Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Беручись до роботи, він мимоволі ставав не тільки співавтором твору, а й творчим суперником автора”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

«Майже заживо похований поет…» П Паамм’’яяттіі О Оллееккссааннддрраа ЗЗааввггоорроооддннььооггоо

Слово Просвіти, №09 за 2018 рік

Мене мучить совість за те, що не відповів на його лист. Одержав його десь за тиждень до того, як мав лягати в лікарню. Загрузлий по горло в рутинні клопоти, хапаючись то за те, то за те (бо ж усе — ніби невідкладне), вирішив: обізвуся до нього вже після лікарні. Звичайно, можна було б відписати щось таке: радий твоєму листові, завжди пам’ятаю наші естонські одіссеї, спробую десь твої вірші прилаштувати (він прохав посприяти з друком) і ще щось етикетне. Але годилося сказати Олександрові якісь людські слова, хоча б чимось його підбадьорити, бо лист його був сумний. Знаючи Сашкову терплячість і ненав’язливість, зрозумів, що за тими рядками — владно погамована зрозпаченість. Ось уже стільки років вони з дружиною живуть далеко в селі (квартиру в Дніпрі віддали доньці), а самі, зі своїми нужденними пенсіями й нажитими недугами вирощують якусь городину й садовину, щоб було для себе та для доньки з внучкою. Але на це Олександр не нарікав, навіть хвалився своїми скромними господарчими здобутками. Він справді небагато вимагав од життя для існування на рівні аскета. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Із глибоким сумом він писав, що цілковито випав із літературного процесу — хтозна відколи не бачив надрукованим жодного свого віршованого рядка, нікому не потрібні його переклади. Десь там з’являються нові літературні імена, відбуваються презентації і творчі вечори, виходять (хоч і мізерними накладами) книжки, а він, нікому не потрібний, і, здається, всіма забутий, сидить у глухому селі й тоскно думає, що зовсім не таким уявлялися йому ті часи, коли він, скинувши з шиї хомута служби з її щоденною повинністю переписувати плоскостопі речення й розставляти коми, нарешті сповна віддасться тому, до чого лежить його душа. І ось вони, ті дні: нарубай дров, наноси води, прополи город, сходи до сільмагу купити якихось харчів — і сідай твори скільки душа забажає. А створене можеш почитати дружині, собаці й котам. Бо кому ще нині в Україні потрібні рядки його улюбленого Юхана Лійва в Олександровому перекладі? І кого в них більше — Лійва чи Завгороднього? Залиште мене, залиште мене, спокій у грудях і не майне, я, ніби горе-пташа сумне, о, рідний краю, — сяйво чарівне! О, рідний краю, — сяйво чарівне, я, ніби горе-пташа сумне. Залиште мене, залиште мене, спокій у грудях і не майне. Очевидно, мало що так важко гнітить людину, як відчуття її непотрібності, котре затягує її в безвиводну депресію. Сашко в листі не педалював на цьому, але його внутрішній стан звідти легко вгадувався. Кілька років до того Завгородній хвалився мені, що взявся укладати словник української синоніміки. Що до виписаних ізвідусюд лексем додає свої словотвори (він справді був мастак на неологізми — часто вистрілював ними, як кулеметними чергами. Особливо тоді, коли був у доброму гуморі). Ця робота розтяглася в нього на довгі роки, і він не уявляв, скільки ще вона триватиме. Не знаю, на чому урвалася ця подвижницька праця. Знаю тільки, що Завгородній в останні роки не переставав призбирувати слова до своєї синонімічної колекції, а також як мотто до кожного гасла писав вірш. Ось, наприклад, “До березня”: Нарешті довгожданий березіль, Коли шпачок хмеліє — дочекався І сонячного вигойду розгіль, І неба українського причастя. 2011 року в дніпропетровському видавництві “Ліра” вийшла (накладом усього 300 примірників) збірка його вибраного “Лет”, де поряд із віршами, поетичними перекладами з естонської, фінської, литовської, шведської, іспанської, французької та польської коротко представлено й окремі матеріали з української синоніміки, що дають загальне враження про особливість цієї роботи Олександра Завгороднього й захоплюють його оригінальними словотворами. Вийшовши з лікарні, я вже зібрався написати Завгородньому, думаючи, в який спосіб хоч трохи підбадьорити його. Але з “Літературної України” дізнався: його раптово не стало. І мені, як важкий докір, прозвучало з пам’яті “Пишіть листи…” Ліни Костенко. Я став перебирати думкою всі наші зустрічі й розмови. Чимало згадується так яскраво, мовби то було тільки вчора. От, скажімо, наші гостини в письменниці й художниці Ліллі Промет. Досі пам’ятається все те до найдрібніших подробиць. — Їду до Ліллі Промет, — сказав Сашко Завгородній. — Хочеш, візьму тебе з собою? Ліллі Промет була майже легендою Таллінна. — Хто найвродливіша жінка в Таллінні? — запитували. І відповідали: — Ліллі Промет. — Хто найелегантніша жінка в Таллінні? — Ліллі Промет. — Хто найінтелігентніша жінка в Таллінні? — Ліллі Промет. — Хто найталановитіша жінка в Таллінні? — Ліллі Промет. І ось, виявляється, Завгородній запрошений до неї в гості. І, виявилося, був там уже хтозна-скільки разів. Потім, коли я потрапив у той дім, то допевнився, що Завгородній там — не просто бажаний гість, а як мовиться, зовсім свій. Звичайно ж, мені хотілося туди потрапити. Але сказав Сашкові: це ж незручно — звалюся, невідомий їй чоловік, як сніг на голову. Та Завгородній мене заспокоїв: “Зараз зателефоную їй і скажу, що зі мною буде колега з Києва”. І ось ми переступаємо поріг дому, в якому живуть Ліллі Промет і її чоловік Ральф Парве. Ліллі і Завгородній цілуються, а Ральф по-дружньому Сашка обіймає. Обоє приязно вітають мене, бо моя “візитка” — приятель Завгороднього. А я не можу відірвати погляд од Ліллі Промет — вона справді як довершений мистецький твір. Елегантна вродливиця сипле дотепами й накриває стіл. Я дістаю з портфеля пляшку вина. Ліллі застережливо мовить: “У цьому домі ніхто не п’є”. Я пояснюю: не ризикував купувати квіти, бо замерзли б, доки їх сюди довезли б. Тому взяли замість квітів натуральне вино. Завгородній жартома сказав, що Ліллі не запитала, чи питиме він. А він — питиме. На честь зустрічі з нею і Ральфом. Хоч пияк із Сашка був справді ніякий. Очевидно, Промет це знала, бо відразу ж поіронізувала з Сашка, сказавши, що чаркування — це той жанр, у якому він безнадійно бездарний. Чи не всі мої естонські приязнювання — окрім братів Юло і Юрі Тууліків — почалися завдяки Завгородньому. Тамтешнє письменництво його знало, симпатизувало йому, а чимало хто з нього, як Промет, справді любили. Він одразу викликав у людей симпатію. Доброзичливий, сором’язний, архіскромний, надарований м’якою іронією, котрою користувався дуже обережно, Олександр мимоволі прихиляв усіх нормальних людей до себе. Це ж із його легкої руки я ввійшов у дім Яана Кросса та Елен Нійт. Завгородній підбив мене на літпортрет Кросса — письменника абсолютно європейського калібру. Він написав роман-шедевр “Імператорський божевілець”. Олександр зробив український переклад твору. Я поклав поряд переклад Завгороднього і російський переклад. Мав просто фізичне задоволення від художньої пластики, багатства лексичної партитури українського варіанта Кросса. А ось російський переклад (сьогодні вже не згадаю імені перекладача) прикро вразив тим, що це була, мовлячи російською, “топорная работа”. З усього помітно було, що то — безкрила калька. Які переважна більшість того, що видається нам за художній переклад, а насправді є недолугим переводом. (Згадаймо з нашої класики “Перевівся на нінащо”…) Олександр був перекладачем-митцем. Беручись до роботи, він мимоволі ставав не тільки співавтором твору, а й творчим суперником автора, оскільки, зіткнувшись в оригіналі з тим, що не надається до аутентичного перекладу (ідіоматика, фразеологія), перекладач перевіює лексичне багатоманіття рідної мови, шукаючи в ній те, що буде справді суголосним оригіналу. Незрідка навіть буває так, що якісь місця у перекладі можуть зазвучати ще сильніше, аніж в оригіналі. Тут Завгородній взорувався на творчу практику Миколи Лукаша. Як і він, Олександр любив “гратися в слова”. Згадую Лукашеві “Шпигачки”, читаючи “Зубоскалики” Завгороднього, де є ось такі його комічні словотвори: “Драматорг”, “Плагігад”, “Мумуари”, “Регіонодер”, “Партійне нявчання”, “Лякарня”, “Законоудавство”, “Прибабливий вигляд”, “Начхальник” та багато інших. Він буквально фонтанував такими слововинаходами тоді, коли був у доброму настрої. І найчастіше, здається мені, це було саме в Естонії, де він почувався, як риба у воді. Я мав таке враження, що саме вона — його рідна стихія. Бо вдома Завгородній ходив у “та інших”. Тут його ніхто ніколи не фаворизував, його літературну роботу просто не помічали. У Дніпропетровській організації — замість величатися на всю Україну ним, висококласним майстром літературного перекладу й цікавим поетом — його просто затирали десь аж на маргінес. Кілька керівників тамтешньої письменницької організації ніяк не хотіли погодитися з тим, що Завгородній — не рядова обласна величина, а яскрава постать усевкраїнського масштабу, як, скажімо, Юрій Лісняк, Ростислав Доценко, Дмитро Чередниченко, Олекса Логвиненко. Не знаю, чи був ще хтось у всьому Союзі, кого б двічі удостоїли авторитетної літературної премії імені Юхана Смуула. Так Естонія оцінила заслуги Завгороднього перед її письменством — він переклав на українську цілу бібліотеку того, що складає її гордість (А.-Х. Таммсааре, Ю. Саара, Д. Вааранді, П. Куусберга, Ю. Смуула, Я. Кросса, Л. Промет, Є. Ветемаа, М. Траата, Ю. Лійва, Я. Каплінські, П.-Е. Руммо, К. Курга, Б. Альвер, Е. і М. Раудів…) Чомусь в Україні не стала помітною культурою подією поява “Імператорського божевільця” Яана Кросса в перекладі Завгороднього. Ця трагічна історія шведського дворянина Тимотеуса фон Бокка з його знаменитим “Меморандумом”, у якому було поставлено політичний діагноз Російській імперії (цей текст поставив автора до лав найнебезпечніших політичних злочинців. Його — щоб не роздувати цієї неприємної для царського двору сенсації — було оголошено божевільним і до нього приставили психіатра, а також фон Бокку заборонили покидати межі його родового маєт-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин