Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “В Україні сформувався національний опір, вищим проявом якого у ХІХ ст. була творчість геніального Тараса Шевченка”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко й Гетьманщина

Слово Просвіти, №09 за 2013 рік

Сергій БІЛОКІНЬ, доктор історичних наук Шевченко жив коротко й перебував в Україні зовсім мало, тож його зв’язки з Україною — спеціальна шевченкознавча проблема. Навколо його стосунків з Україною обертається все його життя, ментальність і вся творчість. В історичному аспекті ці взаємини можна й треба розглядати передусім у державницькому контексті, а стрижень цих стосунків, власне, й зводиться до проблеми “Тарас Шевченко й Гетьманщина”. Совєцьке шевченкознавство розбудовувало її в обмеженому і вкороченому аспекті “Подорожі Т. Г. Шевченка на Україну”. В українській культурі Шевченкова епоха припадає на часи, коли Російська імперія перебувала в апогеї свого розвитку й тільки-но починала розкладатися. Територіально вона зайняла весь схід північної Євразії від Польщі й далі за Чукотку. Разом із таким неймовірним розмахом військово-бюрократичне управління набутих різнохарактерних країн було дуже складною справою, а корупція, що допомагала вирішувати проблеми середніх щаблів населення, піднімалася щоразу вище й вище — до самого верху їхнього людського складу. Саме за таких умов в Україні сформувався національний опір, вищим проявом якого у ХІХ ст. була творчість геніального Тараса Шевченка. Як вважав Ярослав Дзира, ставлення Шевченка до історії України, передусім до Гетьманщини, а також узагалі його історична ерудиція становить одну з центральних проблем шевченкознавства. З трохи іншого боку підходив до цієї самої теми патрон еміграційних істориків Олександер Оглоблин. Оскільки йшлося про нащадків української старшини, він вказав на суто людський аспект даної теми: “Яскравий приклад цього неповного знання й недостатнього розуміння Шевченка в його зовнішньому світі — це проблема українських зв’язків Шевченка. Можливо, формула “українські зв’язки Шевченка” звучить трохи дивно й несподівано. Але насправді це не так. Воно сталося не з причини Шевченка, а з вини — хоч, може, й невільної — шевченкознавства. […] Дві обставини спричинилися до цього. Перша, українська: панування — тривале, надто тривале, почасти впливове й досі — і там, на Україні, і тут — народницької ідеології в історіографії і літературознавстві. Друга, московсько-совєтська: симбіоз традиційного московського націоналізму з модерним комуністичним інтернаціоналізмом і тотальне панування совєтської влади над українською наукою. Був час — і дуже довгий час, коли в українському шевченкознавстві вважалося за майже непристійне згадувати про дружні стосунки Шевченка з представниками українського панства — лівобережно-українськими діячами 1840—1850-х років. Коли шевченкових друзів і знайомих з його середовища малювалося чорними фарбами, всіляко паплюжилося, таврувалося, як далеких і чужих, коли не ворожих до Шевченка, колишнього кріпака, панів-кріпосників, як зрадників і українства, і особисто Шевченка, або просто замовчувалося, чи ігнорувалося його зв’язки з ними”. Твори Кобзаря, у яких ідеться про старшинсько-гетьманську державність, почали виходити ще за його життя, але всі — за кордоном. Т. Шевченко. “Смерть Богдана Хмельницького” са Федоровича ніде більше не називають Трясилом. Із цього випливає, що на цей час поет уже читав “Історію русів”, яка на той час ходила лише в рукопису. Шевченко писав у “Гайдамаках” про свої візії: А тим часом Пишними рядами Виступають отамани, Сотники з панами І гетьмани — всі в золоті, У мою хатину Прийшли, сіли коло мене І про Україну Розмовляють, розказують, Як Січ будовали, Як козаки на байдаках Пороги минали […]. (Гайдамаки. ПЗТ. Т. 1. С. 131). За мотивами історії Гетьманщини Шевченко виконав композицію “Смерть Богдана Хмельницького” (1836—37), що належить до циклу “Смерть Лукреції”, “Смерть Олега, князя древлянського”, “Смерть Віргінії”, “Смерть Сократа” (1835—37). 1840 року він створив відому акварель — “Марія в ліжку” — ілюстрацію до пушкінської поеми “Полтава”. У цьому ранньому творі видно, що тоді Шевченко ще не дуже уявляв, який насправді вигляд міг мати всередині будинок генерального судді, тим більше не встиг усвідомити ідейного спрямування поеми. Так само в Петербурзі він познайомився з літературними творами Г. Квітки-Основ’яненка — “Салдацький патрет”, “Головатий”, “Сердешна Оксана” і в жовтні 1841 р. намалював дві ілюстрації до його “Знахаря”, натомість сам Квітка довідався про Шевченка як талановитого молодого поета з листа Є. Гребінки навіть ще раніше — лист датований 18 ХІ 1838 року. На його перші, ще дитячі враження у Петербурзі нашаровувалося життя нехай і далеке від рідного краю, але в середовищі органічно сформованих земляків, з їхніми піснями, звичаями, їхньою недеформованою психологією. Межи відповідно настроєними до ладу кріпаками, що мешкали при своїх панах у Петербурзі, квітла відповідна ідеологія: […] Зажурилась Україна — Така її доля! Зажурилась, заплакала, Як мала дитина. Ніхто її не рятує… Козачество гине, Гине слава, батьківщина, Немає де дітись. Виростають нехрещені Козацькії діти, Кохаються невінчані, Без попа ховають […]. (Тарасова ніч. СПб., 6 листопада 1838). Перелічимо першодруки головних Шевченкових творів, присвячених Гетьманщині: — Розрита могила, 1843 (“Світе тихий, краю милий…”) // Новые стихотворенія Пушкина и Шавченки (sic). Лейпциг: Вольфганг Гергард, 1859. С. 19—21. — Стоїть в селі Суботові: [уривок з “Великого Льоху”] // Dzennik Literacki. 1861. №62. 6. VIII. Str. 495—496. — Чигирин, 1844 // Шевченко Т. Вечерниці. Львів,1863. Ч. 11. 14 березня. С. 81—82 — Великий Льох, 21 жовтня 1845, Мар’їнське // Шевченко Т. Поезиі / Накладом К. Сушкевича. Т. ІІ. У Львові, 1867. — Якби-то ти, Богдане п’яний, 18 серпня 1859, Переяслав // Шевченко Т. Кобзарь. Типом четвертим. Коштом Д. Е. Кожанчикова. СПб., 1867. Найповніший і дуже точний покажчик Володимира Дорошенка фіксує, що в повоєнних совєцьких виданнях і за життя Сталіна, й згодом, після його смерті і до ХХ з’їзду, тобто все-таки у сталінський і постсталінський періоди, саме ці твори вилучали. Тарас Шевченко народився вже на самому схилку Гетьманщини, причому на батьківщині пробув зовсім мало. Волею його пана Павла Енгельгардта (1798—1849) роки становлення минули в нього на Півночі, далеко від України: з осені 1829-го до лютого 1831 року він перебував у Вільно, відтоді до другої половини травня 1843 року — в Петербурзі (там 22 квітня 1838 року Енгельгардт підписав йому відпускну). Проживання безмежно обдарованого й національно свідомого юнака на чужині, природно, загострило його любов до рідного краю, і його потяг до нього виявлявся передусім у мріях про її старовину та її пам’ятки. Його стихійно тягло до гетьмана нереєстрового козацтва, одного з керівників повстання 1638 року Якова Остряниці, одного з керівників повстання 1594 року, четвертованого у Варшаві Северина Наливайка та полковника кальницького, героя національно-визвольної війни 1648—1657 років Івана Богуна (Гайдамаки, рядки 1140— 1144), але, зрозуміло, не до імперських намісників — генерал-губернаторів Лєвашова чи Ґур’єва. Пізнання України бурхливо відбувалось у Шевченка в Петербурзі під час студій відповідної лектури. 6 листопада 1838 року датується “Тарасова ніч”, а в жодному з історичних джерел, крім “Історії русів”, немає самого цього виразу, а Тара- Славний період “Трьох літ” (1843—45) був періодом перебування Шевченка на батьківщині і вже ніяк не часом таких мандрівок, що були б для нього лише зовнішньою прикметою. Його маршрути прокладалися зовсім не випадково: він приїздив до родичів (до Кирилівки, Моринців), щоразу затримувався в Києві й відвідував національні святині — Межигірський Спас, гетьманські столиці Чигирин, Суботів, які замальовував. Його вабили до себе саме історичні місцевості Гетьманщини, причому інтенсивність відвідувань така велика, ніби він прагнув більше встигнути. Доброзичливий і контактний, він заприятелював чи не з усіма найвидатнішими діячами української культури. Разом із Євгеном Гребінкою у другій половині травня 1843 року поет виїхав в Україну, у червні познайомився в Києві з Михайлом Максимовичем, Василем Білозерським і Пантелеймоном Кулішем. Документував архітектурні пам’ятки — побував у Межигірському монастирі, де зробив його начерк олівцем, у жовтні змалював Видубецький монастир. У червні він приїхав на Полтавщину до маєтку Гребінчиних батьків, а разом із приятелем вирушив до старенької поміщиці Тетяни Волховської (1763—1853; маєток Мойсівка), довкола якої зосереджувались яскраві письменники. Тут він познайомився з Олександром Афанасьєвим-Чужбинським, Яковом де Бальменом. Шевченка вабили поміщицькі маєтки, де були багаті бібліотеки, архівні збірки, колекції малярських творів, і це могло якоюсь мірою надолужити брак краєзнавчих музеїв. Такі відвідини цікаві також із матеріального боку: в ці часи Шевченко був модним живописцем. Улітку він мандрував Полтавщиною, був у маєтку Закревських Березовій Рудці, де Бальмена — Линовиці, Афанасьєва-Чужбинського — Ісківцях, Платона Лукашевича — Березані, а також у Лубнах, де Мгарський монастир. Шевченко мав дуже добірне товариство. Серед них були або прямі нащадки діячів Гетьманщини, або також ті, що, з його точки зору, могли Україну тільки прикрасити. Гостюючи в Платона Лукашевича, він відбив сучасне йому становище України: Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала. Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває… (Розрита могила. 9 жовтня 1843, Березань) З жовтня до 10 січня 1844 року поет перебував у садибі Рєпніних в Яготині. Їздив 12 січня на іменини до товариської Волховської, кілька разів — до Кирилівки, де зустрівся з родичами. Тоді він перебував в Україні до другої половини лютого 1844-го. Того року Шевченко виконав (для історії) 12 портретів російських полководців до книжки Полєвого (вийшла 1845 року, цензурний дозвіл дано 2 квітня). Повернувшись до Петербурга з його палацами, навесні 1844 року виконав офорт “Дари в Чигрині 1649 року”. Початок його “Живописної України” теж напряму стосувався Гетьманщини. Наступного разу він поставив перед собою нове, дуже чітке завдання. 18 листопада 1845 року публічні збори Академії мистецтв затвердили Шевченка у званні некласного художника за живописом історичним і портретним, а атестат було виписано 10 грудня. Але йому не терпілося в Україну, і ще 22 березня того самого року він написав прохання до Ради Академії про надання йому цього звання. За його проханням було вирішено: “Поскольку Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии”. Тож учорашній кріпак ще навесні став ледве що не вільною людиною, як це могло бути у “великій зоні”, й 25 березня одержав подорожній білет, що дав йому право вирушити “в малороссийские губернии для художественных занятий”. Ствердившись у новому статусі, він легалізував свої історичні інтереси й міг рухатись Україною майже вільно. Це також дало йому право легально працювати над серією естампів “Живописная Украина”, на яку митець оголосив передплату (за 6 примірників 3 карбованці сріблом) і пропустив її через цензуру. Сенс цієї праці був дуже виразний. Уже в першому оголошенні, надрукованому 25 серпня 1844 року в “Северной пчеле”, зазначалося: “Назначение всех изящных искусств представить взору или воображению красоты и ужасы природы, жизнь государств и быт частного человека, силу страстей и события, поражающие душу или наполняющие нас чувством тихими безмятежным. […] Что же сказать о том, когда одного взгляда довольно, чтобы воскресить в нашей памяти и родину, и обычаи предков, и события, ярко отделившиеся от обычного бытописания земли, где мы начали жить и чувствовать! Подвиг достигнуть этого велик, а посильное к тому содействие должно составлять нашу обязанность. Исполненный этого убеждения, известный и любимый поэт-живописец Т. Г. Шевченко решился приступить к изданию, названому им “Живописною Украйной”. Сюда войдут рисунки по следующим предметам: 1. Виды Южной России, примечательные по красоте своей или по историческим событиям. Все, что время пощадило от совершенного истребления: развалины замков, храмы, укрепления, курганы, найдут здесь себе место. 2. Народный быт настоящего времени, обряды, обычаи, поверья, содержание народных песен и сказок. 3. Важнейшие события, известные из бытописаний Южной России, начиная от основания Киева, имевшие влияние на судьбу обитателей того края. […] Эстампы гравированы будут на меди, шириною в шесть и вишиною в пять вершков. Первые четыре картины уже готовы и изображают: 1) Вид в Киеве, 2) Мирскую сходку, 3) Содержание известной сказки “Солдат и смерть”, 4) Приношение от трех держав даров Богдану и украинскому народу в 1649 году”. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин