Шевченкіана · “Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори!..” · с. 4сторінка оригіналу ↗
Безвічність України у своєчасності
Слово Просвіти, №09 за 2014 рік
“Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини”. Тарас Шевченко
Безвічність “…Не могу спокойно слышать слов: Чигирин, Черкасы, Хорол, Лубны, Чертомлык, Дикое Поле… Это Шевченко, — совершенно ге* ниальный поэт! Прекраснее Мало* россии нет страны в мире. И глав* ное то, что у нее теперь уже нет истории, — ее историческая жизнь давно и навсегда кончена. Есть только прошлое, песни, ле* генды о нем, — какая*то вневре* менность. Это меня восхищает больше всего”. Так проникливо написав про Шевченка й Україну Іван Олексійович Бунін (1870— 1953) у рік присудження йому Нобелівської премії — в 1933… Тоді Україна була приречена на голодне вимирання — відти такий сумний висновок Івана Буніна про її історичне життя. Проте великий слов’янський письменник не перестає захоплюватися “вневременностью” українського минулого, українських народних легенд і пісень і Шевченкової поезії. Оту “вневременность”, позачасовість непроминущої духовної суті людського життя Шевченко означив як “безвічність” — те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Безвічність є сутнісною ознакою традиційного українського світогляду й Шевченкового світообразу — особистого мистецького світу, заснованого на спільноетнічних архетипах-прообразах глибинної самосвідомості народу, які є визначальними для традиції української культури. Тож “вневременность”, “безвічність” України — не в минулому, вона з нами й попереду нас як Істина. І просвітлені люди, які осягнули Істину й живуть у ній, також попереду нас. Шевченко завжди попереду нас, бо його осягнення безвічні, позачасові й завжди своєчасні — вони несуть у собі непроминущу духовну сутність життя. Безвічність духовної суті життя є скрізь і в усьому. Безвічне завжди своєчасне, бо час працює на непроминуще. І сутність часу — в силі протікання безвічної енергії Всеєдиного Життя й присутності в нас Усеєдиної Істини. Тож розгляньмо поетичний феномен Тараса Шевченка як явище української культури з питомої, традиційної світоглядної позиції безвічності, своєчасності й позачасовості його поезії, а не з чужої месіанської релігійної доктрини, за якою бог дарував українському народові пророка, і той став для нього ідейним дороговказом. Сам Шевченко не вважав себе месією чи пророком, як його намагається представити вражена догмою месіанізму еліта. Месія в іудаїзмі й християнстві — посланець божий, спаситель, а пророк — проповідник волі божої чи провісник майбутнього. У традиції української культури провідниками національного духу з передвіку були духовні подвижники — носії сакрального знання, осягнутого в особистому духовному досвіді. Реліктовим явищем українського духовного подвижництва лишилося кобзарство. Тож українці недарма найменували свого улюбленого поета Кобзарем — подвижником національного духу.
Феномен народності Шевченка-Кобзаря в тому, що поет правдиво висловив те, що люди відчувають і думають у глибині своїх сердець. Тож аби осягнути Шевченкову правду, необхідно сприймати його глибинні думи передовсім серцем. Кобзар-подвижник чистим серцем сприймає Істину й спрямовує людей на шлях істинного життя, чого не збагнути прагматичним розумом, обтяженим упередженими думками й нав’язливими ідеями, що їх Шевченко називає “полуидеи, полувздор”. Подвижники не містифікують заневолену людську масу месіанською винятковістю і зверхністю, не пророкують чужих “полуидей, полувздора”, а особистим моральним прикладом спонукають людей до життя власною волею, до взаємності, взаємодопомоги в збірній цілісності народу. Подвижник — вільна людина, носій самостійної моральної волі духу. А месія, пророк — чиєсь слухняне знаряддя, рупор, проповідник чужої сваволі, що є неволею для вільних людей. Догми месіанства — для рабів. Дух подвижництва — для вільних людей. Подвижники — генератори й провідники світла правди в Білому світі, й їх — мало. “Мій боже милий, як то мало // Святих людей на світі стало…”, — констатував Шевченко понад 150 років тому. А нині таких людей стало ще менше… Святість — вияв подвижницького духу, моральної зрілості людини. Цю характерну моральну рису українського духовного типу народ явив у своїй поезії, виспівавши в ній душу. Як відзначав один із перших дослідників української народної поезії, добрий Шевченків знайомий князь Микола Андрійович Цертелєв (1790—1869) у передмові до своєї праці “Опыт собрания старинных малороссийских песней” (Спб, 1819), у цій поезії “виден піитическій геній народа, дух его, обычаи описываемого времени, и наконец, та чистая нравственность, которою всегда отличались Малороссіяне и которую тщательно сохраняют по сіе время, как единственное наследие предков своих, уцелевшее от жадности народов их окружающих. …Малороссійский сочинитель без сомнения не читывал Илліады и не слыхал о Гомере; но законы природы общи и неизменны. Человек истинно тронутый предметом своим говорит ясно, резко и часто весьма сходно с другим, отдаленным от него и пространством, и временем, но находившемся в подобном положеніи”. В Україні з давніх-давен провідців-співців священних піснеспівів називають кобзарями. Цим сакральним ім’ям українці найменували й самого Шевченка, поезія якого має моральну силу одвічної народної пісні-оповісниці правди. Своєчасна й позачасова Шевченкова поезія стала основою для всіх наступних поколінь українських поетів: одні отримують від неї імпульс власного духовного саморозвитку, інші наслідують її, а ще інші намагаються подолати її неминучий вплив і в марнославстві вивищитися над Шевченком. Сам Шевченко ні над ким не вивищувався, хоч і здивував своїх літературних сучасників появою “Кобзаря” — поетичної збірки, назва якої зразу стала символічним найменням самого поета — Кобзар. Шевченко одразу постав принципово іншим, відмінним від усіх новим явищем в українській літературі й за поетичним талантом, і за світоглядною ясністю письма, й за громадянською відвагою — він став писати простим народнопісенним складом на противагу тодішній книжній традиції. У своєму знаковому найменні
Кобзар народний поет уособив усю багатовікову українську пісенну традицію, явлену в феномені кобзарства. Тарас Шевченко чув у собі глибинний духовний зв’язок із співцями України: “…Я как будто с живыми беседую с ее слипыми лирныками и кобзарями”. Кобзарство — архетипне, ре* ліктове явище української пісен* ної традиції. Великий польський поет Адам Міцкевич (1798—1855) ствердив: “Українські простори є столицею ліричної поезії. Звідси пісні невідомих поетів поширюва* лись часто по всій Слов’янщині”. Такими поетами були українські кобзарі, які уособлювали в собі збірну душу свого народу. Над* звичайно проникливо означив духовну суть кобзарства й україн* ського народного світоглядну Іван Бунін: “Кобзарь — …сын на* рода, не отделяющего земли от не* ба…”. Кобзар — народний спі* вець, духовний подвижник, хра* нитель спільної пам’яті й носій збірної глибинної самосвідомості свого народу, в яких і живе “внев* ременность”, “безвічність” Украї* ни. Українське кобзарство споріднене з подібними духовними реліктами інших народів, які називались по-різному (ріші, каві, рапсоди, філіди, бояни, джегуако, ашуги, акини, гафізи…), та суть їх одна — просвітлені мудреці, носії глибинних істинних знань і ясного морального світогляду. Українці свого улюбленого поета-співця Тараса Шевченка найменували Кобзарем. Подібне явище знаходимо тільки в іранській культурі — поет-лірик, суфій Шамседдін Могаммад (1325—1390), званий у народі Гафіз — Співець. Під цими знаковими найменнями два великі національні поети широко знані у світі. У співочій культурі іранських народів гафізи — народні співці, хранителі глибинного втаємниченого знання виконують таку духовну функцію, як в українців кобзарі. Гафізову поезію досі співають таджики, іранці, афганці як народні пісні. Майже всю Шевченкову поетичну спадщину (всього в повному зібранні “Кобзаря” 242 поезії) покладено на народну й професійну музику: тільки хорових творів із варіантами написано понад 300, не враховуючи сольних. Це унікальне явище у світовій культурі.
Своєчасність У чому секрет усенародної популярності й своєчасності Кобзаря — поетичного феномену Шевченка? Тараса Шевченка називають основоположником нової української літератури й літературної мови, новатором у мистецтві офорта. А титанічна сила його національного феномену випромінюється далеко поза межі літератури й мистецтва. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки питомої культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду. Т. Шевченко як воістину народний Кобзар-подвижник успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу. Тому за свій короткий вік український геній устиг звідати й осягнути цілісне життя рідного люду від минувшини до будучини. Ключ до секрету Кобзаря — в його любові до людини, в совісливості, що є внутрішньою моральною силою людини, в правдивості. Тарас Шевченко — один із найсовісніших поетів світу. Його високоморальна поезія пульсує з чистого серця й звернена і до окремої людини, і до збірної цілісності свого народу, і до всіх людей на світі одночасно. Шевченкова поезія викликає в людині світле почуття співпереживання, спонукає до взаємодопомоги, бо сам поет високо проніс людську гідність у неволі й на волі, серед простого люду й у шляхетному товаристві. Т. Шевченко, цілковито уособлюючи високу совісливість, моральність українського духовного типу, так проникливо охарактеризував людей агрокультури — українських селян: “Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, — є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи”. У цій соціокультурній характеристиці означено саму суть безвічності народного духу та українського духовного типу. Ось тому ще європролетаризатори — представники фінансового племені ставили завдання звести селян зі світу: “Крестьянство реакционный класс по отношению к пролетариату, потому, что хочет искусственно сохранить себя” (Ф. Енгельс). А К. Маркс порівнював селян із картоплею, тому їх і треба тримати зав’язаними в мішку, як картоплю, щоб не дати розсипатись і зростися з землею. Першим забив тривогу про “привид комунізму” Микола Гоголь, застерігаючи слов’янський світ од “пролетаріатства”, яке почало ширитися по Європі й загрожувало розривом споконвічних зв’язків селянина з землею: “…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над цим і треба подумати…”. З особливо лютою ненавистю пролетаризував селянство лідер більшовиків і “вождь світового пролетаріату” Бланк-Ульянов- Ленін, ненавидячи селян за індивідуалізм, за вірність традиції, за господарське дбання: “Крестьяне — собственники, и с ними приходится бороться”; “Мелкие собственники — это наши противники. Мелкособственническая стихия — самый опасный наш враг”; “И тут нет совпадения интересов пролетариата и крестьян. Тут наступает трудный период борьбы — борьбы с крестьянством”; “Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь там в деревне ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе”; “В Сибири и на Украине …крестьяне были против нас” (В. Ленін). “Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет тогда, когда будет советской…”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
