Шевченкіана · “Трудящим людям, Всеблагий, На їх окраденій землі Свою ти силу ниспошли”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Маловідома сторінка Шевченкового життя
Слово Просвіти, №09 за 2014 рік
Феофан Гаврилович Лебединцев (1828—1888) родом з села Зелена Діброва, що розташоване неподалік від рідних шевченкових місць. Сюди вийшла заміж сестра Шевченка Катерина і стала навіть сусідкою Лебединцевих. Осиротілий Тарас бував у сестри і дитиною, і підлітком, коли наймитував у кирилівського священика Григорія Кошиця. Ф. Лебединцев відомий як історик, педагог, журналіст, громадський діяч, член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. Заснував у Києві і редагував журнал “Руководство для сельских пастырей” (1860—1863), став першим видавцем і редактором журналу “Киевская старина”, в якому опублікували багато матеріалів із дослідження і пошанування життя і спадщини Тараса Шевченка. Ф. Лебединцев і його старший брат Петро, теж історик, — автори спогадів про поета. Тарас Шевченко постійно цікавився знаменитим українським ярмарковим дійством, оспіваним Квіткою-Основ’яненком і Гоголем, і добре його знав. Ще підлітком, перебуваючи у Кошиця, бувало, возив на продаж яблука та сливи з попового саду, бував на ярмарках у Богуславі, Ромнах і Шполі. Відомий факт: у липні 1845 року він разом із Л. Свічкою побував у Ромнах е раз буває, що як прийде неділенька святая, а часом і празник, то будлі декого побачиш у церкві: кидають усе, і службу Божу, та поспіхом в ярмарок те йде, те йде. А ті ярмарки на нашу годину лиху найбільш припадають як не в празник, то в неділю. Чи то ж справді що кожного разу потрібно вам до міста? Чи то раз у раз самому треба буть у місті, щоб купить що або продать? Чи тільки жі гріха тому, хто до ярмарків вчащає, що одправу святую втеряє? Чи, може, інший і там добра не придбає, додому вернеться — і тут добра не знайде? Всяково буває. Ходім же та подивимось, як-то люди в ярмарок збираються, як там себе повожають і додому вертаються? Чи все то по-Божому в їх робиться?.. Ні, всяково буває. Вечоріє у суботу, потомились люди на роботі й сонечко вже навзаході. От бовкнули до вечерні в дзвін; сполохнулись люди на нивах, розігнулись, стали на церкву, здихнули до Бога, тричі перехрестились та й знов хто за косу, хто за серп, — ручки дійти, снопа дов’язати. Благослови їх, Боже, то добрії люди, вони Бога в серці мають. Ще годин скільки і знялись усі, як водою змило, — в село пішли. Передзвонили до вечерні… а в церкві нікого немає: тільки так бабок із п’ять, що під дзвіницею сиділи, в бабинці стоять та Богу моляться за діточок, за внуків. Де ж діти, де внуки?.. На полі, під селом, у селі, повз церкву ідуть, перехрестяться і церкву минають. Іде одправа: дітки ягняток заганяють, жінки страву готують, а чоловіки вози справляють — в ярмарок їхать. Може, й справді ніколи до церкви, а ще ж і ярмарку нема! Стемніло скрізь: декотрі й спать полягали, Богу помолившись. Пійдіть тепер по селу: чона Іллінському ярмарку, який якраз і назвав “знаменитим торжищем”, а в лютому наступного року разом з О. Чужбинським був на ярмарку в Лубнах. Такий же епізод згадує й А. Козачковський: “У червні 1859 року, вранці, у двір, де я жив, в’їхав поштовий візок. Той, хто сидів у ньому, здався мені схожим на Шевченка. Я не помилився; мовчки ми привіталися, мовчки він привітав мою сім’ю, мовчки кілька разів, помітно хвилюючись, пройшов по кімнаті, потім глянув у вікно на ярмаркову метушню і висловив бажання подивитися ярмарок; ми пішли”. Було це в Переяславі. Напевно, “казання” Ф. Лебединцева про ярмарки привернуло увагу Шевченка не лише чистотою мови і виразністю етнографічного малюнка, а й передусім палким співчуттям до народу. Це співчуття ще раз яскраво проявилося у вже згадуваному листі Лебединцева до Шевченка, де маємо немовби вставну новелку про станового та нещасну сільську жінку. Цій новелці передують такі слова: “Був я ще раз в Україні. Ненько рідная! Нехай тебе Господь милує! Сонце палило вдень, і місяць вночі!.. Надивився доволі на панів, попів і людей. Пани останню кров висисають, попи, звичайно, службу правлять, часом люльки курять, в карти грають та ще добре випивають, а народ бідний терпить, терпить та сльози нищечком витирає”. Мені не вдалося встановити, чи передруковувалося це казання, коли й де, після першої появи в “Основі”. Гадаю, сьогоднішнім що хтось його ошукав, другому нічого не сниться, мабуть, не мислив він нічого лихого, бо то вже сказано, що вдень кому на умі верзлось, то й уві сні ввижається. Минула ніч, світать вже стало; стрепенулись люди: інше перехрестилось, друге помолилось, інше ж так чимдуж біжить до міста. Та не поможе Бог тому, хто об Йому не згадає. Ідуть і йдуть із ближніх і дальніх сіл — хто звечора знявся, хто вранці прокинувсь; а по селах утреню правлять — нема нікого в церкві. От посходились, поз’їздились у місто, місця займають, ставлять вози, розв’язують, розставляють, що хто приніс або привіз. Господи, скільки тут крику, скільки тут сварки! Нехай би то перекупки: ті не знають за що заведуться, а то ж люди, здається, поважні, та й ті сваряться: не на тому, каже, місці став та не так воза поставив або колесом зачепив. Чи єсть тут за що змагатися чи лихословить? Оттак неділю святую стрічають! Не буде добра тому, хто диявола так рано згадав. От стали дзвонить і на дев’яту пісню, може, люди схаменуться. Й справді, декотрі перехрестились, а другим не до того: що дальш, то більш народу прибуває, — ходять, обглядають, прицінюються, торгують: ті дорого правлять, другі неначе не чують, товаром кепкують та докоряють один другого словами лихими. Чи ж то християне, що Божого дня не шанують? Чи мають вони Бога в серці? А чи давно жиди справляли шабас, та ні один не вигляне в місто, лавки позапирані, моляться Богу дома чи в школі. А як прийшла неділя, то тут-то саме й жиди торгують. Як кажуть, то й правда, що без жида й ярмарку не буде. Нічого робити: ходім подивимось, як то християне в свято торгують, що продають і як купують.
Анатолій Подолинний читачам цікаво буде ознайомитися з ним. До цього друку текст підготовлений згідно з сучасним українським правописом.
Анатолій ПОДОЛИННИЙ, кандидат філологічних наук, Вінниця
У серпні 1859 року, під час останніх відвідин України, Тарас Шевченко позна3 йомився зі своїм земляком Феофаном Лебединцевим. Сталося це в Києві. Зго3 дом, згадуючи цю подію, Ф. Лебединцев писав: “Тарас Григорович прийшов до мене /…/ Майже одразу він заговорив про задумане тоді в Петербурзі видання “Основи”, її завдання і мету, про сили, засоби і таке інше /…/, заохочував мене до участі в ньому, просив назвати інших, що забажають працювати на цьому по3 лі діяльності”. Ф. Лебединцев після деякого вагання прочитав йому свій “неве3 личкий твір” про ярмарки, написаний у жанрі казання, тобто церковної пропові3 ді. Поетові сподобалось почуте, і він забрав його для задуманої “Основи”. Ф. Лебединцев згадував далі, що Т. Шевченко вже в Петербурзі читав той рукопис знайомим, “захоплювався чистотою мови, її ритмом, речитативом, як казав він мені сам і як писали мені інші. Він не міг надивуватись, як зберіг я, пройшовши школу, таку чисту народну мову…”. Наприкінці жовтня цього ж року Ф. Лебединцев звернувся з листом до поета, запитуючи, між іншим, про долю свого казання, та воно з’явилося в “Основі” лише після смерті Шевченка, в шостому числі журналу за 1861 рік, і без імені автора, як він того й хотів.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
