Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Люди «Просвіти» · “Письменниця пересвідчилась у Господній благодаті — і це вражає особливо”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

У світі математичному, поетичному і… позаземному Сильветка Ольги Яворської на тлі її нової книги «Неспалима смерека»

Слово Просвіти, №09 за 2017 рік

Петро ШКРАБ’ЮК, письменник, доктор історичних наук, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, м. Львів 1 Знана письменниця Ольга Яворська, уродженка Бучаччини на Тернопільщині, за фахом математик. Але ще в школі, а пізніше в інституті писала вірші, їх друкували в газетах, журналах, альманахах. Вникаючи у формули, рівняння, теореми, літературі не зрадила. 1975-го отримала диплом, одружилася з однокурсником Миколою Яворським, з яким навчалася в одній групі; разом їздили зі студентським будівельним загоном у Сургут; разом учителювали в селі Тур’є Старосамбірського району, що на Львівщині. Село мальовниче, біля підніжжя гір. Саме з цього краю, а точніше, — з сусідньої Самбірщини, у світ пішли гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, рятівник Відня під час турецької облоги 1683 року Юрій-Франц Кульчицький, письменники історичної тематики Андрій Чайковський, Іван Филипчак… І Ольга всерйоз почала писати — душа прагнула самовияву в художньому слові, а Микола допомагав їй. Набирав твори на друкарській машинці, пізніше — на комп’ютері, шукав спонсорів і видавців. Починаючи від 1993 року, світ побачила низка Ольжиних поетичних збірок (з них дві — дитячі). Читачі також отримали прозові книжки: оповідання, повісті, щоденники, роман… Прийшло загальне визнання. За збірку “Відблиск прожитого дня” Ольга отримала Всеукраїнську премію ім. Ірини Вільде (2008); роман про УПА “На чужих вітрах” відзначений у Києві на конкурсі “Коронація слова”– 2014 (спеціальна відзнака в номінації “Романи”). А ще Ольга Яворська лауреат премій ім. І. Франка, Л. Мартовича, Б. Лепкого, співукладач кількох антологій, співавтор таких прозових книжок, як “Герої Крут”, “Воскресни в кожнім серці, Україно”, книжки спогадів про Івана Гнатюка. Вона ж тричі перемагала на літературно-краєзнавчому конкурсі імені дослідника Бойківщини Мирона Утриска (1908—1988). І все це — при щоденній завантаженості вчительською працею (не кажучи вже про побутові клопоти), перевіркою зошитів і т. ін. До речі, її праця в школі також пошанована премією відомого в краї педагога й просвітянина Степана Дубравського (1829— 1909). І от нова книжка її прози — повість “Неспалима смерека”. 2 Меланія (вдома і серед друзів — Ланя) Параскевич мала безхмарне дитинство. Сім’я мешкала у Львові на площі Ринок. Батько викладав географію в Академічній гімназії, мама — історію в Гімназії сестер-василіянок. Обох єднала любов. Сама вона, красуня, багато читала, писала вірші, грала на фортепіано, малювала, вступила на архітектурний факультет Львівської політехніки, де нею захопився однокурсник Степан. Типова картина життя української інтелігенції міжвоєнного періоду в Галичині, насамперед у Львові. Відстоювання українцями своїх прав. Віча. Промови. Відголоски долітають і до Меланії. Вже у п’ять літ батьки взяли її на таке велелюдне зібрання — і воно запам’яталось. Як і розповіді про ОУН, жертовний чин і загибель оунівців Біласа й Данилишина, про Голодомор у Великій Україні… Всередині липня 1939-го зник батько і не повернувся. Вочевидь, його кинула за ґрати польська поліція. Безхмарному дитинству, — ні, вже юності, — настав кінець. Починаються поневіряння Меланії. І про це розповідає вона сама — жінка, якій уже 97! Тобто розповідь ведеться від першої особи. І в її індивідуальній історії — історія всього краю: арешти 1939—1941 років, ув’язнення Степана та її матері, конфіскація їхнього житла, переїзд осиротілої Меланії в село Ведмедівку до самотньої дідусевої хати. А невдовзі прихід “визволителів” коричневих — нацистів; дії ОУН та УПА, створення дивізії “Галичина”… Меланія не може стояти осторонь. Вона підтримує підпільників, друкує в криївці повстанські матеріали. Та повертаються, як тоді казали в Галичині, “другі совіти”. Її коханого Михайла, диригента церковного хору, заарештовують, храм підпалюють. Меланія закопує машинку коло хати. А влітку 1945-го енкаведисти прийшли і по неї. Нічні допити, побої, провокації… І вирок: двадцять літ ГУЛАГу і п’ять — позбавлення прав. Далі — Республіка Комі. Лісоповал. Застуда, шпиталь, сухоти, догляд за нею медбрата Остапа — упівця, який пізніше, вже на “волі”, у Львові, стане її чоловіком, вона народить двох доньок, одначе пам’ять про Михайла не раз ятритиме душу, бо вона його кохала до самозабуття. 3 Мабуть, нема потреби переказувати зміст, але й важко утриматись, аби не виокремити бодай деякі епізоди, зокрема про поневіряння після звільнення, працю дояркою у Ведмедівці, лікування від сухот у районному тубдиспансері, повернення в село і втрату (вочевидь, з наказу КГБ) роботи та виселення з червоного кутка, де тимчасово мешкала. І вона подалася світ за очі. Коло села Заділля зомліла, чотири дні лежала без пам’яті. Врятував учитель Максим. Купив їй фарби, і вона розписувала порцелянові тарелі, які його мати успішно продавала в Бориславі. Максим не був байдужий до Меланії. Але він служив у Червоній армії, воював і це спотворило його душу. Максим став пристосуванцем, морально деградував. Був проти того, щоб Меланія відвідувала літнього священика. Бо до нього навідувались і колишні упівці. Ось фрагмент однієї розмови, яка була останньою: після неї Меланія перебралася до Львова (де й зустріла Остапа): “—Я знаю, що ти потрапила в ОУН через свою дівочу наївність і довіру, клюнула на патріотичні гасла. — Максиме, я не курка, щоб клювати. Я була заарештована, бо мріяла про волю України і хотіла якось долучитися до боротьби, щоб посприяти наближенню того дня, коли вона стане незалежною. — Ти хоч розумієш, що військові батальйони “Нахтіґаль” і “Роланд” були укомплектовані зі зрадників, озброєні та обмундировані німцями, з якими я воював на фронті й ледь не загинув, отримавши поранення? — Ці батальйони були створені, Максиме, з патріотів і воювали за українську ідею — за нашу самостійну державу. — Ланю, зрозумій, бандерівці — злочинці. Як достукатися, докричатися до твого серця? Мені жаль тебе, ти красива, молода, стільки настраждалася й не усвідомила своєї помилки. Що тебе понесло до цього старого вовка, у лігві якого збиралися ті покидьки? — А як назвати того, хто ножем відрізав грудь молодій дівчині, і вона вмерла на моїх очах, тих, хто відтинав вуха, ламав пальці і виколював очі таким, як я? Не такі слова мені хотілося почути від тебе, Максиме”. Той мав намір одружитися з Меланією, а тому заявив, що хоче відгородити її від небезпеки… “— Людину, Максиме, неможливо відгородити від її минулого. У мене перегоріла душа. Образи вмію прощати, пускаю їх за вітром і забуваю, а розчарування залишається в серці назавжди”. У повісті “Неспалима смерека” чимало таких красномовних епізодів, як-от про енкаведистапокидька Щегльова чи про світлу лікарку-фтизіатра Олену Тимофіївну (прототип — перша дружина В. Чорновола Олена Антонів) і новий арешт Остапа (вирок: вісім літ таборів), запроторення його до психлікарні, спотворення свідомості через транквілізатори, несподівана агресивність щодо Меланії, пухлина головного мозку — і смерть. А її і далі переслідували, виселили з сімейного гуртожитку та прогнали з тубдиспансеру, в якому гарувала санітаркою. Опинилась у колгоспі, де, падаючи від утоми, сапала дві ділянки — буряків і льону. Зрештою, не одна вона така. Промовистий епізод — про головного лікаря Притулку престарілих, якого позбавили посади тільки за те, що він дозволив священикові прийти і висповідати вмираючу бабцю. 4 Мені це все відоме. Але хіба відоме всім тим, хто живе іншими інтересами: інтернетом, фейсбуком, айфонами, мрією виїхати за кордон… Ще менше відома наша “галицька” історія на протилежному боці України, куди доступ до пізнання істинної минувшини, і не лише галицької, а й всеукраїнської, донедавна був цілком заблокований, та й зараз ситуація не краща. Не так давно я був у Дніпрі і пересвідчився, наскільки важливо доносити правду про події національно-визвольного руху нашим братам і сестрам на сході держави. Тому книжка Ольги Яворської актуальна, потрібна, тим паче, що написана легким стилем. Полегшують читання короткі смислово-емоційні розділи. Розповідь її героїні про своє життя-буття (виявляється, це особа реальна, яка не хотіла оприлюднення свого імені) розгортається на тлі значущих суспільно-політичних подій усієї країни, які охоплюють майже ціле століття. У розповідь органічно вкраплені ліричні описи й філософські сентенції, які засвідчують духовноінтелектуальну цілісність особистості. “Сиджу і роздумую над своїм життям, — підсумовує Меланія, — дякую долі, що, шмагаючи мене, як вітер смереку, допомогла вижити (…), не залишила самотньо без Божої опіки”. З одного боку, це було християнське терпіння, свій шлях на Голготу, а з другого — непокора, бо навіть після засуду Остапа, ризикуючи, малювала на листівках, що їх розповсюджували дисиденти, зображення тризуба та синьо-жовтих прапорів. Себто не скорилася: самотужки виховала доньок, дочекалася Незалежної України та внуків, один із яких воював під Іловайськом і був поранений… 5 Ще одна особливість повісті — віра. Віра в Господа. Ця віра — як світло, що зігріває та пронизує книжку, незважаючи на біди і пережиття. Письменниця пересвідчилась у Господній благодаті — і це вражає особливо. Це окрема (і дуже зворушлива) історія про те, як після невилікуваного до кінця важкого грипу Ольга Йосипівна захворіла на туберкульоз мозку; як три роки лікувалась у тубдиспансері, навіть була у стані клінічної смерті і бачила майже те саме, що описав американський філософ і психіатр Реймонд А. Муді в книжці “Життя після життя”: “Я йшла довгим тунелем. Разом зі мною — багато людей. Ми тримали руки як до молитви і прямували до яскравого світла. У кінці тунелю біля високої брами сиділа прегарна жінка — смугла, з чорним волоссям. За нею — блакитне море. Усі пішли в ту браму, а я звернула праворуч і побачила мамине обличчя”. На щастя, львівські лікарі, про яких вона відгукується з особливою теплотою, повернули її до життя. І не лише лікарі, а й мама Марія, яка днювала й ночувала коло неї, і чоловік, якого не покидала надія навіть тоді, коли в приймальні засвітилось інформаційне табло: “Яворська померла”. Микола Іванович виявився справжнім янголом-охоронцем. Підтримував дружину. Вірив у її видужання, хоча вона втрачала зір, слух, мову. Вже й нікого не впізнавала… Назагал Ольга Йосипівна перебула кілька операцій, двадцять дві спинномозкові пункції. І — вижила! До того ж народила другого сина, Романа (перший — Ігор). Опісля й почалася активна творчість. Ще перебуваючи в тубдиспансері, познайомилася з поетом Іваном Гнатюком — і він, можна сказати, докінчив формування її світогляду (вони листувалися, зустрічалися, обмінювалися враженнями від подій). Як результат, на полиці, котру прикрашають багато Ольжиних видань, з’явиться ще одне — “Неспалима смерека”. А смерека, як свідчать знавці, особливо стійка до негоди, пристосована до кам’янистих ґрунтів, може рости у тріщинах скель. Зі смереки виготовляють трембіти, і найкращим деревом вважається те, в котре влучила блискавка. А ще смереку використовують як лікарську рослину, передусім для гоїння ран. Такою смерекою, говорячи метафорично, і є героїня повісті. А також — сама Ольга Яворська. Ольга Яворська — поетеса, прозаїк, педагог, член НСПУ. Автор книжок “Зелений зарінок” (1993, 1996), “Висока година” (2000), “Понад плином подій” (2006), “Зранене стебло” (2011), “Літерами долі” (2016). Книг для дітей: “Небесні ключі” (2007), “Дзень-дзелень” (2014). Прозових книг: “Запізніла зустріч” (2001, 2009), “Відблиск прожитого дня” (2005, 2012), “На те воно й серце” 2008), “Обширом серця” (2011), “Відлуння” (2013), “Незабуте” (2014), “На чужих вітрах” (роман про УПА, 2015), “Симфонія почуттів” (2016), “Щоденник болю і тривоги” (2016).

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин