Шевченкіана · “Мені ж, мій Боже, на землі Подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай!” · с. 15сторінка оригіналу ↗
«Кобзар» у родині Гладишів
Слово Просвіти, №09 за 2014 рік
Замовк сердега, голову схилив. Тихенько примовляє: “І то правда. Нехай же мені Господь заплатить, коли в тебе нічим”. Там далі пашню усяку продають; в іншого мішечки маленькі, неповні, а дорого править і божиться, що по два четверики влазить; в другого тільки зверху чисте зерно, а всередині з половою намішане; у того борошно зовсім чорне, бо з кукілем та всякою нечистю мололось, а він присягається, що на млині спалило або в копах змочило; той кавуни часом продає зелені та так завіряє, що дуже спілі. Там у тиковці тільки зверху олія, насподі ж вода; тут масло коров’яче ніби продає в горщечку, а всередині овече або самий смалець, та ще й поганий. І, Господи, скільки тут брехні, обману, а божаться, присягають: “Бодай, — каже, — мені добра не було, бодай я додому не дійшов! Дай мені, Боже, так по правді вік ізжить і дітей розпорядить, як я по правді кажу”. А на торговиці, де коней та волів продають, скільки там мошенства, неправди! У волів часом зубів нема — каже: “На бразі зимовані”; коняка зовсім падає, — нагайкою вдарить: вибрикує бідна; коли стара, то каже, що тільки сім років, а як підорвана, то в далекій дорозі була. І Бога не бояться, і людей не стидяться. Поторгували доволі, ошахрали, кого й як можна було, продали, що мали, купили, що кому треба, та й стали розходиться. Куди ж? Може, до церкви? Там служба Божа пізненько правиться. Так ні, хутчій до шинку, щоб наїстись та напиться. Воно й то б нічого: підживитись трошки та, подякувавши Богу, додому скоріше; коли ж міри не знають — не п’ють, а впиваються, неначе справді то добре діло. І чого вже в тих шинках не буває: подуріють люди розумні, співають, кричать, лихословлять, докоряють один другого, згадують живих і померших, згадують усе, що коли робилось, чого б і не треба згадувать; інші лаються в душу і в віру, а часом і б’ються, та ще як — коліньми в груди та в живіт! Господи, чи-то ж люди? Ні, так зовсім як звірі, раді б, здається, один другого з’їсти або вбить, поки то люди розборонять. Встануть розхристані; на людей стидно глянуть, а вони знов лаються та ще й нахваляються. А за віщо? За пустії речі. І нічого б того не було, коли б не впивались. Інші ж плачуть дурнички або обнімаються та цілуються, хто справді а хто з п’яних очей: один другого не бачить, слина котиться з рота, аж гидко збоку дивиться. Що ж далі? Де-де хто тверезий виходить, додому йде чи їде, той під лаву звалився, той на стіл сперся та хропе і часом жахається і враг його знає що блеє; той у двері не попаде, об одвірок лобом б’ється; інший під хатою жидівською валяється, пси й свині навіть обходять, і щастя велике, як хто до воза добереться, на віз злізе, на скотину гукне: пішла німа скотина… Вона не промовить, не осудить, так люди осудять. Господь покарає й на сім світі й на тім. Порозходились, пороз’їздились усі, геть по шляхах розтягнулись. Спотикаються піші, лежать
Анатолій ПОДОЛИННИЙ, кандидат філологічних наук, член НСПУ, м. Вінниця
Прикладом такого відкриття, хай невеликого, може слугувати відтворення життєвого шляху автора листа до Тараса Шевченка Михайла Казимировича Гладиша. Досі про нього було відомо дуже мало. І в “Шевченківському словнику” 1976 року, і в окремих виданнях листів до Тараса Шевченка, і в першому томі “Шевченківської енциклопедії”, що виходить зараз, у низці інших публікацій йому присвячено лише кілька рядків: родом він із містечка Зінькова, тепер Віньковецького району Хмельницької області, мав “Кобзаря”, яким захоплювався, написав Т. Шевченкові два листи, з яких зберігся один. А проте вже минуло кілька років, як краєзнавець із Хмельниччини І. В. Рибак видав історію цього містечка під назвою “Зіньків від найдавніших часів до сьогодення” (друге, доповнене видання; Кам’янець-Подільський, 2010 рік), де серед інших відомих земляків ширше розповів і про М. К. Гладиша. Процитуємо листа М. К. Гладиша до Тараса Шевченка: “Високопочитаємий Тарасе! Вже я отсе другеє письмо пишу до Вас, милий і добрий Тарасе. І в першім, і в теперішнім я Вам дужедуже багацько дякую за Ваше добреє серце і пам’ять о мені. Вашого “Кобзаря” я так полюбив, що вже ся і не розлучаєм. О, вальний (з польської: рішучий — А. П.) бо то хлопець, той Кобзар, багацько правди грає! Посилаю Вам, милий Тарасе, дві пісні — одна єсть моя істинная біографія, а друга — маленький образок наших чиновників, я се малював з натури. Єсли коли Вам, милий Тарасе, сподобається бути на Подолії, то вступіть в хатину Михайла Гладиша, котрий Вас много любить і почитає. Всегдашний Ваш приятель и слуга
Михайло Казимиров Гладиш Июля 10 дня 1860 м. Зиньков”. Тепер про автора цього листа. Народився він близько 1825 року, а помер після 1889-го (рік появи останньої згадки про нього у “Російському медичному списку”). 1848 року закінчив медичний факультет Київського університету й розпочав працю за фахом у Зінькові. Мабуть, брав участь у Кримській війні, бо був відзначений у пам’ять про неї бронзовою медаллю. У червні 1865 року за доносом одного зіньковецького мешканця М. Гладиша звинуватили в тому, що він без дозволу влади збирав серед парафіян римо-католицького костелу кошти на підтримку польського національновизвольного руху — у фонд так званого “залізного капіталу для краю”. Помешкання лікаря жандарми обшукали і вилучили 43 рублі сріблом. Відтоді за ним встановили негласний нагляд. Через рік летичівський повітовий справник писав у рапорті подільському губернаторові: “Із наведених приставом таємних спостережень за діями та зв’язками Гладиша видно, що в даний час майже щодня він виїжджає нібито до хворих в Ушицький і Проскурівський повіти, а на днях побував у Михамполі, Бебехах, Мазниках, де спілкувався з тамтешніми поляками, що дає привід підозрювати Гладиша в політичній неблагонадійності. Це підтверджує його діяльність зі збирання коштів для підтримки польських бунтівників. Його син, Наполеон, студент Київського університету, відомий своїми зв’язками із заколотника-
Тарас Шевченко. “Почаївська лавра з півдня”. 1846 р.
ми. За діями Гладиша ведеться суворий нагляд”. Як бачимо, така діяльність М. Гладиша відповідає загальному духу його листа до Т. Шевченка. Наполеон був старшим сином М. Гладиша. Йому довелося емігрувати за кордон. Молодший син, Микола, навчався у Кам’янець-Подільській духовній семінарії, належав до народницької “Подільської дружини”, створеної 1879 року в стінах цього навчального закладу, і зазнав арешту. У нього поліція виявила каталог підпільної бібліотеки, в якому значився й “Кобзар” Тараса Шевченка. Міг це бути примірник із батькового дому. Під час обшуку Микола проковтнув зашифрований список членів “Подільської дружини”. Доречно буде згадати, що 1882 року в Кам’янці-Подільському перебував Михайло Коцюбинський, де зблизився з народовольським гуртком місцевої молоді. Отже, міг знати й спілкуватися з Миколою Гладишем. Залишається з’ясувати, де, коли та за яких обставин Тарас Шевченко познайомився з Михайлом Гладишем, про що засвідчує зміст вищенаведеного листа. Мабуть, це сталося в Києві в 40-ві роки (1843—44, 1845—47), адже поет зустрічався тоді з багатьма студентами університету. Але, найімовірніше, М. Гладиш отримав від поета не перше видання “Кобзаря”, а те, що вийшло в січні 1860 року. Поет якимсь чином пам’ятав про далекого подолянина чи, може, отримав від нього звістку з проханням передати “Кобзаря” і в липні той уже сердечно дякував авторові за неоціненний дарунок.
Зв’язки Тараса Шевченка з Поділлям, як, напевно, і з будь-яким іншим українським регіоном, — особливо ціка3 ва, хвилююча тема для місцевих науковців і краєзнавців. Відкриття у цьому напрямі шевченкознавства трапляють3 ся часто: додаються якісь нові риси до Шевченкового портрета, деталі про його життя, проливається додаткове світло на його спадщину, розширюється коло знайомих і друзів поета, щось уточнюється, словом, збагачуються наші знання й уявлення про великого митця.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
