4 “Мова — не тільки найкраща, а й найпевніша ознака, за якою ми пізнаємо народ”. «Просвіта» сьогодні · с. 4сторінка оригіналу ↗
«Мова – визначальний і консолідуючий чинник держави»
Слово Просвіти, №09 за 2018 рік
Продовження. Початок на стор. 2-3
Дві третини так званого російськомовного населення України — це не росіяни, а зросійщені українці, які за більш-менш сприятливих обставин могли б повернутися до лона рідної мови. Адже “мова — не тільки найкраща, а й найпевніша ознака, за якою ми пізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим та безсумнівна умова існування народу — це єдність мови” (Олександр Потебня). Якби нинішньою Україною правила справжня українська еліта, то за 28 з гаком років можна було відродити українську мову в усіх її виявах на всій території країни. Усі посадовці в публічному мовленні мали б використовувати українську мову. Проводити всі заходи й акції українською мовою. Навчання й виховання від дитячих садків до вищих навчальних закладів здійснювати українською мовою. У Музеї архітектури та побуту, в инших музеях цілої України вести екскурсії українською мовою. У війську та в поліції використовувати виключно українську мову. Тобто виконувати нарешті те, що було накреслено ще невдовзі після прийняття Закону про мови в Українській РСР 29 років тому. Проте нинішня Україна досить далека від цього. Громадяни, які вживають української мови, не тільки не користуються підтримкою владних структур, а й не мають захисту від агресивно налаштованих протиукраїнських елементів. У газеті “Слово Просвіти” (ч. 29, 23— 29 липня 2015 р.) було повідомлення про те, що в курортному селищі Затока на Одещині хулігани побили керівника обласної організації партії “Удар” Андрія Юсова за те, що він розмовляв українською мовою. Юсову та його дружині допомогли перехожі. Міліціянти не лише не втрутилися в конфлікт, ай порадили українцям “не провокувати відпочивальників українською мовою”. Чого можна чекати від тодішніх міліціянтів та від теперішніх поліціянтів, коли міністр внутрішніх справ демонстративно не розмовляє українською мовою. Мало того, що в нас (на відміну від цивілізованих країн) надають громадянство особам без складання ними іспиту з української мови, так ці особи можуть бути ще й міністрами та иншими діячами. Невже А. Аваков такий незамінний? У роботі його відомства стільки проколів, що порядна людина на його місці давно вже написала б заяву про відставку. Він такої заяви писати не збирається, хоч його можна звільнити за порушення ст. 10 Конституції України. Як можна виховувати громадян-патріотів України, коли інформаційний простір у нас майже цілком неукраїнський, щоб не сказати антиукраїнський. Про це вже багато писано й говорено. Нещодавно в інтернетному виданні “Обозреватель” (02 січня 2018 р.) виступив молодий біолог, громадський діяч, екс-доброволець “Айдару” Євген Дикий зі статтею “Ящик внутрішньої окупації”. Він зокрема відзначає, що на наших телеекранах майже повністю ігнорують українську мову. Такого не було навіть у часи радянського застою. З усіх каналів українська мова є тільки на двох, а переважає лише на одному. Керівник горезвісного шоу “95-й квартал” Зеленський ставиться до української мови так, як тьотя Мотя з п’єси М. Куліша “Мина Мазайло”, і використовує цю мову лише для того, щоб перекривляти когось з українців. На телеекранах показують територіяльно українські фільми російською мовою. Для закордонних стрічок зрідка застосовують звуковий дубляж, а здебільшого відбуваються українськими субтитрами, яких не всі встигають прочитати. На радіо людей беруть невідомо звідки; ті люди не мають ні належного тембру, ні виразного мовлення, та ще й не знають ні української мови, ні української історії, ні української культури. Раз по раз в етері чуємо саме головне, два студента, по позиціям, давайте співати, сніх, хліп, одИнадцять, мережА й подібний суржик замість найголовніше, два студенти, по позиціях, співаймо, сніг, хліб, одинАдцять, мерЕжа. У незалежній Україні керівниками Укртелерадіо працювали й працюють російськомовні Бенкендорфи, якісь напівмовні иноземці. Усе це призводить до того,
що маємо чимало прикладів публічного ігнорування української мови. “Який же шалений запас міцности та внутрішньої впевнености в собі, — пише Євген Дикий у згаданій статті, — ми успадкували від предків, якщо в такому ворожому й токсичному інформаційному просторі все ж залишилися українцями!” Скажімо, під час обговорення наслідків футбольного чемпіонату кілька років тому на одному з українських телеканалів українською мовою говорив посол Польщі в Україні, всі инші учасники передачі використовували російську. На військових навчаннях у Львівській області представник США розмовляв поукраїнському, а представник Національної гвардії України — поросійському. На Громадському радіо посол Франції в Україні відповідає українською мовою на російськомовні запитання ведучої. Колись Укртелефільм випускав українськомовні стрічки. Київська й Одеська кіностудії продукували фільми українською мовою для України і російською для инших республік Радянського Союзу. У студії “Київнаукфільм” виходили мультфільми українською мовою. Тепер українськомовних стрічок вітчизняного виробництва майже немає, а українськомовна (оригінальна!) версія фільму “За двома зайцями”, де звучали голоси неповторних Нонни Копержиської та Миколи Яковченка, на багато років кудись зникла, потім начебто знайшлася, а відтак знову щезла. Якось один режисер заявив, що потрібно відмовитися від російських фільмів і випускати українські російською мовою. Ось вам підтвердження вищезгаданих слів Бориса Грінченка. Як тут не згадати керівника Держкомтелерадіо України Миколу Охмакевича, який ще за радянських часів багато зробив для того, щоб наше радіо й телебачення були не тільки українськомовними, а й українськоспрямованими. За керівництва Миколи Федоровича навіть теоретично не могло бути таких прикладів національної ганьби, як наведені вище. Не можу не зацитувати уривку з міркувань академіка Івана Дзюби про ситуацію в Україні: “Закон про мови не виконується. Програми підтримки української мови (як і культури)
не здійснюються — як через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення, так і через брак або невиявленість державної волі… Далеко не всім нашим громадянам добре знана багатосотлітня історія російщення України, її механізми та відповідні історичні факти. На цьому незнанні вправно грають ті, хто хотів би звільнити українців від тягаря української мови: мовляв, свою безперспективність вона завдячує власній недолугості, народ сам її не хоче. Стало модним заперечувати систематичне придушування українства та його мови й культури в царській Росії та в СРСР, а натомість волати про переслідування російської мови в Україні. Хто розповість про довжелезний ряд історичних фактів, починаючи від того, як Петро І заборонив українське друкарство, а Катерина ІІ ліквідувала українське шкільництво, і, кінчаючи тим, як у 1918 році більшовики розстрілювали на вулицях Києва перехожих, зачувши їхню українську мову, або на початку 30-х років минулого століття винищували всіх “шкідників на мовному фронті”, або як уже в недавні брежнєвські часи стежили за тими, хто перевищував допустиму дозу користування українською мовою, і що було з тими, хто виявляв упертість”. До обраного за один тур Президента України неодноразово зверталися історики, лікарі, філологи, митці, священики, академіки, Герої України та инші шановані люди, справжня еліта України, з вимогами скасувати антиукраїнський закон Ківалова- Колісниченка, підтримати українську освіту, особливо на південно-східних теренах, проголосити 2018 рік роком української мовив Україні. Але Президент незворушно мовчить, ніяк не реагує на крики душі українців. Перефразовуючи перші слова зі вступної фрази Марка Туллія Цицерона в зверненні до Катиліни в Римському сенаті 8 листопада 63 р. дон. е., хочеться запитати: “Quo us- que tandem… Допоки, пане Президенте, Ви випробовуватимете наше терпіння?”
Нищення українських газет
Євген БУКЕТ, головний редактор тижневика “Культура і життя”, голова Київського ОО ВУТ “Просвіта”:
— Важливим елементом інформаційної безпеки є українська друкована періодика, яку сьогодні нищать в Україні. Для цього ще за часів Януковича запустили механізм роздержавлення преси. Внаслідок чого знищують великий сегмент українськомовних видань, що багато років поспіль фінансувала місцева влада. Ці видання мають постійних передплатників, свої журналістські школи. Всі ці колективи зараз “викидають” на вулицю під приводом того, що має відбуватися роздержавлення. А що буде замість цих видань? Народний депутат України 3-х скликань Дмитро Чобіт провів журналістське розслідування. Він об’їздив кіоски “Преса” по всій Західній Україні. Як з’ясувалося, у ці кіоски за демпінговими цінами завозять російськомовну друковану продукцію, що пропагує сепаратизм, “русскій мір” та багато інших неприйнятних для України цінностей. Ці кольорові видання коштують від 3 до 7 грн, а отже, доступні широкому колу читачів. Зовсім інша ситуація з українськомовними виданнями. Приміром, газету “Культура і життя” продають у цих же кіосках по 10 грн через 50 % націнку. Хоч як це парадоксально, але за часів Януковича українськомовні видання могли зменшувати ціну на реалізацію на зовнішньому ринку. Таким чином мали можливість бути присутніми у медіапросторі. Уже другий рік поспіль Міністерство культури України фінансує газету “Культура і життя”, інші видання, що виходять у Національному книжково-журнальному видавництві лише на 50 % від потреб. Мусимо виживати самі. Міністр говорить, що всі маємо перейти в Інтернет, а друкована преса Україні не потрібна. У той же час сьогодні в нашій країні можна передплатити 14 спеціалізованих музичних видань, що видаються в Російській Федерації. А в Україні маємо єдиний журнал “Музика”, що заснований товариством Миколи Леонтовича 1923 року. Зараз це видання бореться за виживання. Міністерство культури України позбулося журналу “Пам’ятки України”. Натомість академічні установи заснували журнал “Пам’ятки України. Національна спадщина”. Сюди перейшли більшість читачів, які цінували “Пам’ятки України”. Але це видання повністю позбавлене державної підтримки. Редакція працює на громадських засадах і зовсім не отримує зарплатні. У Полтавській області рішенням ОДА всі комунальні місцеві ЗМІ перевели в електронний формат. Тепер вони більше не виходять на папері. А СБУ днями затримала в Чернігівській області велику партію російської друкованої періодики, що з пропагандистською метою завозили на територію України. Сьогодні прифронтові території завалені великою кількістю російськомовної преси. А Міністерство інформаційної політики України виділяє 11 мільйонів гривень для російськомовної газети, яка розповсюджуватиметься на цих територіях!.. Я переконаний, що такі газети, як “Слово Просвіти”, “Літературна Україна”, “Українська літературна газета”, “Культура і життя”, інші патріотичні видання повинна підтримувати держава. Особливо це важливо зараз, коли триває війна. Має бути організована передплата цих видань для південних і східних регіонів країни. Саме звідти щодня до нас приходять десятки листів, там людям дуже потрібні наші газети.
Продовження в наступному числі.
Фото Ольги ЖМУДОВСЬКОЇ та Георгія ЛУК’ЯНЧУКА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
