Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана “Ті москалі завжди однакові, чи за царя, чи за Сталіна”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Батьків «Кобзар»

Слово Просвіти, №09 за 2017 рік

Святослав ВАСИЛЬЧУК, м. Житомир Відколи себе пам’ятаю, ця книжка лежала в нас удома на столі під образами, на гарному, з пензлями, біло-коричневому настільнику. Розкривши палітурку, я бачив там чоловіка в кожусі, смушковій високій шапці, який суворо дивився на мене й ніби запитував: “Ти хто, малюк, і що шукаєш у моїй книжці?”. Запитання це я чув майже вголос, і розумів, що відповідь десь там, в акуратних стовпчиках віршів, яких, проте, ще не вмів читати… А ще по неділях та у великі свята, коли у нас, на Волині, не працювали, а ходили до церкви, — старша сестра наша Ганя, найбільша грамотійка (закінчила вже сім класів), брала ту книжку до рук, кликала матір і всіх нас дітей (а було нас шестеро, і я серед них наймолодший), і ми всі шестеро (сьомий, найстарший брат Андрій, вояк УПА, загинув вісімнадцятилітнім) збирались у світлиці. Приходила ще і бабуня Федора. І тоді Ганя розкривала ту таємничу книжку, і майже врочисто мовила: — Тарас Шевченко, “Кобзар”. Що сьогодні читаємо? Першою озивалась мати наша, Текля: — Про Богданову церкву, про москалів, ляхів. Матуся починає ділитись думками про почуте: — Бачте, як ще давно написав Тарас про Богдана і москалів; ну, це совіти теперішні (то для нас наймолодших, мене й сестрички Тамари, аби й ми знали, що мова про прийшлу владу зі звйоздами на кашкетах). Починається загальне обговорення. — Ті москалі завжди однакові, чи за царя, чи за Сталіна, — каже бабуня. — Загребли всю Україну. За Петлюри хотіли українці свою державу мати, воювали за неї, от і ваш дід Олексій і батько Карпо билися з москалями-большевиками. Але що ж: тих було вельми багато, а наших мало. За Рівне, Олександрію, Костопіль, Сарни бились. Ще в лютому місяці 1919 року, після перемоги нашого війська над москалями під Костополем, до нас додому на санях приїжджали Карпо з хлопцями. І всі такі молоді, гарні, у смушевих шапках із тризубами. Краса! Любо глянути! Та не так сталось, як гадалось. Зі сходу пре на нас москаль, із заходу — ляхи. Побили наше військо, не втрималась Україна. В наш край прийшли поляки. Добре, що хоч дід та батько повернулись додому живі-здорові, — закінчила бабуня. — А тепер нема ні того, ні того, — додала сумно мати. — Забрала батька червона банда од дітей і погнала в далекий холодний Сибір, на край світа. Чи хоч живий іще? — схлипнула. — Вернеться батько, от побачите, — заговорила тринадцятирічна сестра Надя. А одинадцятирічний Тарасик навіть ногою притупнув: — Вернеться тато, от побачите! — Ех, доцю, синочку, з Сибіру ще ніхто не вернувся, як із того світу, — журно відповідає мати. …Ось уже два роки в краї владарюють совіти. Солдати нишпорять по селах, полях і лісах, шукають “бандер”. Тут і там спалахують бої з повстанцями УПА. Гинуть молоді хлопці, які хочуть, аби ми, українці, мали свою незалежну державу. І тому клич ОУН “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї” — над усе. Молоді воїни УПА, вистрілявши в бою набої, останню кулю, гранату лишали собі, аби не втрапити в лабета ворога живими. Особливо лютувала сталінська охранка НКВД. Вона робила засідки, облави на повстанців і підпільників. Спільно з прибулою владою грабували місцевий люд, заганяли в колгоспи, вивозили сім’ї повстанців та підпільників до далекого страшного Сибіру, багато згинуло нашого люду. Сестра Ганя клала “Кобзаря” на стіл, в очах — сльози. Її, шістнадцятилітню, НКВД запроторило на місяць до криміналу, допитуючи за бандерівців. Та не призналась, не піддалась на провокації сексотів, і її випустили. — А прочитай нам отого вірша про поляків, — казала мати. — Ну, отого, що його часто читав батько, дай Боже пам’яті: Лягло сонце за горою, Зірки засіяли, — А козаки, як та хмара, Ляхів обступали. І починають згадувати недавню Польщу, адже до 1939 року наші землі Волині й Галичини були силою прилучені до нової польської держави Речі Посполитої, що постала в листопаді 1918 року. І хоч самі поляки були донедавна уярмлені, 123 роки не мали держави — гнобили українців з якимось садистським задоволенням і завзяттям, не допускаючи їх до рідної школи, віри, науки, державних установ, війська. Тож свідомі українці гуртувалися в “Просвіти”, в культурно-спортивних та господарських товариствах, аби спільно протистояти окупантам. Активно діяли в нас “Просвіти”. Очолювали їх, як правило, колишні вояки українського війська (в Галичині — січове стрілецтво та вояки УГА — Української Галицької Армії), вчителі, лікарі, агрономи, адвокати. В Костополі “Просвітою” керували лікарі Рощинські, а в нашій Антонівці “Просвіту” очолив батько. Маючи велику сім’ю з семи дітей, він виділив одну з чотирьох кімнат хати під “Просвіту”. Сюди привозив з Костополя, Рівного, Луцька, Львова українські книжки, газети, журнали. Особливо популярні були грубенькі щорічні “Календарі”, в яких друкували багато практичних порад з ведення сільського господарства. Тож до батька приходили люди не лише свого, а й із сусідніх сіл познайомитися з тою мудрою наукою, яка допомагає хазяйнувати. Їм батько давав “Кобзаря”, газети, проводив бесіди про українські справи, залучав хліборобів до співпраці. Розумів, що до українського діла слід прилучати й свою сім’ю, дружину та дітей. От і влаштовував по вихідних спільне читання і слухання Шевченка. У батька світилися очі, декламував поему “Гайдамаки” він емоційно. Мати згадували: — Ото коли збиралось у нас у хаті десяток-два людей, і Карпо декламував Шевченка, то хтось із дядьків запитував: “А що, може, й нам стати на ляха, як ті гайдамаки? Та показати їм, клятим, що ми таки козацького роду?!” Перед тим, як розходитись, дядьки та хлопці співали гуртом національний гімн. Особливо їм подобалися слова: “Ще й нам, браттяукраїнці, усміхнеться доля”… Пригадую нині: якраз оті дядьки й молоді хлопці, що приходили до батька в “Просвіту”, першими пішли в новостворені сотні УПА влітку та восени 1942 року, у формуванні яких брав участь мій батько спільно з військовиками ОУН “Остапом” (Сергієм Качинським) та “Коробкою” (Іваном Перегійняком). А сам батько, будучи членом ОУН іще з тридцятих, очолив Костопільський надрайон ОУН під псевдо “Морозенко”, а згодом — “Сагайдачний”. Після приходу “других совітів” 1944 р. (перші були в 1939—41 роках) працював у підпіллі, а взимку 1945 року був заарештований у Тучині, засуджений “тройкою НКВД” до 20-ти років каторжних робіт (так у вироку), засланий до Сибіру. Там, у Воркуті, в концтаборі ОЛП-29, в серпні 1953 року брав участь у збройному повстанні проти табірної охорони, де й загинув. Прах його і тисяч українських патріотів покоїться десь у вічномерзлій тундрі в спільній могилі. Та вернусь до нашого сімейного батьківського “Кобзаря”. Пригадую, часто до нас заходив із боївкою курінний УПА “Сівач”, Володимир Кобринович, хлопець із нашого села, батьків вихованець. Дивився на “Кобзаря” у моїх руках, дивувався і запитував: — Свєтіку, а читати вмієш? — Ні, — відповідаю знічено. — То навчись і сам читай. Хай он сестри навчать, хоча б Ганя… Сестра сором’язливо всміхалась: була вона симпатією курінного, гордилась цим, усіляко допомагала партизанам. Коли б мир, вони побралися б… Але війна повстанська тривала, і курінний “Сівач” загинув у нашому ж таки селі 9 жовтня 1946 року. Було йому 25 літ, моїй сестрі — вісімнадцять… Слова курінного запали мені в душу, і я почав просити сестер і брата Тараса, аби навчили мене читати. Вчили всі гуртом. Літери написали хімічним олівцем на клапті білого краму. За першої ж нагоди я сідав десь нищечком, витягував з кишені свою ту своєрідну абетку, і вчив букви. Швидко й вивчив. А читати з чого? Та з того ж батькового “Кобзаря”. Тож знову брав книгу, і вдень, і ввечері при тьмяному світлі гасової лямпи, складав літери докупи. І яка була радість, коли вперше по складах вимовив: Те-че-во-да-з-під-яво-ра Яром-на-до-ли-ну… Пи-ша-єть-ся-над-во-дою Чер-во-на ка-ли-на. Отак із “Кобзаря” навчився читати в шість років. — Є від кого перейняти любов до книжок, батько он який був грамотний, головою сільським був, у гімназії вчився! — Хвалила моя бабуня Хведора; їй приємно за такого розумного онука та за мудрого сина Карпа, мого батька, який уже був далеко від нас, від України — в холодному лихому і страшному Сибіру — постраху всіх українців. А ще я читав “Кобзаря” повстанцям, які вряди-годи навідувалися до нас, інколи й ночували, рейдуючи по нашому краї аж іще на початку п’ятдесятих років. І доки вони були, влада не наважувалася заганяти господарів до колгоспів: боялась. А люд наш допомагав рідному війську, чим міг: мої сестри збирали харчі для вояків УПА по вірних людях, переправляли до “господарчих”, а ті безпосередньо — партизанам (у нас вояків УПА називали партизанами, або й просто — хлопцями з лісу — та аж ніяк не бандерівцями. Так називали їх представники влади та енкаведисти — Авт.). Тож, вочевидь, якраз за активну підтримку повстанців усю північно-східну частину тодішнього нашого Тучинського та південних околиць Костопільського, Березнівського і Соснівського районів було виселено в 1951 році; всіх поголовно мешканців, кілька десятків сіл. Знесено всі житлові та адмінспоруди, і на місці прадавнього замешкання волинців сталась пустка. Було оголошено, що на цьому місці створюється артилерійський полігон (є він і донині. — Авт.). Вивозили людей совіцькі солдати, даючи при цьому вантажівки для перевезення домашнього скарбу лише єдиний раз. Були й такі, які відмовлялися розбирати свої хати, клуні, хліви. То солдати діяли рішуче: зачіпляли хату довжелецькою металевою линвою, кінці чіплялись до танка, той давав газу, точився назад — і тріщала селянська хата під чужою силою, ламалась і врешті падала купою дров та цегли. На голосіння жінок не зважали: — Масква слєзам нє вєріт! — реготали. Ця фраза була тоді вельми популярною і ходовою в прийшлої влади… …І весь цей час зі мною був батьків “Кобзар”. Тож коли сестра Ганя виходила заміж 1948 року й хотіла забрати собі “Кобзаря”, я розплакався, побіг до матері та став прохати, аби книжку лишили вдома. — Не руш, хай малий читає, ти купиш собі іншу, — мудро вирішила матуся. Тож у сім’ї зрозуміли: “Кобзар” мій. Я брав його не раз до школи, показував школярам, і вони трепетно гортали книгу, роздивлялись портрет Т. Шевченка. А ще вчителька доручала мені читати “Кобзар” уголос на уроках. Я сприймав це як високу честь і був вельми задоволений. Річ у тім, що рід Крушевських, з якого була наша вчителька, був у селі, які рід Васильчуків, шанований і патріотичний, і вчителька (було їй на той час десь до сорока років) добре знала мого батька — у тридцятих, за Польщі, разом ставили в селі вистави українських класиків і грали ролі в них: “Наталка Полтавка”, “Назар Стодоля”, “Сватання на Гончарівці” та ін. Тож коли опісля і ми переїхали на постійне місце замешкання до Костополя, “Кобзарем” і надалі опікувавсь я. Ото вже старшим школярем, десь у вільну годину, подобалося гортати “Кобзар”, розглядати ілюстрації, читати Тарасові поезії і намагатися збагнути їхній глибинний зміст. Бо, як я переконався, суть віршів дихала такою довершеністю і глибиною, що їх вдавалося збагнути десь із багаторазового читання. І що далі, то відкривався новий Шевченко: глибокий знавець історії України і світу, полум’яний борець за волю для уярмленого рідного народу, запротореного в рабство московською царицею Катериною Другою 1768 року. …Формат книги був трохи меншим за А-4, в зеленій картонній палітурці з білими крапинками, посередині великі літери — “Кобзар”. Перший листок для читання мав такий вигляд: Т. Шевченко К О Б З А Р Ь Третє повне видання Під редакцією В. М. Доманицького з портретом і життєписом Ціна 60 коп. Видання В. І. Яковенка 1910 Передмова “Од редактора” на одну сторінку. Підписано: “Серпень, 1910. В. Доманицький”. На сторінках V—ХХШ дано “Життя Тараса Шевченка В. Доманицького. На сторінках ХХІ—ХХІХ — “Зміст книги” згідно з алфавітом. На сторінках 381-600 вміщено примітки В. Доманицького, числом 449. Сам “Кобзар” на стор.1-580. Текст — по 38 рядків на сторінку. Нумерація зверху. Під кожним віршем — рік і місце написання.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин