Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“У світі немає національної держави, яка б не мала етнічного підґрунтя”. «Просвіта» сьогодні 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗

і консолідуючий чинник держави»

Слово Просвіти, №09 за 2018 рік

6. Творці закону для “д” (тобто для гібридодурнів), звісно, що чолом гепнулися перед мовами ЄС (тільки англійська — це вже не ЄС) та й повписували їх до статті про мову науки (ст. 18), про книговидання і книгорозповсюдження (ст. 22, п. 3), до електронних інформсистем (ст. 23, п. 1). Особливо зворушує припис захищати докторські та кандидатські дисертації мовами ЄС. Замість того, аби дбати про розвиток НАУКОВОГО стилю української мови і неспинний розвиток її термінологічної системи у супротиві до чужих терміносистем, то ці представники племени ботокуди НЕЙТРАЛІЗУЮТЬ розвиток нашої інтелектуальної думки питомою мовою і ставлять науковців на службу до чужих мов та держав! Словом, курс на космополітизацію науки взято. Адже тепер у вишах за те, що ти читаєш лекції мовами ЄС, тобі заплатять більше грошей, а коли статтю опублікуєш англоязиком, то тобі докинуть 250 балів у рейтингу, тоді як за монографію своєю мовою отримаєш всього лиш 40 балів!!! Чи є ще більша маніфестація своєї вторинности, ніж та, що в освіті та науці? Коли нема усвідомлення свого, то йдеться про чуже. Вчіть які завгодно мови і послуговуйтеся ними на Міжнародних наукових конференціях, але у своїй державі навчіться бути гідними мови Шевченка, Франка, Лесі, останні з яких неабиякі поліглоти, але з єдиним вибором українськомовної України. Отже, новозаведені гібридні терміни “мова прийнятна для сторін” чи “мова на вимогу споживача” і ще щось подібне — це все затримання мови окупанта в нашому просторі. Для початку, прочитайте 10 статтю Конституції України, де державна мова лише УКРАЇНСЬКА, а не “прийнятна для сторін”. Вигадують усе що завгодно, аби лиш закріпити стан раба у власній свідомості й у власній країні. Сучасна Європа — світ національних держав Іван ЗАЄЦЬ, співголова громадської організації “Україна—НАТО”: — Сучасна Європа — світ національних держав. І я б хотів подивитися на проблематику української мови саме через природу національної держави. Нагадаю, що українська держава відновлювалася саме в річищі європейської державотворчої традиції як держава національної традиції як держава національного типу. Це означає, що українська мова, українські традиції, українські звичаї лежать в основі суспільної організації абсолютно в усіх сферах. Таке розуміння властиве європейським державам. І таке розуміння є в засадничих документах нашої держави — “Декларації про державний суверенітет України”. Там у першому розділі “Самовизначення української нації” зазначено, що Україна захищає національну державність. Тут йдеться про владу і громадян. Якщо ми звернемося до “Конституції України”, її 10, 11, 12, 20, 53 і 65 статей, то побачимо, що тут закладено саме національний тип державності. А це означає, що не передбачається ніякої конкуренції між мовами національних меншин, зокрема російською, і українською. Боротьба за українську мову — це боротьба за право жити, право бути українській нації. У нас саме базові підстави піддають ревізії в кількох напрямах. Перший — законодавство, другий — історія, третій — розуміння нації, народу загалом. Це термінологічні речі, що запускають не лише в науковий, а й у широкий суспільний обіг. Вони піддаються ревізії через дію іноземних структур, таких, як російський культурний центр, і багато інших. Що відбувається на законодавчому рівні? Існує Закон “Про засади державної мовної політики” Ківалова-Колесніченка. Це страшний закон за своєю суттю. Він абсолютно нівелює все те, що було закладено раніше у плані українізації українського життя. Другий Закон — “Про ратифікацію Європейської хартії мов національних меншин”. Цей закон вивищує мови національних меншин над українською. Можна звернутися ще до інших законів, що спрямовані саме на ревізію конституційних засад української мови і національного типу державності. Візьмімо, наприклад, статтю 48 — “Мова викладання у закладах вищої освіти”. З одного боку сказано, що мовою викладання у закладах вищої освіти є державна мова. А далі зазначено, що заклади вищої освіти або їхні структурні підрозділи, утворені іноземними державами, а також вищі навчальні заклади приватної форми власності мають вільне право вибору мови навчання. Тобто, приходить інша держава в наш державний організм і обирає собі мову навчання. І кожне мовне законодавство зіткане з таких протиріч. Тому наше перше завдання (і науковців, і політиків) — внести зміни до мовного законодавства. Треба створити моніторинговий центр і проводити моніторинги, а їхні результати використовувати у своїй роботі. Також хочу привернути увагу до того, що діється в нашій історії. Зокрема до рішення Шевченківського комітету, який нагородив Національною премією ім. Тараса Шевченка Сергія Плохія за книжку “Брама Європи, або Історія України від скіфських воєн до незалежності”. Я ретельно її прочитав і мушу сказати, що це технологія боротьби з національним типом української держави. Які є засадничі речі в цьому виданні? Перша: народ і нація — це важливі, але не визначальні елементи української історії. І в результаті українська нація з’являється у цій книжці аж у теперішньому часі. Раніше її начебто не було. Там є козаки, колиска “трьох братніх народів”, там є поляки, росіяни, євреї, там є всі, крім українців. Друга вражаюча теза цієї книжки: української нації сьогодні немає. Вона тільки формується. І формується як багатонаціональна і мультикультурна нація. Таке тлумачення не відповідає тому, що написано у “Декларації про Державний суверенітет України”. Автор говорить, що це книжка не про історію нації, народу, а про історію території. І він розглядає цю територію як умовну шахову дошку, яку можна залюднити будь-якими меншинами. Його мета — побудувати в Україні політичну націю, багатомовну та багатокультурну. Українська нація в кращому випадку виступає лише як демографічна група. І Шевченківський комітет надає цій книжці перемогу! Нам абсолютно штучно нав’язали розуміння нації як політичної. Це було зроблено для того, аби розірвати зв’язок національного будівництва з державним. А в Європі є розуміння громадянської нації. Тобто, людина себе ідентифікує як громадянина через інститут громадянства. Якщо ти громадянин, то маєш права, обов’язки. Поняття політичної нації створене для того, щоб наповнити її багатокультурністю і відірвати від державотворчого процесу. А в світі немає національної держави, яка б не мала етнічного підґрунтя, яка б не мала національних ознак. Куди нас штовхають такі історики, куди нас штовхає Шевченківський комітет, наша влада, законодавство? Вони обеззброюють нас ідеологічно, ментально, філософськи. І це відбувається під час найбільшого випробування для нашої нації, коли триває війна. А в світі ми бачимо зовсім інші процеси. Ліберальний світ пасує перед наступом консервативних ідей, світ занурюється в епоху націоналізму. Що це означає на практиці? Держави займатимуться політикою протекціонізму щодо своїх економічних систем, своєї мови, своєї культури. Кілька років тому Меркель, Саркозі й Кемерон зробили заяву, що політика мультикультурності деградувала, а нас штовхають у цей бік. Війна начебто дещо приглушила в Україні тему двомовності, але вона не зникла і чекає свого часу. Що я пропоную в цій ситуації? По-перше, необхідно ухвалили закон “Про українську мову”, в якому зазначити, що українська мова — найбільше надбання української нації і визначити державні функції цієї мови. По-друге, новий закон не треба ув’язувати з законом Ка- Ка, який необхідно скасувати через Конституційний Суд, що має всі підстави сказати: це неконституційний закон не тільки тому, що суперечить 10-й статті Конституції України, а й тому, що був ухвалений з порушенням регламенту. І не треба думати, що це сьогоднішня ініціатива. 1999 року було подання народних депутатів України, і тоді суд ухвалив блискуче рішення з мовного питання. Я проти того, щоб ми обирали тактику захисту. У цьому питанні маємо вести діалог на найвищому рівні, а для цього вимагаємо зустрічі з Президентом України. Державна українська мова. Труднощі утвердження Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка: — У колишньому Радянському Союзі українська мова не була державною в Україні. Рамки її вживання то звужувалися, то розширювалися залежно від політичної кон’юнктури. Наприкінці існування Російської імперії під вивіскою Союз Радянських Соціялістичних Республік становище української мови в Україні мало досить жалюгідний вигляд, особливо в південно-східній її частині, де мова була майже цілком витіснена з офіційного вжитку. Але в тих сферах життя, де українська мова все-таки залишалася, вона поставала в літературному, внормованому вигляді. Завдяки праці українських мовознавців (часом не дуже безпечній) мова викристалізувала свої норми, збагатила лексичні, граматичні, стилістичні та инші засоби. Здавалося б, зі здобуттям незалежности України українській мові буде повернуто всі функції, які були відібрані в неї в часи творення “нової історичної спільноти — радянського народу” з єдиною (звичайно ж, російською) мовою. Настав щасливий день 28 жовтня 1989 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла закон “Про мови в Українській РСР”, у якому йдеться: “Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціялістичної Республіки є українська мова”. Таке саме записано і в Конституції України, прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996 року (ст. 10). Державна мова — затверджена законом мова, обов’язкова до вжитку в органах державного управління, діловодства, в громадських організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, в галузях зв’язку та інформатики, у війську, міліції (поліції), в спорті тощо. Ці функції української мови підтверджено й Ухвалою Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року. І ось уже 29-й рік ми утверджуємо українську мову як державну в нібито незалежній Україні. Як утверджуємо? Погано й нерішуче. Боїмося (не всі боїмося, а лише наші найвищі владці), що про нас подумають ближчі й дальші сусіди, яким силкуємося догодити. Ми вже мали рік англійської мови в Україні, у Львові (у Львові!) був день російської мови. Саме того дня Росія захопила Крим, який здали без жодного пострілу начебто для того, аби зберегти життя людей. Але після здачі Криму Росія розв’язала війну на Донбасі, де загинуло й гине стільки людей, що жодне офірування своїх теренів цього не виправдає. На радіо й телебаченні приймають якісь квоти, але української мови там стає дедалі менше, бо більшість учасників інтерв’ю, шоу, різних заходів говорить мовою країни-агресора. Де беруться оті соціологи, політологи, астрологи, психологи, дієтологи, проктологи, які в своїх виступах використовують російську мову в її українському територіяльному варіанті? Узяти хоч би “практикуючого психолога” І. Сторчака, від порад якого в мене особисто підіймається тиск. Або передача “Голос країни” на телеканалі 1 + 1, де діти співають і спілкуються українською мовою, а їхні наставники й цінувальники Потапи, Могилевські, Дорни та ще якісь особи нав’язують їм і всім глядачам свою російськомовну меншовартість. Наприкінці 80-х років ХХ століття, коли Україна ще не була незалежною державою, на хвилі національного піднесення українською мовою почали спілкуватися дедалі більше людей, особливо молоді, навіть на Півдні й Сході України. Але коли президентом став Л. Кучма і з подачі Д.Табачника оголосив, що “національна ідея не спрацювала”, почався відступ від українськоспрямованих позицій, серед них і з поширення української мови. За часів В. Януковича українська мова зазнала ще важчих випробувань. Нового поштовху для відродження мови мала надати Революція Гідности, але цей порив був погашений підкинутим із Кремля гаслом “Єдина країна — Единая страна”, яке помайданна влада запопадливо порозклеювала у всіх громадських місцях, щоб воно кілька років било по очах українців, спантеличувало їх і заохочувало до двомовности в загальноукраїнському вимірі. Дуже багато розмов ведеться в нас про українську політичну націю. Але для того, щоб її створити, потрібно утвердити українську етнічну націю з єдиною державною українською мовою, а тоді вже братися до нації політичної. Бо гуртуватися навколо етнічно невизначеного контингенту в політичну націю — справа досить сумнівна. Коли Чехія після трьохсотлітнього перебування в Австро-Угорській імперії 1918 року стала незалежною державою, її населення, особливо в містах, майже повсюдно розмовляло німецькою мовою. На щастя, до влади в незалежній Чехії прийшла справжня чеська еліта, яка заходилася відроджувати чеську мову по-справжньому, а не тільки декларативно. Президентові Г. Масарикові й на думку не спало оголошувати державною поряд із чеською німецьку мову. Основним гаслом тоді було: “чехом є лише той, хто розмовляє чеською мовою”. Однією з причин слабкости позицій української мови є низький духовний рівень українського суспільства, багато представників якого досі почуває себе не громадянами незалежної держави, а середньоаритметичними радянськими людьми, що не бачать жодної різниці, якою мовою розмовляти. А це дуже погано. Як казав відомий український письменник, лексикограф, фольклорист і педагог Борис Грінченко, “яка мова, такі й наші думки будуть: московська мова — московські думки”. Тож чимало українців і тепер живе з московською мовою та з московськими думками. Вони в кращому разі байдужі, в гіршому — ворожі до всього українського. Продовження на стор. 4

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин