Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..” · с. 5сторінка оригіналу ↗

й позачасовості поезії Тараса Шевченка

Слово Просвіти, №09 за 2014 рік

(Л. Троцький). Згідно з тими завітами більшовики з затятою люттю нищили українських селян громадянською війною й виморювали голодом 1932—1933-го. Революція й громадянська війна сталися через нестачу совісних, моральних людей, які тільки й могли протидіяти аморалізму більшовиків і їхньої політики, яка керується лише паразитарною доцільністю… Тож надзвичайно гостро уболіває Шевченко за збереження в людях совісті — основи людяності, що проникливо розкрито в “Подражанії 11 псалму” (1859): Мій Боже милий, як*то мало Святих людей на світі стало. Один на другого кують Кайдани в серці. А словами, Медоточивими устами Цілуються і часу ждуть, Чи швидко брата в домовині З гостей на цвинтар понесуть? А ти, о Господи єдиний, Скуєш лукавії уста, Язик отой велеречивий… Шевченкові мотиви-застереження переходять в іронію та сарказм у філософській медитації “Мені здається, я не знаю” (1850): Мені здається, я не знаю, А люде справді не вмирають, А перелізе ще живе В свиню абощо, та й живе, Купається собі в калюжі, Мов перш купалося в гріхах. І в ХХ столітті подібно зіронізував Володимир Висоцький (1938—1980): Стремилась ввысь душа твоя — Родишься вновь с мечтою, Но если жил ты как свинья — Останешься свиньею. (“Песенка о переселении душ”, 1969) Усьому потворному, проминущому Тарас Шевченко протиставляє безвічну, позачасову духовну сутність людини. Ось як ще молодий поет осягнув суть людини й означив силу людяності в поемі “Тризна” (1843): Без малодушной укоризны Пройти мытарства трудной жизни, Измерять пропасти страстей, Понять на деле жизнь людей, Прочесть все черные страницы, Все беззаконные дела… И сохранить полет орла И сердце чистой голубицы! Се человек!.. Шевченко — один із найправдивіших поетів світу. Шевченкова правда викриває облуду минулого й нашого сьогодення, і від його правди прозрівають люди та корчаться недолюди й нелюди. Саме гострою правдивістю й нетерпимістю Кобзаря до фальші пояснюються всілякі обмови його імені. Шевченка розглядають-то “через облудні призми всяких партій” (М. Гоголь), то через конфесійні догми, то через власне невігластво, нехтуючи його ясним віданням Істини. Та Шевченко лишається найправдивішим поетом своєї епохи й нашого часу. Його правда завжди є для людини своєчасним світоглядним орієнтиром і моральним імперативом. Усьому наносному, проминущому Шевченко протиставляє безвічну духовну сутність України — “Світу ясного”: Світе ясний! Світе тихий! Світе вольний, несповитий! За що ж тебе, світе*брате, В твоїй добрій, теплій хаті Оковано, омурано (Премудрого одурено), Багряницями закрито І розп’ятієм добито? Не добито! Стрепенися! Та над нами просвітися, Просвітися!.. Будем, брате, З багряниць онучі драти, Люльки з кадил закуряти, Явленними піч топити, А кропилом будем, брате, Нову хату вимітати! (1860) Кобзар любить рідне всією силою чистого серця й своєю любов’ю, совістю, правдою застерігає людей од марновірства, омани, безсердечності, що призводять їх до нелюдства й нелюдства: Схаменіться, недолюди, Діти юродиві!.. Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори!.. (1845) Отакий справедливий кінець чекає недолюдків — тих, що перестали бути людьми. Але цей нещадний моральний вирок недолюдкам викликаний сердечним уболіванням за людей. Натхненний любов’ю до людини й правдою життя, сповнений “святої сили” невпокорений Тарасів дух являє своєму народові пройняту волею ясновідну поезію серця. Шевченкова істинна думка — ясне світло блискавки, а слово — потужний грім правди. За спогадами сучасників, коли Шевченко читав свою поезію, було таке відчуття, що засвітили свічку в пороховому погребі… І ця нещадна правдивість Шевченкова — від великої любові до людини й до “світу ясного, вольного”, до “тихого раю” — рідної України, яку він любить як рідну матір. Велике синівське почуття любові Тараса до материзни ускладнюється тим, що й на чужині він — пасинок, і вдома — сирота: Я й тут чужий, одинокий, І на Україні. І якої то сили й чистоти почуття любові треба було мати від народження, аби пронести його нерозтраченим через поневіряння дитинства, юності, зрілого віку й зберегти в собі глибинну людську сутність! Людина, коли вже народилась удруге, духовно, лишається морально зрілою, являючи в собі свій питомий духовний тип. Цю духовну суть свою, свій етос Шевченко проніс у сердечній любові до України через ціле життя. Позачасовість Так, як Тарас любить свою материзну — Україну, можна любити тільки неню. Тому так пронизливо-щиро, з нещадно-болючим докором і благанням звертається він до всіх своїх земляків, аби кожен серцем осягнув свою рідну землю, пройнявся волею народного духу та збагнув безвічну сутність історичного життя свого народу. У Шевченковому позачасовому символі України поєдналися трагічний образ рідної землі та її світлий образ, який він плекає чистим серцем і який асоціюється з вишневим садком. Тарас Шевченко у своїй улюбленій світлій поезії “Садок вишневий коло хати…” явив і особисту мрію, і мрію цілого українського народу про щасливе життя на рідній землі. Україна як образ обжитого, одухотвореного простору одвіку асоціюється з вишневим садом, домом-гніздом, птахом і яйцем-зародком. Як серединна країна, яка щаслива сама в собі, Україна одвіку мала енергетичний сонячний захист, бо її народ сповідував тільки життєсійну силу Сонця* батька й життєродну силу Землі* матері, незмінно звертаючись до них у славенях. Сонце*батько й Земля*мати та хліб як плід вільної праці й мірило українського життя — основні архетипи духовно-природно-господарської самоідентифікації українців. Зрештою сад — символ людської культури, виплеканої натхненною працею людини, де в розмаїтті видів кожна квітка, кожне дерево мають свій цвіт, свої пахощі й родять свої плоди. Шевченкова Україна — родове гніздо, куди поет поривався з чужини все життя, бо тут джерело його “святої сили”, ясних сакральних знань і глибинної пам’яті, які й забезпечують безперервність духовної традиції національної культури. Т. Шевченко разом із М. Гоголем, О. Бодянським, П. Кулішем відродив ім’я своєї землі й свого народу. Саме вони повернули своїй материзні передвічне, освячене Сонцем, наймення, що століттями перебувало під колоніальною забороною, піддавалося замовчуванню й фальсифікаціям, які не припиняються й нині. Але народові повернуто його самонаймення й природне право жити вільно на своїй землі. І Шевченко поставив перед самосвідомістю кожного українця історичне питання: Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. Шевченкова Україна — це люди, через самосвідомість яких усвідомлює себе питома природа, й які в глибині пам’яті плекають духовну традицію-передачу безвічного, непроминущого, своєчасного. Такі люди самоорганізовуються в “збірну особу народу” (П. Куліш), забезпечують природно-духовний лад світу питомої природи й народженого в ній світу народної культури. Люди беруть на себе відповідальність за збереження цілісності своєї рідної, неподільної землі, й відтак на людство покладається відповідальність за цілу Землю. Україна — не “проект ХХІ століття як світового донора” (у ХХ столітті вже був сумнозвісний “проект нації як соціального договору”). Україна має свою безвічну небесно-земну програму й ноосферно-біосферну функцію в Білому світі. Та щоб осягнути безвічну сутність цієї правди, необхідно звільнитися від мороку власного невігластва й чужинецьких фальсифікацій, розібратися в нашій затуманеній історії йне менш затуманеному сьогоденні — в славі й неславі героїв і антигероїв, лицарів і боягузів, непідкупних і запроданців, невідступно прямуючи за такими подвижниками правди як Тарас Шевченко… Україна — одна з небагатьох країн у світі, назва якої походить не від імені народу (етнонімічні назви з часом змінюються, як відходять і прийшлі народи), а має астрально-сакральне походження. Сакральне наймення Україна несе в собі архетип світла й походить від первинної ведичної назви, зафіксованої в Авесті й Ріґведі: Устраяна, Ухраяна — Досвітньої Зорі країна, Сонячної щедроти Земля. Устра — Досвітня Зоря*Денниця вістує схід Сонця. Від цього сакрального наймення самоназвався й корінний народ, який морально визрів, духовно народився й у власному саморозвитку розвинув агрокультуру. Корінний народ-господар, працюючи на своїй питомій землі, генетично споріднився з її природою й підпорядкував своє життя незмінності життєсійної сили Сонця й життєродної сили Землі. За Г. Сковородою, “людина народжується вдруге, духовно, з зародку в серці” й саморозвивається у власній культурі. Так і “збірна особа народу” народжується духовно й саморозвивається як культурна цілісність. Народ, як і людина, морально визріває в триєдності істинного думання, справедливого діяння, правдивого висловлення. Духовно народжений народ розкриває свою сутність у національній культурі, у збірній душі являє національну ідею — свою життєву програму, ав збірному серці — волю національного духу. Воля національного духу — правова основа суспільного ладу. А природне джерело самостійної життєвої сили українського люду — в його рідній землі. Саме на цій природно-духовній основі ґрунтуються ясновідний світогляд і духовно-господарський досвід українців — сповідників світла Досвітньої Зорі* Денниці. Як споконвічні господарі-хлібороби наші люди прокидаються до праці вдосвіта — з Досвітньою Зорею. Саме сакрально-природне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й ідею-програму суспільного ладу корінного народу, який живе з власної праці на питомій землі, й, не зважаючи на всі історичні деформації, зберігає й регенерує самостійну силу своєї самоорганізації — суспільного ладу, суттю якого є правда й воля. Віддавна Україна являє себе як образ людського світу, який живе сам у собі, самотворить і самозахищає себе, бо: В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. У самосвідомості нашого корінного люду Україна — Прапредківський край. І цей знаковий образ рідного краю ще й досі зберігають стародавні могили по обидва боки Дніпра. Саме на цьому світоглядному архетипові заснована ідейна сила Шевченкового “Заповіту” й його безвічного, позачасового “дружнього Посланія” “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні…”, аби кожен працював для України, для свого Роду й не схилявся перед чужими облудними ідолами й богами. До речі, найвідповідніше переклали “Заповіт” (із понад двохсот різномовних перекладів) Іван Бунін російською та Абулкасем Лагуті персько-таджицькою, що свідчить про сітоглядну спорідненість культур. Шевченкова Україна — його світообраз, де поєдналися земний сумно-трагічний образ рідної землі, що гнітить йому душу, й її небесний світлий прообраз, до якого він лине просвітленим серцем. Шевченкова Україна — духовно-земна реальність, у якій явилася світові й розкрилася від любові рідних сердець велика душа генія, перейнявши від родини й роду генетичну й історичну пам’ять. І тому ця ріднизна невіддільна від його долі, й так болить йому найменша її часточка, викликаючи в ньому муки й відданість. Звідси Шевченкові любов, совісливість, правдивість і добродійність — провідні риси його особистості й найвищі ознаки людяності. Такою Україна була з передвіку, такою є й буде безвічно! І хто живе в генетично-духовній єдності з цією Україною, тим не треба присягатися в патріотизмі на майданах, містифікуючи маси, бо вони в щоденній праці задля України й Роду свого послідовно й чесно, всупереч чужоїдам розвивають силове поле Українського світу. І це є вищою, непроминущою, безвічною духовною реальністю — “вневременностью”, яку породили й зберегли наші предки й яка так захопила Івана Буніна. Нам належить зберегти, оновити, наснажити це силове поле культури й виплекати в ньому нащадків — у цьому гарантія нашого нового духовного народження й справедливого, щасливого життя під Сонцем, …бо Сонце стане І осквернену землю спалить. Це Шевченкове нагадування нам, що Україна — Досвітньої зорі країна, Сонячної щедроти земля, де перший славень складено для величання життєсійного світила — Сонця, де люди тисячоліттями жили з праці на своїй землі та в любові до рідного. Саме в сердечній любові Шевченка до безвічності України як до Істини, до людини й рідного народу, в його нещадній правдивості заради Істини й честі людської — суть Шевченкового ясновідного світогляду. Шевченко — один із найпрозірливіших поетів світу: осягнута ним духовна сутність життя стала моральним орієнтиром для людей різних культур. Істинна поезія не знає ні просторових, ні часових обмежень. Так Великий Кобзар України мовив своє віще, безвічне слово на всі віки життя рідного народу й цілого людства. Шевченкова любов, совісливість, правдивість є джерелом духовного причастя й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистим серцем сприймаємо натхненні думи Кобзаря як знаки позачасовості, безвічності духу. Нині першорядне завдання нашої самосвідомості — відновлення непроминущої сутності українського духовного типу через сакралізацію в суспільній свідомості безвічної сутності України. А вже на цій ідейній, світоглядній основі ми відновимо волею національного духу свій питомий суспільний лад. Олександер ШОКАЛО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин