Шевченкіана · “Трудящим людям, Всеблагий, На їх окраденій землі Свою ти силу ниспошли”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Об ярмарках (До сільських парафіян)
Слово Просвіти, №09 за 2014 рік
го-то світиться по деяких хатах, чого люди гомонять? То в ярмарок збираються. Там батько з сином, мати з зятем, або чоловік з жінкою радяться, що б то купить, як би то продать. Нема тут слова лихого, розмовляють вони любесенько, тільки часом здихне котре легенько та промовить тихенько: “Як Бог поможе достаться завтра… на Бога надія… коли б то дав Господь”. І згадаєш тут, яку то заповідь дав на сей случай Святий Апостол Іаков: “Аще Господь восхощет і живі будем, сотворим сіє чи оно”, — так, каже, треба казати, як думаєш що зробити. Та небагато на світі людей побожних: там діти змагаються за батьківське добро, одно продать хоче, друге зоставить, і лаються навмир вночі проти неділі і мертвих з гробу викидають; там жінка вередує, очіпка, хустки бажає; ось чоловік жінку б’є, гроші видирає, що до церкви поминилась на молебінь однести; йому, бач, хочеться пропить криваву копійку: зовсім до ярмарку не треба. Там в безверхій хаті лиху долю кленуть, що ніде грошей достати і нічого продати, а тут багаті виїжджають з двору з рибою та з сіллю, а в іншого мішків повен віз: ті Бога гнівлять, ці про Його ласку не згадають. От іще в одній хаті огонь погасає, вдова убогая сидить на лавці, на діточок поглядає, сльозами вмивається, що хліба й солі немає і нічим зодягнуться, і не знає, куди б повернутись в такій лихій недолі: багаті гордують, а вбогий — що поможе? Нехай же її Бог навчить, нехай утішить Божа Мати! Остання душа в селі не спить: то мати сина спиняє, щоб не йшов за дурницею у місто та попросивсь би сусідів дещо в ярмарку скупить: “Чи то ж не гріх, — вона каже, — що так зневажаєш ти неділю святую? Служба Божа по всьому світу йтиме, а ти будеш лазить між возами та слухать даремні слова та сварку, та лайку. Встав би раненько, пішов би до церкви, Богу помолився б, бач, я слаба та й батька на світі немає”. Не слухає син, стару неньку зневажає, недобре щось бурмоче, мабуть, він ласки від Бога і щастя не хоче. Ходім від його — за село, у поле, може, ще декого побачим. Світить місяць над землею, по дорозі вози скриплять, народ гомонить, хто їде, хто йде, а деякі стали спочивать. От чумаки в балці на ніч ставши, повечеряли та Богу щиро моляться; геть од шляху сліпці в траві сидять: хто молитовку шепче, той “Лазаря” на лірі ніби твердить; і сі, бач, у ярмарок поспішають — хліба прохати. Поможи їм, Боже! — то душі приязні, не бачать вони нікого, ні з кого не сміються, лихої долі не кленуть, за людей Бога все просять і Богу навчають молитися. Далеко у полі щось маячить: то убогая вдова манівцем шкандибає, останнього півника у ярмарок несе, щоб солі дрібочків скільки купити. Втомилася небога, впала на межу, кулак під голову підклала, сльозою на ніч умилась і стала ніби дрімать. Коло неї під копою старчик Божий спочиває, помолившись Господеві за онуків недобрих, що на старість з хати виганяють. Заснув і той, заснули всі в селі, і в полі, і в місті. Бідному сниться, що він багатим став, багатому, що гроші втеряв, худобу покрали; іншому сниться,
Зійшло вже сонечко і люд Божий пригріло, освітило: не пригріло тільки душі скупого та не освітило чоловіка лукавого, що мислить все когось обшахрать. От багаті на возах сидять, сіль продають, повиїздили з своєю мірою та вагою, обмірюють, обвішують та дорого правлять. Багатому все здається мало. А видурить у кого копійку лишню, чи тож не все одно, що з кишені в його вкрасти? Так ні, не вважають вони на Бога, тільки на своє багатство. Прийшла жінка мізерна солі купувати, та так багатого прохає, щоб шажок спустив та хоть дрібок прикинув: “Згляньтесь, — каже, — дядечку, на мене убогу: дітки маленькі, грошей немає. Нехай вам Бог заплатить!” Одвернувся, ніби не чує та спершу про себе каже: “Бог заплатить!”, а потім до неї: “Вибачай, небого, нехай тобі Бог поможе…”. Чи можна ж так казати, чи можна Бога цуратися? Замовчала сердешна, не лається, не кляне й не просить, скривилась трошки, завинула в хустиночку, що купила, тай пішла вздовж базару. Осталось в неї шажків зо два, так одного старцеві оддала, а другого до церкви занесла. Отут прийшло мені на пам’ять, як-то Христос-Спаситель, як ще жив на землі, стояв раз коло храму Ієрусалимського і дивився, як люди гроші кидали до карнавки церковної. Люди заможні клали багато, одна ж удовиця тільки дві лепти вкинула, а Христос уздрів та й каже: “Ся найбільш усіх кинула, бо що мала, все Богові оддала”. Так небагато таких людей знайдемо і в ярмарку, хоч скільки там народу. От ще десь двоє убогих змагаються за ціну: один овечку продає, щоб подушне оплатить, другий купує для діточок маленьких. Лихо змагається; тільки ж, чую, один каже: “Спусти, дядьку, нехай тобі Бог з вищого неба припошле”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
