“Герой той, хто виграв бій і зберіг своїх воїнів”. · 3 Читацьке віче · с. 3сторінка оригіналу ↗
«Маємо знати ім’я кожного, хто віддав життя за Батьківщину»
Слово Просвіти, №09 за 2017 рік
Із початком російської агресії працівники Національного військово-історичного музею України почали збирати інформацію про загиблих військовослужбовців та представників інших силових відомств. Для цього його представники ще у травні 2014 року звернулися до керівництва МО України з проханням дозволити військовим частинам та військкоматам надавати відповідну інформацію. Паралельно працівники музею знайомилися з родинами загиблих, збирали інформацію серед учасників АТО, передусім — поранених, які лікувались у Національному військово-медичному клінічному центрі МО України. Про те, як створювали базу даних загиблих на цій війні, розповідає заступник начальника Національного військово-історичного музею України з наукової роботи Ярослав ТИНЧЕНКО.
— На моє глибоке переконання, Україна повинна знати кожного солдата, який поклав за неї свою голову, — говорить Ярослав Юрійович. — Допомогти рідним і близьким з’ясувати обставини загибелі їхніх синів та батьків, долю тих, хто зник безвісти — у цьому вбачаю своє завдання і як людини, і як вченого-історика. — Є чимало випадків, коли факт смерті солдата зафіксовано в усіх рапортах і списках, а тіла немає. Родина військовослужбовця сподівається, що він живий, і починає вимагати у Міністерства оборони відшукати його серед полонених. Який вихід із такої ситуації? — Якщо достовірних фактів про перебування у полоні військовика немає, то його прізвище може опинитись у списках зниклих безвісти. Прізвища загиблих можуть фігурувати водночас у двох списках: загиблих і зниклих безвісти… Я би назвав подібні поодинокі прецеденти впливом людського чинника… Проте загиблим вважається військовослужбовець, факт смерті якого задокументовано у рапорті командира частини. На підставі цього рапорту прізвище загиблого вносять до відповідного списку, що ведеться у Головному управлінні персоналу ГШ ЗСУ. Коли у рідних і близьких є сумніви, вони можуть позиватись до суду, запросити туди свідків, які бачили смерть сина чи батька, і на підставі судового рішення визнати його загиблим. Ухвала суду є підставою для виплати грошової компенсації за загиблого. Але переважна більшість родин плекає надію, що їх чоловік або син у полоні, і не поспішає до суду. — Як вивозять загиблих із зони АТО? — Навесні-влітку 2014 року цим займалися безпосередньо у військових частинах. Коли наприкінці липня 2014-го українським військам уперше довелося відступати і залишати тіла загиблих, за ними відправляли спеціальних офіцерів. Приміром, на півдні Донецької області розшукував і вивозив тіла полковник Петро Потєхін — один із оборонців Савур-Могили. Коли сталась Іловайська трагедія, вже наступного дня (30 серпня) на території, яка тоді перебувала під контролем російськотерористичних військ, працювали групи наших офіцерів і підрозділи Червоного Хреста. Саме вони впродовж 30 серпня— 1 вересня знайшли та вивезли майже 200 тіл загиблих. Після цього російська сторона заявила, що українські військові більше не можуть працювати на “тій” території, але туди пустять тільки цивільних волонтерів. Тому в МО України терміново створили Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ, яке очолив полковник Олексій Ноздрачов. Він звернувся до нашого музею з проханням знайти волонтерів-пошуковців, які б негайно вирушили в зону АТО для пошуку та вивезення наших загиблих. Уже 3 вересня 2014 року перша група працювала в районі Савур-Могили — тоді знайшли рештки дев’ятьох загиблих військовослужбовців 30-ї бригади у рамках гуманітарного проекту Збройних Сил України “Евакуація-200”. — Розкажіть про результати пошукової роботи за 3 роки, що минули з початку антитерористичної операції.
— 2014 року із зони АТО було доставлено 205 тіл і фрагментів загиблих, ще 64 тіл та їх фрагментів доставили до бюро судово-медичної експертизи у Запоріжжі для проведення ідентифікації. 2015 року завдяки гуманітарному проекту ЗСУ “Евакуація-200” судмедексперти Дніпра провели ідентифікацію майже 487 тіл загиблих, яких вважали безвісти зниклими. Торік станом на 9 грудня до відділень судовомедичної експертизи доставлено 330 тіл і їх фрагментів. 175 із них були передані рідним і близьким для поховання. 2016 року робота пошуковців була зосереджена переважно на територіях, підконтрольних Україні. Всі тіла представники Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ доправляють до судовомедичної експертизи у м. Дніпро.
— Яка на сьогодні статистика про військовослужбовців, що вважаються зниклими безвісти? — Складанням їхніх списків займається Головне управління персоналу ГШ ЗСУ на підставі доповідей командирів частин і підрозділів. Наскільки мені відомо, у них — понад 100 військовослужбовців. За моїми оцінками, приблизно половина — це загиблі, чиї тіла поховали як тимчасово неідентифіковані. Причому це можуть бути і особи щодо яких завершено процес ідентифікації по ДНК, але їхні рідні категорично не хочуть визнавати смерть близьких, і солдати, у яких немає збігів по ДНК. З різних причин. Ще близько 30 зі списку зниклих безвісти — дезертири. І ще до 20 військовослужбовців — це, напевно, теж загиблі, але їхні тіла поки що не знайдені. Можливо, ми їх ніколи й не знайдемо. Можу сказати, що серед останньої категорії чотири “кіборги”, один воїн, який зник безвісти під час дебальцевських подій, решта зникли у серпні 2014-го, переважно — під Іловайськом. Вочевидь, вони потрапили до рук ворога і загинули в полоні. — А скільки військовиків поховано з табличками “Тут спочиває невідомий солдат”? — 16 таких поховань на братському кладовищі під Старобільськом, 76 — у Запоріжжі, і понад 100 — у Дніпрі. Серед цих загиблих частина ідентифікована, оперативно-розшукові справи по них закриті, й Міністерство оборони України позиціонує цих воїнів як офіційно загиблих. Крім того, є загиблі з Національної гвардії України (переважно — батальйон “Донбас”), Державної прикордонної служби України. Водночас родини й надалі плекають надію, що їхні близькі у полоні або втратили пам’ять, чи були вивезені на територію Росії. Тому категорично відмовляються навіть здавати зразки ДНК, упереджено ставлячись не лише до державних органів влади, а й до науки. На превеликий жаль, де хто спекулює на людському горі цих родин, “обіцяючи” повернути мерців із полону. — Не можу не зачепити ще однієї надто болючої теми — ідентифікації загиблих українських вояків… — Офіційно ми не займаємося цією проблемою. Але, зважаючи на надзвичайну важливість цієї проблеми, слідчі органи не заважають нам працювати над цим питанням на волонтерських засадах і надають потрібну інформацію. Ми ж допомагаємо Нацполіції та родинам знайти тіла їхніх загиблих рідних. Наприкінці 2014 року за нашої безпосередньої участі було ідентифіковано та передано родинам понад 20 загиблих, 2015 року — близько 30, 2016 року — 5, але це все були складні, так би мовити, випадки. Зараз триває робота над ідентифікацією 11 загиблих військовослужбовців Збройних Сил України та Національної гвардії України, які полягли ще 2014 року. Ще раз хочу підкреслити: я займаюсь цим із власної ініціативи. Ми сподіваємось, що до кінця нинішнього року розберемось з усіма неідентифікованими тілами. Інша річ — визнання факту загибелі матерями та дружинами… — Відомо, що вийшов 1 том “Книги пам’яті військовослужбовців, які загинули за єдність України”. Розкажіть детальніше про це. — 1 том “Книги пам’яті” вийшов улітку 2016 року до 25-річчя Незалежності — це розповідь про майже 800 загиблих солдатів та офіцерів Збройних Сил України — уродженців шести областей (за алфавітом): Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської та Закарпатської. У книжці — біографія та фото кожного бійця. Про деяких героїв можна прочитати зворушливі спогади рідних і друзів. Це видання побудоване за географічним принципом. Відповідно, планується ще два томи, в яких буде вміщена інформація про загиблих з інших областей. Створити “Книгу пам’яті” за географічним принципом — це побажання нашого покійного директора Департаменту соціальної та гуманітарної політики МО України полковника Валентина Федічева. І ми його виконали. Гроші на видання були виділені розпорядженням міністра оборони України генерала армії України Степана Полторака. Водночас, ми маємо видавців-спонсорів, які очікують від нас книгу про загиблих усіх збройних формувань, а не лише зі Збройних Сил України, що була б побудована за хронологічним принципом. Ми сподіваємося, що перший том цього видання з загиблими до 5 вересня 2014 року (часу укладання Мінської угоди) побачить світ у недалекому майбутньому. Загалом планується випустити два томи.
Спілкувався Сергій ЗЯТЬЄВ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
