Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю...” · с. 6сторінка оригіналу ↗

«Прорветься слово, як вода…»

Слово Просвіти, №09 за 2014 рік

Іван ЮЩУК, професор Київського міжнародного університету Його вогненне слово проймає щемом українські серця, змушує нас задуматися, хто ми, чиї сини, яких батьків, яка земля нас породила, яка мова сповивала нашу душу. “Та читайте од слова до слова, не минайте ані титли, ніже тії коми. Все розберіть…” У Шевченковій поетичній мові закладений не тільки багатий зміст, а й хвилююча, сповнена глибинних почуттів музика. Вслухаймося тільки в один рядок: Реве та стогне Дніпр широкий. Яка енергія, яка нездоланна сила духу криється за цими словами! І зовсім інша тональність: Садок вишневий коло хати. Вчувається домашній затишок, бринить непоспішна розмова, повіває легенький вітерець. Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!.. — записав Тарас Шевченко на далекому Косаралі, несподівано почувши пісню рідною, українською мовою, що її потай, щоб розрадити себе, заспівав українець-матрос. Але це не просто “слова та голос”, це українська пісня, українська мова там, де чулися команди, де точилися розмови лише російською. Тарас Шевченко добре знав російську мову. У чотирнадцять із половиною років Тараса-підлітка як дворового слугу пан Енгельгардт забрав із собою спочатку у Вільно, потім у Петербург. Тут рідну мову Тарас міг чути хіба що від панської прислуги, дворової челяді. Шість років Тарас Григорович вивчав російську мову як обов’язковий предмет у Петербурзькій академії мистецтв. Тільки російською мовою слухав лекції і в цій же Академії мистецтв, ів Петербурзькому університеті тав Петербурзькій медичній академії, де він разом із друзями по навчанню мав змогу бувати. І, звичайно, російською мовою складав іспити з російської мови, з російської і європейської літератур, з російської і світової історії, з історії російського й античного мистецтва, з географії, з біології, анатомії, фізіології, філософії, естетики, катехізису, перспективи, математики, алгебри. Після цього були сповнені поневірянь і солдатської муштри десять років заслання в Оренбурзьких степах, де, зрозуміла річ, панувала тільки російська мова. Хіба що від поляків-засланців він чув ще польську та іноді траплявся земляк. Коли ж Тарас Григорович повернувся із заслання, йому не дозволили жити в Україні. “В неволі виріс між чужими і, не оплаканий своїми, в неволі, плачучи, умру”, — з гіркотою писав він про себе. У дорослому віці Тарас Шевченко в Україні жив усього-навсього три роки, лише три роки він міг чути живу народну українську мову, милуватися українською народною піснею. До заслання Шевченко в Україні був двічі: вперше як студент Академії мистецтв трохи більше десяти місяців — із кінця травня 1843 року до початку лютого 1844 року; вдруге як член Археологічної комісії — два роки: з квітня 1845 до квітня 1847 року, коли його на дніпровській переправі заарештували, вилучили підготовлену збірку “Три літа” й на десять років запроторили в глухі Оренбурзькі степи. Після заслання йому дозволили лише раз приїхати в Україну, де він пробув тільки два з половиною місяці — з початку червня до половини серпня 1859 року, коли його заарештували й змусили покинути рідну землю. Майже 30 років із прожитих 47 Шевченко провів у російськомовному оточенні. У Петербурзі Тарас Шевченко перебував переважно в колі російської інтелігенції, мав чимало російських друзів. А земляки… У поемі “Сон (У всякого своя доля…)” з іронією він писав про одного такого землячка-перевертня: Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався, З циномвими ґудзиками: “Де ты здесь узялся?” “З України”. — “Так як же ти Й говорить не вмієш По*здешнему?” — “Ба ні, — кажу, — Говорить умію, Та не хочу”. Зрозуміла річ, тодішня література, яка потрапляла до рук Шевченка, була російською мовою, зрідка польською. До речі, як свідчать сучасники, Тарас Григорович добре знав і польську мову, читав нею й розмовляв, захоплювався творчістю Адама Міцкевича та інших польських поетів, багато з їхніх творів знав напам’ять. Читав він і французькою мовою, яку вивчав в Академії мистецтв. Відомо, що своїй племінниці Фросині Тарас Шевченко подарував роман Данієля Дефо “Робінзон Крузо” у французькому перекладі і настійно рекомендував уважно прочитати його. А українською на той час читати було майже нічого. Українська народна мова щойно почала пробиватись у літературу: “Енеїда” Івана Котляревського, проза Григорія Квітки-Основ’яненка, збірник “Українські народні пісні” Михайла Максимовича, збірник “Малоруські й червоноруські народні думи й пісні” Платона Лукашевича, нечисленні поезії Євгена Гребінки, Петра Гулака- Артемовського, Левка Боровиковського, Амвросія Метлинського. Та й то це частіше скидалося на провінційні принагідні спроби ради розваги. Тарас Шевченко з болем писав у передмові до невиданого “Кобзаря” 1847 року (цитую): “Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі — всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашестя іноплемінних журналістів? (Шевченко тут мав на увазі російських критиків, які відраджували писати “мужицькою” мовою. — І. Ю.) Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по*московській не пишемо?.. Кричать о єдіной славянской літературі, а не хочуть і за* глянуть, що робиться у слав’ян! Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу?.. А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по*своєму, а ми по*своєму. У них народ і слово, і в нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по*своєму, а по*московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по*своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Единбурзі, а не в Шотландії — а може, і ще було що*небудь, що вони себе одцурались… Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним панством. Нехай би вже оті Кирпи*Гнучкошиєнки, сутяги, — їх бог за тяжкії гріхи наші ще до зачаття в утробі ма* терній осудив киснуть і гнить у чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру, рідну матір — на п’яницю непотребную, а в придаток ще й — въ — додали. Чому В. С. Караджич, Шафа* рик і інші не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами мате* рей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Але, братія, не вдавай* тесь в тугу, а молітесь Богу і рабо* тайте розумно во ім’я матері на* шої України безталанної. Амінь”. Шевченко засвоював російську мову через російську літературу, багато творів якої читав і якою захоплювався. Ось, наприклад, епізод із його перебування в Нижньому Новгороді, записаний ним у “Щоденнику”: “Вона (Катерина Піунова) прочитала мені деякі речі Кольцова і потім ледве*ледве не всі байки Крилова. Я в захопленні був від цього імпровізованого літературного вечора і прийшов додому цілком щасливий”. Шевченко високо цінував творчість Михайла Лермонтова. Перебуваючи на засланні, він писав 1847 року Михайлові Лазаревському: “Пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете з ним…” Світову літературу Шевченко читав майже винятково в російських перекладах. Чи міг Тарас Шевченко писати російською мовою? Міг би — і досить вправно. Про це свідчать його дві поеми “Тризна” і “Слепая”, написані російською мовою. Після виходу в світ “Кобзаря” юному поетові, відчувши його неабиякий талант, навіть робили заманливі пропозиції. Шевченко їх спародіював у вступі до поеми “Гайдамаки”: Коли хочеш грошей Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори… На що Тарас Григорович з гідністю відповідав: Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Відомо, з якою зневагою ставився Тарас Шевченко до тих, хто зрікався рідної мови й рідного народу. Ось у поемі “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” він картає земляків: І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав’янофіли Так і претесь…І всі мови Слов’янського люду — Всі знаєте. А своєї Дастьбі… Колись будем І по*своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже… Що Тарасові Шевченкові було не все одно, якою мовою глаголати, аби, мовляв, ковбаса була (пригадуєте, у нього ж: “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте”), свідчать його висловлювання в листах до рідних і знайомих. Ось його лист 1839 року з Петербурга до брата Микити: “Микито, рідний брате! Мину* ло вже більш як півтора року, а я до тебе не написав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так трапи* лось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі ні се, ні те, ще раз вибачай… Воно, бач, і так і не так, а все*таки луч* ше, коли получиш, прочитаєш хоч одно слово рідне. Серце ніби засмі* ється, коли знаєш, що там дієть* ся… А сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по*московському, а по*нашому. Бо москалі чужі люди, Тяжко з ними жити: Немає з ким поплакати, Ні поговорити. Так нехай же я хоч че* рез папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльоза* ми… Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по*своєму, будь ласкав, — а не по*московському… Не за* будь же, зараз напиши письмо — та по*своєму”. Хоч Тарас Шевченко, як уже було сказано, добре знав російську й польську мови, але найкращою, наймилішою для нього була рідна українська мова — мова свого роду й народу. Нею він постійно тривожився і вболівав за неї. У присвяті “Марку Вовчку” Шевченко щиро признавався: Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало… Немає кращих і гірших мов, придатних і непридатних для літературного вжитку, як і для розмови з Богом. І українська мова, для когось “мужицька”, така ж багата, гнучка й розвинена, як і російська чи польська, а може, й більше. Ще до виходу першого видання “Кобзаря” Тараса Шевченка, 1834 року, російський мовознавець-академік Іларіон Срезневський в рецензії на збірку українських народних пісень писав про неї, що вона (цитую) “є однією з найбагатших слов’янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними: щодо гнучкості й багатства синтаксичного — це мова поетична, музикальна, мальовнича”. Тим часом рідна мова для Тараса Шевченка була не просто мальовничий національний орнамент, а могутній засіб захисту прав рідного народу. Якщо до-шевченківські письменники, зокрема й Іван Котляревський, мали українську мову за провінційний різновид загальноросійської культури, то Шевченко надає їй самостійного націєтворчого значення. У “Подражанії 11 псалму” він не просто переспівує біблійний текст, а вкладає в нього актуальний для української дійсності зміст. А ти, о Господи єдиний, Скуєш лукавії уста, Язик отой велеречивий, Мовлявший: “Ми не суєта! І возвеличимо на диво І розум наш, і наш язик… Та й де той пан, що нам закаже І думать так, і говорить?” “Воскресну я! — той пан вам скаже. — Воскресну нині! Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, нищих… Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово. І пониче, Неначе стоптана трава, І думка ваша, і слова”. Кожен колонізатор прагне не тільки фізично поневолити народ, а й духовно його заарканити, приборкати, принизити, накидаючи йому свою мову, свої звичаї, свої погляди. Для колонізатора мова, яку він насаджує, — це інструмент нівелювання поневоленого народу. “Народ, доколе сохранит веру, язык, обычаи и законы, не может считаться покоренным, — заявляла Катерина ІІ, та, що “доконала вдову сиротину”, і напучувала колоніальних чиновників: — Сии провинции (йшлося про Україну. — І. Ю.) надлежит легчайшим способом привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки к лесу”. Шевченко на противагу колонізаторові вірив, що “німим отверзуться уста; прорветься слово, як вода, і дебрь+пустиня неполита, зцілющою водою вмита, прокинеться”, воскресне поневолений народ, закутий у колоніальне рабство, і запанує він на своїй землі, і надійним його оберегом буде рідне слово, рідна мова. “Доки живе мова, доти житиме й народ”, — пізніше сказав Іван Огієнко. Тарас Шевченко в Орській кріпості огненно записав у захалявну книжечку, криючись перед фельдфебелями-наглядачами: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю… А Україна, в розумінні Тараса Шевченка, це не тільки її чудова природа, родюча земля, вишневі садки, а насамперед — люди, їхній неповторний духовний світ, який немислимий без рідної мови, без рідної пісні, без рідної історії. “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине. От де, люде, наша слава. Слава України!”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин