Читацьке віче · “Останні вибори до Верховної Ради засвідчили, що в Україні є лідери, здатні повести за собою народ”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Гидь, що «запахла» на всю Україну
Слово Просвіти, №09 за 2013 рік
Як така трапляється у нас під ногами, то ми її намагаємося переступити, але як уже зачепили, то ретельно мусимо витирати ноги від неї. А ще надійніше було б, якби її прибрали з галицьких тротуарів у контейнери. Але така бридка притичина трапилася й нашій Соборній Україні. Таку гидь поклав на її шляху до кріплення після багатовікового ярма чужинців квазієвропеїст, як пише Ігор Лосєв із Севастополя, “піонер у цій малопристойній діяльності” (Галицькі дезінтегратори // Тиждень. — 2013. — №6. — 8—14.02. — С. 16—18) Юрій Андрухович. Від його публічних спічів на всю Україну запахла ідея сепарації Криму і Донбасу на користь відомої сусідньої держави. “Запах” від тої гидоти вже раніше почули українці не тільки у Севастополі з морським повітрям, а й у задимленому Донбасі, про що писала з Луганська Ірина Магрицька та інші краяни, які люблять чисте повітря на нашій Батьківщині. Не дивно, що Андруховичів “продукт” запах парфумами “Красная Москва” всім внутрішнім і зовнішнім українофобам, а нещодавно його “розмазувати” у їхніх ЗМІ заповзялися Юрій Винничук і ведучий львівської телекомпанії ZIK Остап Дроздов. Ігор Лосєв дивується, що львівська інтелігенція, яка засиджується у кав’ярнях, не відреагувала на ту твань — чи то запах віденської кави забив їй нюх, чи вона не бачить тої гидоти у себе під ногами? “Чого можна чекати від львівських письменників та істориків, які влаштували урочисту зустріч у Місті Лева представникові російського реакційного політика Костянтина Затуліна з презентацією його книги-гімну про так звану Донецько-Криворізьку республіку, що в 1918—1920 роках була одним із сепаратистських проектів, спрямованих на знищення УНР?” — запитує севастополець. І справедливо дивується. Бо уже був у тої “інтелігенції” на почесному прийомі горезвісний творець “русинської нації” на Закарпатті, провокатор-дезінтегратор, агент спецслужб імперської Москви — тепер він уже із Америки! —
Пол Маґочі зі своєю “модерновою” “Історією України”. Дивується він із того, що названих дезінтеграторів нічого не навчило те деструктивне москвофільство, яке розплодили російські спецслужби на Галичині й Закарпатті, коли ще ці землі України були під владою Австро-Угорщини. Тоді північна імперія за допомогою Погодіна у мантії професора Московського університету та Раєвського у рясі батюшки російської церкви при посольстві у Відні (діяльного резидента шпигунської мережі!) навербувала у Львові цілу колонію своєї платної агентури, запустила у наш національний організм руйнівних термітних жучків в особі Дениса Зубрицького, Адольфа Добрянського, братів Головацьких, Богдана Дідицького, Івана Наумовича та іже зними низки підручних маркових, площанських, мончаловських… Українці уже прочитали розписки тих запроданців — “печених москалів”, як їх називали люди, — за отримані рублі з царської скарбниці та від т. зв. “благотворітєльних обществ”, про що писав свого часу Осип Маковей у гострій сатирі “Нашол літєратора”. Але московські хлібодавці дали цим прислужникам найперше ідеологічний харч для творення на нашій землі “рускаго міра” слов’янофільства — триєдину формулу “православія, самодержавія і народності”, творення “на адном язикє от Карпат до Урала”, бо, мовляв, ніякої української мови не існує, — то вигадка “мазепинців”, “сепаратистів” чи поляків. Українці вже тоді те московське слов’янофільство назвали слов’яноїдством, а ту мовну покруч, яку продукували москвофіли на щедрі рублі від “білого царя”, — “язичієм”. Іван Нечуй- Левицький назвав те “язичіє” таким чортовинням, від якого всі собаки загавкали б, коли б почули. Навіть росіянин Микола Чернишевський назвав ту писанину національною безтактністю. “Потужний рух” москвофільських “інтелектуалів”, яких згадав Ігор Лосєв (чи варті, пане Ігоре, таких дефініцій ті запроданці?!), уже тоді став загальноукраїнським посміховиськом — згадаймо блискучі
Франкові статті й сатири на тих Наумів Безумовичів, Меледиктів Плосколобів, Володимира Самійленка та Олександра Кониського на “разґавори” Мракова з Драковим, та багатьох інших письменників. Володимир Самійленко увінчав промову грошолюбного лідера москвофілів популярною куплетною сатирою “Возсоєдінєнний ґалічанін” з промовистим рефреном: “Ах дайте, дайте сто рублів слузі всерусскої ідеї!” Правда, що лідери москвофільства, як голі королі, колінкували перед графом Бобринським — губернатором окупованої Галичини під час її “визволення”-погромництва у Першу світову війну, правда, що сталінські “визволителі” 1939 року з їхніми капезеушними нащадками зіграли злий жарт у “троцкізм”, але то ще не значило, що ідея первісних москвофілів про “адін народ от Карпат до Урала” була мертва, бо навіть на тому чортовинні у хрущовську відлигу найшовся у Львові творець толерованої Кремлем монографії “Русская литература в Галиции”… Ігор Лосєв глибокий аналітик еволюції політики нинішньої імперської псярні, бо саме тепер її господар дає настанову кріпити позиції імперії у світі “м’якою силою” — зміцненням позицій російської мови, як, скажімо, Табачників конкурс “Лукомор’є”, просуванням позитивного іміджу Росії за кордоном, майстерністю органічно влитися в інформаційні потоки, створювати там культурні та релігійні центри і т. ін. І треба діяти оперативно, каже він, “на випередження”, з делікатним підходом, щоб голос із Кремля був, скажімо, як голос із Європи, та ще й так, ніби патріотично для тубільців, бо яка ефективність від того, що імперські ЗМІ невпинно гавкають на тих малоросів, а вони відвертають голови у другий бік?!. Отож, сидячи за кавою, прислухаймося, краяни, і до голосу наших дезінтеграторів. І їм зафундуйте філіжаночку, бо важко вгадати, чого їм бракує, адже вони готові віддати жадібній сусідці на поталу і наш Донбас, і наш Крим, а може, і нас із вами. Правда, дотепний епіграміст із Чернівців Богдан Мельничук, як кажуть галичани, таки доглупався, чого бракує піонерові дезінтеграції України: “З погляду боднара, якому потрапило до рук четверте видання роману Ю. Андруховича “Дванадцять обручів”. Він зиркає примружено з-під кепки На текст одного з супер-писачів: — Якщо добротної не вистачає клепки, То не поможе й сотня обручів!” Мабуть, недарма цього “супера” громадськість відзначила всеукраїнською премією “Золота Булька” як найгіршого автора 2011 року. А що ще бракує галицьким дезінтеграторам, то ласкаво просимо патріотів України з Криму, Донбасу та й зі всієї України приїхати до Львова, щоб про це поміркувати за філіжанкою запашної кави. Тільки просимо добре дивитися під ноги, бо владний господар, який вигулює своїх породистих цуциків на наших тротуарах, не має відповідних контейнерів, як у Європі.
Ярослав МОТИКА, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка та премій Василя Стуса; Борислав РИБАК, заслужений працівник культури України; Михайло БЕЗПАЛЬКІВ, заслужений діяч мистецтв; Михайло ЧОРНОПИСКИЙ, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка; Тарас САЛИГА, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, член Спілки письменників України; Михайло ПРИСЯЖНИЙ, доктор суспільно-економічних наук, професор Українського вільного університету (Мюнхен); Ярослав ГАРАСИМ, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка; Любомир СЕНИК, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
