“А жаль великий на людей, На тих юродивих дітей!” · Шевченкіана 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗
Святим іменем прикривалися
Слово Просвіти, №09 за 2014 рік
Микола ПШЕНИЧНИЙ, член НСПУ, просвітянин
“Сталинец” знищив одноосібні межі! Правду невеселу говорив Павло Тичина у вступному слові на Шевченківському пленумі Спілки письменників СРСР 4 травня 1939 року в місті Києві: — Ім’я Шевченка, як заклик, звучить у документі соціалістичного змагання колгоспників… Іменем Шевченка названо в нас МТС, окремі цехи на заводах, школи, майдани, театри… Хоч як прикро, але нашим святим генієм тільки прикривалися власть імущі, щоб “своє робить”. Зокрема, як наживку при ловленні легковірних селян на гачок колективного господарювання, часто-густо теж використовували Кобзареве ім’я. — Трактор “Сталинец” переорав і знищив одноосібні межі на полях України… — підкреслював той же П. Тичина, виступаючи на відкритті Державного Шевченківського музею у Києві 24 квітня 1949 року. В західній Україні це нищення щойно розпочиналося (в моїй рідній Молодаві — теж). Якщо згодом чи не в кожному районі стало по одному колгоспові імені Шевченка, то в найперші роки непримиренної боротьби з “куркулями” ситуація була дещо інша. Про це переконливо свідчать документи архівних фондосховищ. Публікую. Коментую. Правопис оригіналів зберігаю.
Статистика і факти — вперта річ Отож фонд Р-189, опис 3, одиниця зберігання 69, сторінка 1: на 1 січня 1949 року в селах моєї рідної Дубенщини нараховувалося 10557 дворів, а колгоспів добровільно-примусово організовано 45 (це лише 1605 дворів); відсоток колективізації становив 15,2 %. Нове більшовицьке господарювання на селі помалу набирало обертів. Гортаю пожовклі звіти, озаглавлені російською мовою: “Годовые отчеты колхозов Дубновского района за 1948 год” (ф. Р-189, оп. 3, од. зб. 11). Перепрошую за дещо одноманітну, трохи
Тетяна БІДЗІЛЯ, м. Бережани, Тернопільська обл.
У Бережанах із 8 по 16 березня працюватиме колективна радіостанція UR4BYU станції юних техніків (СЮТ). Позивний сигнал радіостанції — EM200BT. За словами керівника колективної радіостанції Бережан-навіть нуднувату, статистику, але потерпімо, гаразд? Для допитливого читача і для встановлення історичної істини це неабияк потрібно. Неспростовні факти — річ вперта. Сторінка перша: колгосп ім. Шевченка (с. Михайлівка, сільрада Дядьковичі), всього в артілі 24 двори, вони стали колгоспними 1948-го. У них осіб різного віку (не враховуючи членів сім’ї, які поза колгоспом) — 80. Значить, ця кількість, тобто 24 двори, є далеко не абсолютною. Траплялося, що половину родини загітували, а половина — не писала заяв, незважаючи навіть на те, що це начебто благословлялося… самим Тарасом Шевченком. Ось ще одна цифра — поділімо отих 80 обдурених, одурманених, заляканих на 24. Виходить — 3,3 селян із кожного двору. Коли мати на увазі, що пенсіонерів юридично ще не існувало і примусові заяви нерідко подавали, ставлячи хрестики замість підписів, і пристарілі; коли не забувати, що до колгоспів заганяли із 16-річного віку (див. про це далі архівні дані); коли згадаємо, що тогочасні сім’ї не були такими куцими, як тепер, а часом в одному дворі мешкали дві-три родини, — то тих, котрі “знаходилися поза колгоспом”, ще нараховувалося багато. Сторінка 91: колгосп ім.
Шевченка (с. Здовбиця, сільрада Гірники). 40 дворів, усуспільнені 1948 року, — 118 колгоспників. Поділимо знову: 118 на 40. Дорівнює — 2,95 осіб. Ще менше, аніж у попередньому випадку. Інформація для роздумів…
Натомість Шевченка — з’явився Сталін! На сторінках 161—170 йдеться про колгосп ім. Шевченка (с. Молодово-1, сільрада Молодовська). 35 дворів — 111 колгоспників. Працездатних чоловіків (від 16 до 60 років) — 24; жінок (16—55 років) — 27; пристарілих і непрацездатних від 16-ти і старших — 9. Примітка уточнює, що колгосп створений у червні 1948-го, коли люди обсіялися-обсадилися. Напівсиломіць відібрали не тільки землю, реманент, худобу, птицю, а й те, що зеленіло, врожаїлося на рідній, проте вже не своїй, ниві. Як господарювалося “новим” молодавцям? Була 1-ша бригада — 32 рядових “кріпосних”, 2 привілейовані конюхи та 8 їздових. Посівної площі, закріпленої за ланками, 40 га. Садок (яблуні та груші) — 25 соток. Врожайність із кожного гектара: пшениця озима — 8 ц, жито — 9,9 ц, ячмінь — 6,6 ц, овес — 8,4 ц. На культурні потреби витрачено 28 рублів — придбання літератури і передплату газет. Згідно з державним актом, за колгоспом закріплено землі навічно (?!) — 94,7 га, зокрема орної — 89,4 га. Навічно?.. Ні! 15 листопада 1950 року цей колгосп ім. Шевченка припинить існування, а з’явиться “70-річчя Сталіна” (Молодово-1, Молодово-2, Молодово-3). Мине не так багато років, і молодавську комуну ліквідують, об’єднавши з мирогощанським радгоспом. Промайнуть ще кілька десятиліть, і молодавцям знову виділятимуть землю (хоч і не стільки, як хотілося б; хоч і не завше там, де просили). Повернімося до архіву. Головою колгоспу імені Шевченка в Молодові-1 був Степан Матвійович Пахольчук (освіта початкова!), рахівником-бухгалтером — Іван Єфимович Воробйов (освіта взагалі не вказана!)…
Із колгоспів навіть відраховували… Наступного року форсованими темпами організували ще кілька артілей, над конторами яких уповноважені з району й зі східних областей України прибили нашвидкуруч зліплені вивіски, де напівграмотними почерками вивели Кобзареве ім’я. Фонд Р-189, оп. 3, од. зб. 35: звіти колгоспів — уже Дубнівського району — за 1949-й. Сторінка перша: ім. Шевченка (с. Бортниця). Вступило 32
двори — 107 людей. Сторінка 252: ім. Шевченка (с. Крилов). 18 дворів, написали заяви про вступ — 81, а відраховано з колгоспу — 3 двори. Цікаво! Виявляється, траплялося й таке. Чимось не вгодили сталінській владі. Наявного ж населення — 203 чоловіків і жінок. Уже не вперше Тараса Шевченка підступно використали, як ширму, аби відгороджуватися від правди й чинити антишевченківські справи.
“Людей у ярма запрягли…” Під час утворення першого колгоспу на Черкащині, на батьківщині Кобзаря, 1929 року голова ЦВК України Г. І. Петровський прорік із трибуни: — Нехай цей день стане початком перевороту в житті шевченківських селян… Став. Початком перевороту. Як найменували? Ну, звісно! Іменем Тараса Григоровича. Одноголосно. “Всеукраїнський староста” не помилився: справді почався переворот у долях усіх селян України. 1933 рік, коли слова Великого Кобзаря болем озвалися і до мертвих, і до живих, і до ненарожденних земляків: “А голод стогне на селі. // І стогне він, стогне по всій Україні… // Тисячами гинуть // Голоднії люде…”. Скажете: то було колись, за царя? А за Сталіна — гинули мільйони. “І не в однім отім селі, // А скрізь по славній Україні // Людей у ярма запрягли…”. Із Тараса Шевченка більшовики намагалися зробили культ, вони брали його собі в помічники, коли руйнували храми, а хіба Поет просив про це? Із Тарасового Слова намагалися зладнати такого собі меча і щита, борючись з українським буржуазним націоналізмом, — та не вийшло! Неопалима Шевченкова Зоря обернулася проти них самих, “фарисеїв і брехунів”. Як писав Улас Самчук: так було, так є і так буде…
Тридцять років тому я почав активно вивчати, досліджувати, багато в чому відкривати по-новому майже півтисячолітню минувшину рідного села — Молодава Дубенського району на Рівненщині. Позаяк доволі “білою плямою” залишалося й насильницьке започаткування колгоспного руху. Пригадую, як удома мій тато, Іван Федорович, говорив одне, а офіційна пропаганда — твердила-базікала-теревенила інше. Тож вирішив попрацювати в архівах. Але… Оригінали первинних документів були тоді за сімома замками в Рівненському обласному партархіві, куди простим смертним — зась! Використовуючи службове становище (я першої половини вісімдесятих років минулого століття працював штатним кореспондентом дубенської міськрайонки “Червона зірка” і вже був членом Спілки журналістів СРСР), офіційнописьмово звернувся до першого секретаря міськкому компартії М. І. Гонтаря, аби дав мені рекомендаційного листа. Мовляв, готую серію матеріалів даної тематики для газети. Вельми неохоче, після довгих розпитувань, уточнень, він підписав на офіційному бланку необхідну цидулку. Ось таким чином я віднайшов те, що й досі зберігається в домашніх шухлядах. Проте вважаю: такі речі необхідно оприлюднювати, бо тодішній редактор Г. І. Пінчук категорично відмовився все це опублікувати. Чому? Відповідь — нижче…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
