“За державні кошти друкують сумнівних авторів та нав’язують українцям московські погляди”. 5 Читацьке віче · с. 5сторінка оригіналу ↗
Володимир ЗАГОРІЙ: «У режимі граничного напруження…»
Слово Просвіти, №09 за 2017 рік
До уваги читачів “СП” інтерв’ю з президентом Ліги українських меценатів, головою Наглядової ради ПрАТ “Фармацевтична фірма “Дарниця”, доктором фармацевтичних наук, професором, завідувачем кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика Володимиром Загорієм.
— Що має сказати про свої відчуття людина, під керівництвом якої завершується уже XVII Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика? — Почну здалеку. Мій знайомий, який відзначається перманентним скептицизмом, так прокоментував цей конкурс: “Ви б’єтеся головою в стінку”. Я відповів: “Рано чи пізно ми ту стінку проб’ємо!” А він процитував поляка Станіслава Єжи Лєца: “Й тоді опинитеся в сусідній камері”. Звичайно, у тих гірких словах є свій сенс. І все ж, оскільки всі істини відносні, то й цю похмуру сентенцію не можемо звести в ранг абсолютної істини. Вона — для безнадійних песимістів, для слабкодухих людей, які, зіткнувшись із важкими випробуваннями, приречено капітулюють. Мовляв, тут нічого не вдієш, усе проти нас… і часто буває так, що людина в цій ситуації має двоїсте відчуття. Одне — прикрість від усвідомлення свого безсилля, а друге — полегшення: їй не треба рвати собі жили, бо обставини непереборні. Легше протистояти інтоксикації зневіри і песимізму, коли поряд із тобою є хоча б група однодумців, і коли ти відчуваєш позитивне відлуння своїх зусиль. Я не самотужки “б’юся головою в стінку” — зі мною поряд здружена метою не тільки піднесення соціального престижу державної мови в нашій державі, а й національного відродження, увиразнення пріоритетів не тільки в освітній сфері, а й у гуманітарній політиці загалом команда. — Чи немає у Вас відчуття людини, що волає в пустелі невідомо до кого? — Уже немає. Щось близьке до цього було на початках конкурсу, коли щокроку ми натикалися на байдужість, інертність, зневіру, а подекуди навіть на зловорожість. Картина тоді була безрадісна. Здеморалізованість, тотальна апатія, соціальна депресія роздушили суспільство, а національно-патріотичні та громадські організації в ньому мовби остаточно погодилися зі своєю безсилістю і безпорадністю, зумовленими об’єктивними обставинами в житті суспільства. Але ми крок за кроком утверджували свою ідею. Вчительство — не однорідна маса. Чимало з нього роздратовано сприйняло новину про конкурс — ще один зайвий клопіт. До того ж — робота в ньому безкоштовна! Однак переважна більшість поставилася до новини з надією і підтримала її. Ми повинні вклонитися таким педагогам. У державі — революції, інфляція, корупція, махінації на виборах, страйки, крадійство, наступ криміналітету, розмивання ієрархії цінностей, властивих цивілізованому суспільству, а ці подвижники, забувши особисті проблеми, болі й кривди, щоденно йдуть до дітей і вчать їх розумного, доброго, вічного. А наші владці всіх рівнів ніяк не можуть затямити собі, що від учителя, як і від лікаря, залежать не тільки якість суспільства, а й його національна безпека. Інтелектуально повноцінний і морально нормальний і здоровий індивід — основа благополучного суспільства, чим сьогодні похвалитися ми, на жаль, не можемо. Велика європейська країна з потужним потенціалом, багата необхідними для життя ресурсами переживає дві навали орди. Перша — гібридна війна; друга — внутрішня орда, тобто аморальність, бездуховність, фарисейство, інтелектуальні лінощі, підміна традиційних цінностей, національний нігілізм. З другою ордою, що як корозія роз’їдає людські душі, боротися не легше, аніж із російською інтервенцією на Донбасі. Потрібні позитивні, фундаментально важливі для буття нації ідеї, справді позбавлені будьякого натяку на кон’юнктуру. Потрібна відкритість, демократичність і прозорість у їхній інтерпретації. Щоб ніхто не мав підстав сказати, наприклад: це робиться під вибори чи щось таке подібне. Одне слово, за цим не повинна стояти вузькомеркантильна мета. Це має бути саме така справа, на яку готовно відізветься кожне українське серце. — Саме цим можна пояснити те, що Ви маєте незмінних партнерів, які долучаються зі своїми коштами до конкурсу. Ви ж не самотні? — Так! Є щороку низка премій від приватних осіб з діаспори і України. Подеколи встановлюють свої премії народні депутати. Я їх усіх тут не перелічуватиму. Їхні імена з’являться у наших прес-релізах до офіційного закриття конкурсу. Назву лише найголовніших із наших меценатів. Це — Фундація ім. І. Багряного зі США, Союз українок Австралії, особисто Юлія Тимошенко. Їхні пожертви в преміальний фонд конкурсу найбільші. Вони з нами вже по 10—12 років. Їхню допомогу важко переоцінити.
— Конкурс в умовах війни — це дуже складно? — Як і все в Україні сьогодні. Ми всі існуємо в особливому режимі граничного напруження: політичного, економічного, морального. Сьогодні вирішується, чи ми вистоїмо і чи будемо ми взагалі. Кожен робить свою справу, відчуваючи цей контекст. А щодо конкурсу, то ми не можемо його призупинити. Це було б визнанням нашої поразки. А велика поразка складається з багатьох маленьких поразок. — На якій стадії нині конкурс? — Лишився останній — загальнонаціональний — етап, а за ним — усе, як завжди. Робота журі, визначення переможців і призерів і фінальний акорд у столичному театрі ім. Івана Франка у середині травня, де зі сцени театру прозвучить інформація про те, хто відкриватиме вже XVIII мовний марафон.
Спілкувалася Світлана КОРОНЕНКО нути увагу на ХІІІ століття. А могили шукати не Аскольда, а Чингісхана, Батия та інших “князів” з того племені. А так не знаєте своєї історії, то й ліпите пам’ятник українському князю Володимиру в Москві, а треба ж хану Батию. Автору книги радимо прочитати трилогію Володимира Білінського “Країна Моксель або Московія” та “Москва ординська” того ж автора. Та й не треба вам шукати початки своєї культури в Києві. Шукайте десь у монгольських степах. У Києві ваше плем’я лише крало: ікони, фрески, картини, книги, історію, людей…; почав грабунки “святий” Андрій Боголюбський, так до сьогодні зупинитися не можете: заводи й фабрики вивозите з окупованого Луганська та Донецька. Та йде ви в Московії ту культуру побачили? Познищували в Україні тисячі храмів… Це ми вас до такої культури привчали? Чи чобіт московського окупанта в Криму, Донецьку, Луганську — це ординська культура на сучасному етапі? І коли вже московський фашизм насититься тими голодоморами та геноцидами… Здається, в царській Росії людина, яка давала дозвіл на друк книжки, ставила своє прізвище. Напевно, і у нас треба ставити прізвища “Державного комітету”, щоб було кого конкретно притягнути до кримінальної відповідальності. Бо за державні кошти друкують сумнівних авторів та нав’язують українцям московські погляди.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
