуки, покотом спали на тій святковій долівці. У святому куті — рушники, ікони, лампадка, на маленькому столику-тумбочці, долі ікон — Свята Книга, свічки, на біленькому блюдечку — просвірки. У проміжках між вікнами — збільшені родинні фотографії у рушниках, а під ними — малі світлини у лакових рамочках із черешні. Поруч із ліжком — величезна скриня, кована залізом, з дивними візерунками. Та скриня зберігала найцінніший родинний скарб — ще дівочий бабусин посаг: намисто, каблучки, сережки, мережані покривала і обруси, рушники і святкове вбрання… На покутті стояв другий стіл, делікатніший, з липи, різьблений. Не пам’ятаю дня, аби той стіл був не застелений спеціально витканим обрусом. Посередині столу завжди був буханець і дрібка солі. За тим столом збиралися на свята — відбувалося дійство Святвечері з дванадцятьма пісними стравами — голодна та щедра, та великодні сніданки, коли розговлялися посвяченими крашанками та паскою. Яке ж усе було смачне після довгого посту! Бабуся тримали піст. І хотіли, аби ми були біля неї. У хаті взимку було тепло, затишно, а влітку — прохолодно, бо оселя була під солом’яною стріхою. На подвір’ї — клуня з майстернею, погріб вихідний та колодязь із кришталевою водою. Від дороги — невисокий кам’яний тин, аби скотина та гуси не виходили за подвір’я, на дорогу. Подвір’я рясно поросло темно-зеленим густим споришем. Стежки, які вели від хати до воріт, клуні, колодязя і до хвіртки на город — висипані піском. Рай — та й годі!
Щастя й горе матері-качки У густім реліктовім очереті, який де-не-де зберігся на берегах Козинки — щедрої, повногрудої (бо має ж греблі!) — цієї весни дика качечка висиділа каченяток. Невеличкий очеретяний острівець із двох боків обіймають дощані містки-вимостки, з них — рибалять. Із тих містків чути було, як мама-качечка тихенько розмовляла зі своєю зграйкою. Інколи гучними загрозливими “кря-кря” когось відлякувала. Пестила-годувала своїх жовторотих дитинчат у гніздечку не один день, аж доки їм стало тіснувато в тому будиночку. Ото й вивела вона свої пухнасті кульки на вузеньку, вільну від очерету, водяну смужечку. Дітки помітно побільшали — вдягнулися в теплі пір’ячі кожушки, ретельно промащені, аби не намокали. Коли зграйка помічала рибалок, то хутко вертала до своєї схованки. Хтозна, що можуть заподіяти крихітним беззахисним створінням ті велетні, що змахують раз по раз довгими палицями? Поступово, день у день, переконувалися пташки в миролюбній, а можливо, й люб’язній налаштованості сусідів. Щораз, коли зграйка з’являлася, ті підкидали на водяну смужечку подрібнені хлібці, які ставали для каченят легкою здобиччю. Як же раділа людська душа, змучена довгим зимовим міським буттям-суєттям, незайманій первісній природі! Тим часом крихітні аборигенчики впевнено опановували простір, вправно харчувалися, грайливо пірнали-виринали, плавали наввипередки, хвацько змахували крильцями, які поступово росли, мужніли. Вперше качечка вивела з очерету одинадцятьох каченят. Згодом їх лишилося тільки семеро. Гніздо неподалік од берега було, напевно, принадою і для котів-дачників, і для диких хижаків — видрпацюків, яких у річці немало. А та сімка, що лишилася, стрімко росла, навчаючись від качки-матері уникати небезпеки. Рибалки ж щоранку і щовечора перераховували зграйку і раділи, бо вона не зменшувалася числом. Нарешті настав той час, коли мама-качка поставила каченят на крило. Спочатку низенько над водою, невеличкими відстанями. А потім — чимдалі одлітали каченята від своєї схованки в очереті. Напевно, готувалися до великого лету. Якось серпневого суботнього ранку, тільки-но засіріло небо (а рибалки — вже на вимостках та вздовж берега!), вдарила… канонада. То всемогутня влада дозволила своїм громадянам, “яким їсти нічого”, полювати на пернатих. Наша зграйка заметушилася та й хутко-швидко злетіла. Рибалки їм услід: “Не покидайте своєї очеретяної схованки!” Та де там… Чомусь згадався анекдот про міль. “Якось міль-дитинка вперше вилетіла з шафи до світлиці. Повертається хутко до шафи та й хвалиться своїй мамі: “Мамо, я так красиво літала, що всі присутні в кімнаті мені аплодували!” Можливо, і наші каченята за тими оплесками-вибухами полетіли? Так чому ж їх мама-качка не зупинила, а слідом полетіла? Уже й на полудень повернуло, а зграйка не верталася. Рибалки бідкалися, нарікаючи: “Кому ж тут не вистачає харчів?” Здригнулися від пострілів береги Козинки і Дніпра: війна… Затремтів заповідний простір між цими річками, де ще збереглися латки плавнів серед щойно збудованих новеньких островів-палаців… Найсучасніші, навіть десятизарядні, рушниці-кулемети “гідно” презентували їхніх владних достойників, демонстрували рівень можливостей “нових українців”: “А мій господар найкрутіший! — Бах-бах-тра-ба-бах…” Уже смерком прилетіла до своєї схованки поранена качка-мама. Пішла, накульгуючи, берегом. Безупину жалісно крякала — гукала свою довірливу зграйку. Та марно… Наступного ранку, ще до схід сонця, рибалки (разом з осиротілою качечкою) бідкалися, пригнічені людською жорстокістю. Птаха хутко перепливала від одного очеретяного острівця до іншого, тривожно скликала свою розполохану малечу: “Де ви, де?..” Аж під вечір рибалки-дачники повідомляли одне одному новинку — до матері-качки повернулося обстріляне каченя. Одне з сімох…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
