“Спочатку треба відродити душі, а потім вже звільняти руки з пут”. Пам’ятаємо 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗
«Спочатку треба відродити душі»
Слово Просвіти, №09 за 2019 рік
Не так давно Ганну Чубач було номіновано на Шевченківську премію. У зв’язку з тією номінацією відбувся творчий вечір поетеси у Центрі Івана Козловського (Київ, Хрещатик). На тому вечорі я сказав коротке слово про поетесу, а фотограф зафіксував нас із Ганною Чубач біля барельєфа нашого геніального тенора. Пропоную цей матеріал газеті “Слово Просвіти” як згадку і пам’ять про знакову в українській літературі поетку. Прощання з нею відбулося 23 лютого ц. р. у Храмі Різдва Христового, в якому, як знаємо, прощалися і з Тарасом Шевченком у далекому травні 1861 року. Посмертна маска його постійно експонується в цьому храмі і благословляє в далеку дорогу всіх великих і щирих українців.
ється затримати лірична героїня поетеси? Найлегше сказати — щоб продовжити весну, коли на горизонті ніби осінь. Є й такий мотив у презентованій книжці. Але є й інший, що справжня поезія — це крик із глибини. І той крик сьогодні чимось дуже опечалений. Поетеса Ганна Чубач опечалена найбільше тим, що дуже важко нам дається згадуване вже випробування свободою. Як поет-максималіст, вона навіть протестує проти поспішливої волі. Спочатку, каже, “треба відродити душі, а потім вже звільняти руки з пут”. Думка, мабуть, дискусійна, але вона підтверджує її просто таки вражаючими мотивами своєї нової поезії. Ось один із них: “Це було вже — Сибіри за слово, // За фальшивість думок — гонорар”. Додати до цього нічого, хіба що те, що гонорари за фальшиві думки дехто одержує й сьогодні, тільки думки не віршовані (за вірші сьогодні не платять), а вмонтовані в промови із парламентських трибун… Або такий мотив: “Вже стільки кривди натерпілись люди, А правда й досі на землі без прав”. Мимоволі згадуєш головного нашого апостола правди — Великого Кобзаря. Поетеса присвятила йому поему-роздум “Сиві думки”, поставивши в центр уваги чи не найзлободенніші сьогодні його слова: “Нема на світі України, Немає другого Дніпра…” І це в той час, коли національно безстатеві бульварщики активізували пошуки ран навіть на тілі цього нашого Атланта, і навіть один із лідерів шістдесятництва поривається скинути з Шевченка шапку і отого дурного кожуха. Поетеса на цей “виклик” запропонувала свій “виклик”, сказавши лірично просто й незлостиво:
Геній гарний і в шапці смушевій, І в кожусі отому дурному. Він для кожного — батько душевний, Велич духу в убранні простому… Ой Іванку, Іванку, Іванку… Як тебе після тебе змалюють? Чому про це треба писати, чому сивіти передчасно за свої духовні цінності і за свій обдурений народ? Поетеса відповідає: бо горе, біда за бідою — і все це на рідній землі. Дійшло вже до того, що навіть “Ситі злодії з-за моря Вчать Україну любить”. На жаль, хочеться додати, не тільки з-за моря. Порівняно недавно в Києві почав працювати єдиний телевізійний канал із назвою “Україна”, але — “Украина” і передачі на ньому на 99 % ведуть не нашою мовою. Або: в недавньому номері “Литературной газеты” (19—25 листопада 2003) вміщено стилізований плакат за мотивом скульптури, що встановлена на Майдані Незалежності на честь засновників Києва. Думаєте, що на місці Кия там стоїть український Президент? Ні, виявляється, що засновник Києва — Президент московський, озброєний, як Ілля Муромець, до зубів і міцно вклепаний у передній план композиції. На задньому ж — президенти Білорусі та України. Білоруському “Щеку” хоч лук у руки дістався, а наш “Хорив” із хворобливим обличчям тримається всього лиш за чепіги якогось саморобного плуга-рала. Ори, гречкосію, ниву “на нашій — не своїй землі” і на більше не розраховуй. Назву композиції дібрано, до речі, не менш тенденційну: “Вещий сон славян”. Спимо, мовляв, і вві сні бачимо, як укажуть нам наше місце в історії “і до того ж історію нашу нам розкажуть”. Вдивляючись у такі чи подібні сюжети, хоч-не-хоч зрозумієш, чому музу навіть найніжнішого лірика — Ганни Чубач — огортають раптом печалі і з’являються в неї такі тривожні громадянські мотиви. Їм щиро віриш, як віриш і в незгасний оптимізм поетеси. Особливо, коли вкарбований він у майже афористичні строфи: О ні — не впала, не пропала, У рідну пісню забрела, Й сама такої заспівала, Що в грудні вишня зацвіла. Вишневим цвітом розцвітає поезія Ганни Чубач, і її цвіту немає перецвіту…
Ганна Чубач на зустрічі з дітьми в бібліотеці імені В. Кудряшова. 12 червня 2018 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
