Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінки щоденника · “Майдан—2004... Та Божа космічна подія відродила, а можливо, й народила в мені віру у велич моєї нації, мого народу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

люди ще не перевелися!»

Слово Просвіти, №09 за 2012 рік

Треба було бачити (та й відчувати серцем!) ту пташину зустріч! Тішилися качка-мама тепер уже з дорослим досвідченим каченям на воді: пірнали-виринали, змахували крильцями, безупинно озивались одне до одного своїм “кря-кря”, супроводжуючи ласкаві звуки ніжними доторками дзьобиків. Рибалки підкидали їм шматочки хліба, нарікаючи на своїх “бідних” співродичів, які не відають, що творять. Уже й листячко на деревах жовтіє, а наша парочка не збирається в далеку дорогу: дедалі ближче підпливає вона до рибалок, майже з рук бере хліб… Чи вже забула мама-качка про своє горе? Чи вже вибачила людям їхню жорстокість? Та все-таки боїться надовго покидати свою очеретяну схованку, бо раз по раз чує постріли довкола. А можливо, залишиться ота парочка зимувати на споконвіку щедрій землі? Та й добрі люди, мабуть, тут ще не перевелися… Доглянуть узимку?! Серпень-вересень, 2011 Козин Козинський корінь діда Сашка Понад десять літ полюбляв дід Сашко сідлати солідного пенька засохлої вікової акації за двором. Поруч — баби на лаві вихідного надвечір’я обговорювали найсвіжіші козинські події, лузаючи насіння. Якось витягли екскаватором того пенька з дивовижним коренем на світ Божий, бо стояв він на майбутній газовій трасі. Вивернули кореня під огорожу — наче щось живе вбили. Поглядав дід Сашко на того велетня, сумно зітхав. Вдіяти нічого не можна, бо цивілізація потребує жертв. З півроку пролежало те диво, ніхто його не чіпав. Чи на дрова взяти? Чи як? Раптом зайшов на подвір’я діда Сашка бородатий архітектор-дачник. — Діду, продайте кореня… — А хіба його можна продавати? — Та якщо є покупець, то товар можна й продати… — А скільки за нього? — Ваша корова — то й ціну їй давайте. — А на півлітру? — Ні. — Чому? — Задешево такий дивний товар оцінюєте! — Ну, тоді дві, тобто літру… …Сторгувалися. А як же того кореня-велетня довезти до дачі? Бо важить із півтони. Та й розміри… Якось до сусідів бородатого архітектора привезли будматеріали на вантажівці з низьким кузовом. При ній — дужі хлопці. Домовилися, поїхали вони по корінь. Невдовзі, розчаровані, повернулися порожняком, бо дід не дав свого багатства. — Могорича пили з бородатим чолов’ягою. Хай сам приїздить. Сіли — поїхали. — Діду, що ж це Ви не віддали кореня? — Та той… Він тут пролежав півроку. Приходили покупці. Я не захотів. Так, той, може… — Добре, діду… Ми повернемося. Привезли те, що треба, посиділи з дідом Сашком, завантажили на машину велетня, привезли на дачу. Минуло ще півроку, поки з того кореня вдалося видобути Мистецтво. На відкриття скликав бородатий архітектор сусідів. Поїхали по діда Сашка. Та не судилося йому посвяткувати нове народження красуні-акації, бо забрав Бозя старого Сашка на Великдень на небеса, у засвіти. Напевно, звідти милується своїм коренем, який зростав і ховався у землі більш віку, а нині тішить гостей-дачників у кооперативі “Мистецтво” на березі чудової поетичної Козинки в новій іпостасі. Гірчить дідове вино У діда — розкішний виноградник. Років із тридцять ростив його з маленьких лозинок. На всю межу свого саду змайстрував дід із металевих труб спецконструкцію, заввишки зо три-чотири метри, аби виноград плівся ближче до сонечка. Ранньої весни лазив по драбині, обрізав старі гілки, розгортав лозу тих сортів, які не витримували морозів, тому треба було її пізньої осені утеплювати сухостоєм та пригортати землею. Влітку ретельно пасинкував зайві молоденькі паростки, аби грона, які рясно нав’язалися, були важкими. Восени збирав урожай. На шию чіпляв прив’язану до мотузка кулеподібну корзину, аби обидві руки були вільні, і по драбині підіймався до неба. Ніжно торкався стиглих грон, обережно зрізав їх і наповнював ними корзину вщерть, спускався на землю, мов павучок по своїй павутинці — сюди-туди, туди-сюди… Зсипав виноград у величезну діжку, підняту над землею на міцній дубовій підставці. Біля самого дна діжки в клепку врізав дерев’яного крана, якого сам же і змайстрував. Коли діжка була вже повна, наповнював другу, схожу на першу. У тих діжках вистоювався виноград із тиждень. Найспіліший — сам по собі розчавлювався, і дід відкривав того краника і спускав сік в емальоване цеберко. То був перший сік — ароматне густе та солодке диво. З нього вигравало вино для себе. Сам дід того вина не пив, пригощав родичів, які наїжджали відвідати його і посмакувати вином. Решту винограду, який уже просів у діжці, коли дід зціджував перший сік, чавив величезною дерев’яною давилкою. То вже другий сік. З нього дід робив вино на продаж. Розливав його у діжечки, додавав води з розчиненим цукром, засипав спеціальні винні дріжджі. В отвір у дерев’яному чопі була заведена пластикова прозора трубочка. Через неї котилися повітряні кульки і булькали через водяний замок кілька тижнів. Коли вибулькування припинялось, процес бродіння завершився. Треба було дати відстоятися. Потім дід обережно зціджував напій і розливав у малі ємності та зносив до льоху. Вино ще дозрівало, міцніло. Дід ретельно стежив за тим тонким непростим процесом, бездоганно витримував знану тільки ним технологію. Але дозріти вину майже ніколи не вдавалося. За молодим напоєм (смачний, п’янкий — і недорого!) вишиковувалася черга односельців із червоно-синіми носами. Вино не дурманило голови, але після двох-трьох склянок ноги вже не слухалися хазяїна, а на душі теплішало… Черга була найдовшою вечорами, після роботи, і вранці — на похмілля. Від ранково-вечірнього коловороту старенький ґазда не мав відбою… Дід продавав вино, добуте ох якою нелегкою працею, складав гривню до гривні, аби купити для єдиного сина недешеві ліки... від алкогольної залежності, та придбати одяг і підручники дітям непутящого сина — своїм маленьким, покривдженим долею любим онучатам… 09.07.09 НЕОЧІКУВАНЕ ЧАСТУВАННЯ Одним днем промайнуло 5 років із тієї осени, коли земляки влаштували виставку моїх творінь у міській картинній галереї. Не лише дорослі — виставку відвідали майже всі школярі міста з населенням понад сто тисяч. Бо її постійно рекламували на місцевому телебаченні. Учителі приводили дітей класами, тож кожній такій групі я розповідав про новий напрям в образотворенні, який започаткувала презентована серія картин. Кожен твір супроводжувався поезією рідною мовою. Їхнє авторське прочитання багато більше додавало до глибини сприйняття художнього творіння. Для Донбасу, де українська культура, і передусім мова, з такими труднощами торує дорогу до сердець і свідомости зрусифікованих українців, це було одкровення. На закритті виставки вчителька української мови і літератури зробила цікавий висновок: “Одна Ваша виставка набагато рясніше засіяла дитячі душі любов’ю до рідної мови, ніж усі мої уроки”. А ще була незабутня зустріч із дітьми загальноміської школи-інтернату. Відзначали школярів, у яких день народження — цього місяця. То була добра традиція школи — щомісячні святкові вечори. Подарував тоді школі кілька картин, читав у переповненій шкільній залі свої твори. Для мене той вечір був особливим, неочікуваним. Діти-сироти горнулися до нового сивобородого дідуся — художника і поета. Відчувався брак батьківської уваги і любови до них. У душі щеміло, серце співчувало цим пташенятам, які широковідкритими оченятами запитували: може, станеш моїм татком чи дідусем? Закарбувалася у пам’яті та зворушлива зустріч із нашим сирітським майбуттям. Ось знову завітав до міста своєї юности на Луганщині. Цього разу стався зовсім несподіваний випадок, про який, здається, варто розказати. Захотілося побути на самоті, віч-на-віч із містом, поблукати тими вулицями, в забудові яких брав участь у далекі шістдесяті як молодий спеціаліст — будівельник-архітектор. Ось моє перше в житті авторське кафе “Юність”. Чомусь відвідувачів — негусто. А в ті далекі роки потрапити до нього, особливо ввечері, було нелегко. Та й на вечірніх вулицях майже безлюдно. Чи дається взнаки триклята криза, яка зачепила невеличкі містечка, де й до неї непросто було отримати пристойну роботу? Вулиці темні. Чи ще не ввімкнули ліхтарі? Чи вже не вмикають їх узагалі, аби зекономити на електриці? На перетині двох неосвітлених вуличок підійшли до мене чотири молодики. Якось підозріло озираючись, обступили і попросили “подарувати” гаманця. Не встиг я зреагувати на їхнє “прохання”, як один із хлопців раптом промовив: “Так это ж тот художник, который подарил нашей школе картины и читал нам свои стихи”. Миттєво відскочили од мене. Після коротеньких перешіптувань підійшли і… запросили до кафе на чай. Прийняв їхнє запрошення не вагаючись. До чаю додав добру вечерю на п’ятьох. Скільки несподівано цікавого і водночас сумного я почув од тих парубків. Після школи і навчання в технічному училищі вони не можуть знайти роботу. Будь-яку… То що ж коїться в нашій безмежно багатій і водночас такій бідній країні? Владна верхівка чубиться за президентське крісло, а люди не в змозі заробити навіть на їжу… Сумно. Щось треба робити… Січень 2009 Сіверськодонецьк—Київ Версаль і Козинка Занесла мене доля до Версаля — резиденції французьких королів. Рота роззявив. Дивуюсь, як усе вправно упорядковано, підстрижено, підмальовано. Навіть на веслах пройшлися грандіозним штучним озером з бездоганною геометрією берегів. Дерева довкруж чудернацьких небачених форм: крони — прямокутники та більші-менші кульки. Гарно ж як! А воно защеміло щось. На Козинку захотілося. На волю. Бо дерева там — непідстрижені, а береги поросли очеретом… 12.08.2007 Париж Майдан Я щасливий, бо маю чотирьох гарних дітей. Маю онуків, які тягнуться до діда, бо дід знає, про що їм розповісти, що їм показати. Плекаю пам’ять батьків — величавих трударів, які гідно пережили і голодомори, і війну, і нелегкі післявоєнні випробування. Схиляю сиву голову перед ними і дивуюсь їхній мудрості та вмінню жити гідно на одну батькову зарплатню машиніста паровоза. Виростили-вивчили чотирьох синів. Троє з нас — кандидати наук, четвертий — агроном. Усі ми вже пенсіонери. Проте свій життєвий шлях вимірювали, та й нині міряємо, їхнім ставленням до родинного і громадянського обов’язку. Я щасливий тим, що моя стежина вивела мене на широкий і довгий шлях, яким віками йшли до свободи і волі мої славетні пращури. Усвідомлюю: моя участь у тій ході вельми скромна: живий ланцюг Львів—Київ; освячення національного стяга-знамена на подвір’ї Софійського собору, величаво-поважна хода Хрещатиком, піднесення прапора біля Київради; створення Української Духовної республіки — культурологічної організації, яка в перші роки Незалежності утверджувала принципи нової країни; участь у численних мітингах і маніфестаціях за демократію. Але найяскравіший слід у душі й свідомості поклав Майдан—2004. Та Божа космічна подія відродила, а можливо, й народила в мені віру у велич моєї нації, мого народу. Його гли-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин