Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“...О Господи! Дай мені хоч глянуть На народ отой убитий, На тую Украйну!”. Шевченкіана 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗

А шовіністи завжди «проти»

Слово Просвіти, №09 за 2014 рік

Василь ГАЛАЙБА, києвознавець Для цього при міській думі було створено спеціальну комісію на чолі з гласним Ярошевським, яка розробила досить насичену програму майбутніх урочистостей, що передбачала проведення наступних заходів: 1) 25 лютого вранці — панахиди у Софійському соборі, увечері — урочисте засідання в приміщенні купецького зібрання (нині філармонія); 2) 26 лютого вдень — урочисте освячення місця, відведеного міською управою на Караваївській (нині Льва Толстого) площі для встановлення на ньому пам’ятника поетові, увечері — урочистий концерт у міському театрі (нині Національна опера) силами артистів опери та хору у складі 300 співаків під управлінням Кошиця; 3) перейменування нижньої частини (від Караваєвської площі) вулиці Великої Васильківської у вулицю Шевченківську; 4) розсилання запрошень на участь у майбутньому святі всім літературно-науковим товариствам Росії, а також низці міст і земств. На ці заходи місцева влада виділила значні на ті часи кошти — 55 тисяч рублів. Але ретельний перегляд київської періодики того часу дав змогу виявити ще й інші подробиці цієї події. Панічний жах оволодів тоді царськими можновладцями у Петербурзі та їхніми місцевими підспівувачами перед масовими проявами пробудження національної самосвідомості українців. Охрестивши його “украинским движением”, вони все робили для того, аби якщо не знищити остаточно, то максимально загальмувати його подальший розвиток, принизити гідність українців, на вічні часи залишивши їх малоросами, посіяти і закріпити серед мас обивателів недовіру і зневагу до всього українського. Так, наприклад, рада “Київського союзу російського народу” звернулася до київського митрополита Флавіана з клопотанням про заборону місцевому духовенству брати будь-яку участь в урочистостях, які “збираються влаштувати мазепинці заклятому ненависникові та неславі наших священних устоїв”. Попечитель Київського навчального округу розіслав начальникам середніх навчальних закладів і директорам народних училищ цього округу циркуляр, де не схвалювалося проведення в дні ювілею таких заходів: організація в міських і земських училищах роздачі учням “Малого Кобзаря”, біографії та портретів “невіруючого” поета, проведення публічних актів із виступами та читаннями його віршів, а також проведення в театрах урочистих зборів із залученням на них учнів. “Слід мати на увазі, — підкреслювалося в ньому, — що місцеве наріччя російської мови, на якому писав Шевченко, не служить ні знаряддям, ні предметом викладання в російській школі, а його життя, особистість і творчість не містять у собі матеріалу, який відповідав би її задачам і міг бути з користю введений у курс шкільної освіти”. На початку лютого 1914 року в Києві стало відомо про намір центральних властей Росії заборонити будь-які заходи публічного характеру з ушанування пам’яті Тараса Шевченка, зокрема й урочистості, пов’язані із закладкою йому пам’ятника. “Уряд заборонив вшановувати не поета, а певний суспільний символ”, — так пояснювали цю акцію місцеві можновладці, і їхні дії не забарилися. Насамперед це торкнулося друкованого слова. Так, напередодні шевченківського ювілею 23 лютого Тимчасовий комітету справах книгодрукування конфіскував у палітурній майстерні Скибіна, що на Фундуклеївській (нині Богдана Хмельницького), 30 та в 3-й палітурній артілі, що розміщувалася на Бібіковському (нині Тараса Шевченка) бульварі, 2, десять тисяч примірників його “Кобзаря”, видрукуваного за редакцією В. Доманицького українською мовою у друкарні Гросмана на вулиці Володимирській, 48. Водночас київська судова палата залишила без задоволення клопотання, порушене присяжним повіреним М. З. Шишком про зняття нею арешту з українського декламатора “Розвага”, незважаючи на те, що видавця цього збірника Самоненка ця ж палата на той час уже виправдала, а проти його упорядника Коваленка справа теж була припинена згідно з царським маніфестом від 21.02.1913 року. Натомість у Петербурзі виходить друком книга якогось Реннікова “Самостийные украинцы”, з фейлетонами, у яких автор “дотепно висміював уродливі форми “украинского движения”, чим викликав значний інтерес читачів до цієї книги”. За розпорядженням начальника Південно-Західного краю, київського генерал-губернатора Трепова змушена була скласти свої повноваження думська комісія, так і не приступивши до виконання наміченої програми. Постанову міської думи про перейменування вулиці передано на розгляд губернського присутствія, де її доля була вирішена негативно. У відповідь на цю заборону в місті терміново скликається коаліційна рада вишів Києва (університету, політехнічного, комерційного та Вищих жіночих курсів), учасники якої призначили на 25 лютого активний виступ студентів та учнівської молоді з одночасним проведенням у всіх вишах страйку. Міська ж влада для забезпечення порядку в навчальних закладах і на вулицях міста залучили пішу і кінну поліцію, козаків, стражників із повітової поліції та окремі піхотні частини. Події в місті почали розвиватись уже 24 лютого, напередодні ювілею. У згаданих закладах було розповсюджено листівки, написані кількома мовами, зокрема й українською, із закликом до страйку. Водночас група членів монархічної організації “Двуглавый орел” на чолі зі студентом Голубєвим безборонно пройшла із співом молитов і “патріотичних” пісень по Хрещатику, Думській площі і Софійській вулиці до пам’ятника Богдану Хмельницькому, де було виголошено промови антиукраїнської спрямованості та виконано “народний” гімн “Боже, царя храни”. Уранці 25 лютого в усі виші й деякі садиби ввели наряди кінної та пішої поліції. Тільки незначна кількість студентів прибула на заняття, інші ж, після проведення на місцях мітингів, об 11 годині зі співом революційних пісень рушили до Володимирського собору. Деякий час поліція тримала молодь у закритому соборі. Вийшовши з нього, зі співом “Вічна пам’ять” студенти пішли до міського театру, тут відбулася перша сутичка з кінними городовими, в якій поліцейські застосували нагайки. Тільки поява у місті двох піхотних полків з прапорами і оркестрами допомогла відновити о 4 годині дня відносний спокій на вулицях Києва. Цього дня було затримано і доставлено в поліцейські дільниці 60 осіб. У самому розпалі ювілейних “урочистостей”, 25 лютого увечері, в залі комерційного зібрання на вулиці Хрещатик, 1, відбулися скликані кількома місцевими монархічними партіями збори, присвячені вшануванню пам’яті “борців за возз’єднання Малоросії з єдиною і неділимою Росією”. Архімандрити Братського і Михайлівського монастирів о. Прохор та о. Митрофан відправили панахиди по гетьманові Б. Хмельницькому, наказному атаманові В. Кочубею, полковникові І. Іскрі та інших, які “наклали своїми головами у боротьбі за приєднання Малоросії до Великої Росії”, потім учасники слухали доповіді, в яких давалася оцінка політичній ситуації, що склалася напередодні і під час шевченківського ювілею та лунали заклики до “російських людей розпочати боротьбу з українцями”. Трохи оговтавшись від бурхливих подій, які супроводжували “шевченківські дні” у Києві, місцеві шовіністи поспішили оприлюднити такий собі документ під назвою: “Рішучі заходи щодо відвернення мазепинської небезпеки”. У ньому від київського обивателя вимагалося: 1. Бути дуже обережним у питанні, кого слід вважати мазепинцями, тобто зрадниками Вітчизни. 2. Любовно і старанно вивчати історію і сучасний стан свого краю з тим, щоб бути завжди готовим дати рішучу відсіч “украинским поползновениям”. 3. Твердо пам’ятати, що українського народу ніколи не було і що народ цей завжди, в усі часи називав себе “русским”. 4. Твердо пам’ятати, що народна говірка, якою користується південна Русь (тобто Україна), простонаріччя і вона не спроможна замінити собою культурну книжну мову. 5. Твердо пам’ятати, що українська мова — це вигадка Михайла Грушевського і К°, витворена ними з галицького простонаріччя шляхом його спотворення на польський лад та введення в неї величезної кількості незрозумілих і незручних слів. 6. Твердо пам’ятати, що ця мова “южно-русскому” (тобто українському) народові є незрозуміла, противна і шкідлива, є заслоном від загальноросійської мови, а тому до запровадження і цього ламаного галицького жаргону в “южно-русских” школах слід ставитись не інакше, як до злочину. В усіх інших випадках, радять автори цього опусу, потрібно поводитися згідно з законами. Якщо українці виступатимуть із промовами, які матимуть характер державної зради, то будуть переслідувані і засуджені як карні злочинці. Наступного дня застрайкували робітники Південно-Російського заводу (нині “Ленінська кузня”). У подвір’ї свого підприємства вони співали “Вічну пам’ять”, але їх розігнали козаки. А студенти зібралися біля костьолу св. Миколая на Великій Васильківській вулиці. Після відмови католицького духовенства відслужити месу по Шевченкові, вони вирушили зі співом “Вічної пам’яті” до центру міста. Біля Троїцького народного дому (нині театр оперети) їх зустріли козаки іза допомогою городових розігнали. Сутички між студентами і поліцією відбулися також біля міського театру, на вулиці Фундуклеївській та в інших місцях, було затримано й доправлено до поліцейських дільниць 27 осіб. Завершився день хуліганською акцією групи студентів із “Двуглавого орла” і гімназистів на чолі з Голубєвим: близько півсотні молодиків увечері розбили 13 вітрин єврейських магазинів у семи будинках по вулиці Олександрівській (нині вулиця Сагайдачного). Остання подія “Шевченківських днів” у Києві відбулася 27 лютого. Натовп, яким верховодив Голубєв, проходячи вулицею Володимирською, біля міського театру демонстративно спалив портрет Тараса Шевченка. Підсумовуючи київські “Шевченківські дні”, лицемірні писаки з великодержавницьким мисленням не зупинилися навіть перед спотворенням світогляду великого мислителя і тієї ідеї незалежності України, яку він сповідував упродовж усього життя. Якби, мовляв, поет воскрес із мертвих і побачив усе те, що “витворяють мазепинці” в його ім’я, то він відрікся б від них, як свого часу Маркс відрікся від марксистів… Ось така “ювілейна облога від шовіністів” нам, нащадкам Кобзаря, ще раз засвідчує його силу і славу. Гідно відзначити 100-літній ювілей від дня народження Тараса Шевченка, що припадав на 25 лютого (за старим стилем), заздалегідь готувалися і прогресивна громадськість Києва, і його офіційні кола. Останні не заперечували проти того, щоб, “закривши очі на нього, як на нерозумного, грубого, невмілого й некультурного революціонера, нікчемного політика”, вшанувати його пам’ять винятково як “обдарованого поета, який написав прекрасні вірші на малоросійському простонаріччі”. Козаки і кінні стражники розганяють демонстрантів на розі вул. Фундуклеївської і Хрещатика під час святкування 100-річчя від Дня народження Т. Г. Шевченка. ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. зб. 4-10375

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин