“Тема “нема грошей” завжди звучала як · виправдання нехлюйства та латентної здачі наших · національних інтересів”. Інформаційний простір 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗
Нафталінове ноу-хау, або Що повертає з минулого
Слово Просвіти, №09 за 2020 рік
Іван ЧИЖ,
голова Української консультативної ради експертів інформаційної сфери
(УКРЕІС)
17 січня 2020 року міністр культури, молоді та спорту України Володимир Бородянський і його перший заступник Анатолій Максимчук презентували, а 20 січня міністерство оприлюднило для громадського обговорення порівняльну таблицю проєкту Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення національної інформаційної безпеки та права на доступ до достовірної інформації”. Уже в самій преамбулі цього документа закладено конфліктне щодо статті 34 Конституції України обумовлення потреби в цьому Законі задля … реалізації права громадян на доступ до достовірної і збалансованої інформації через запровадження механізмів боротьби з дезінформацією в інформаційному просторі. Тобто, реально йдеться про обмеження, а не про свободу вибору джерел і контенту. Конституція України тим часом жодним чином не обмежує кожного у праві вибору інформації, як і у праві збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію будьяким способом — на свій вибір. Ця ж норма Конституції, імплементована до Основного закону Української держави з базових міжнародно-правових актів — Загальної Декларації прав людини (ЗДПЛ) та Європейської конвенції прав людини (ЄКПЛ), містить вичерпний перелік обмеження інформаційних прав законом “…в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”.
Новела законопроєкту щодо достовірної і збалансованої інформації жодним чином не фіксується (і не може фіксуватися!) у Конституції України, оскільки в іншому випадку це була б не свобода слова і думки, а обмеження цих свобод рамками кимось суб’єктивно означеної та з певною суб’єктивною метою дозволеної до поширення достовірної і збалансованої інформації.
Конфліктуючи з Конституцією України, цей законопроєкт таким чином водночас вступає у протиріччя із міжнародно-правовими основами, які є гарантією пріоритету гуманістичних, людиноцентристських засад нового правового світопорядку, який сформувався після трагедії Другої світової війни. Механізмами та інструментарієм Організації Об’єднаних Націй (ООН), Ради Європи (РЄ), Європейського Союзу (ЄС), подібних регіональних утворень на різних континентах, міжнародних судових інстанцій — Суду ООН, Європейського Суду прав людини (ЄСПЛ) та інших інституцій якраз і забезпечується стабільність і збалансованість різновекторних інтересів як держав і союзів держав, так і окремих осіб, народів і суспільств. Не випадково у конституційних нормах щодо прав і свобод людини часто вживається словосполучення “кожен має право” або “кожному гарантується”, що нормативно збалансовує права усіх, а не лише громадян тієї чи тієї держави.
Очевидна неконституційність та порушення міжнародно-правових норм і зобов’язань України, що міститься у законопроєкті, свідчить про його неприйнятність. І тому численні пропозиції юристів та медійних експертів без кардинальної зміни парадигми цього напряму законотворення взагалі нічого не дадуть. Неконституційність поліпшити не можливо!
Якщо ж завданням є боротися з інформаційною агресією щодо Української держави, то це можна було б тільки вітати, але для чого тоді бити своїх, дозвольте запитати?!. Потрібні не методи заборони, а система інформаційної превентивності та потужна загальнонаціональна об’єднана протидія інформаційній агресії.
Коли вчорашні топменеджери приватних медіа-холдингів, котрі сьогодні воссідають на ключових парламентських та міністерських кріслах інформаційної сфери, бідкаються — Україна, мовляв, фінансово не спроможна протистояти Росії в її пропагандистській експансії, — то це від лукавого. Сьогодні все, що маємо притомного у вітчизняній інформаційній сфері, повинно бути відмобілізоване на суспільні потреби. Іншими словами, не один лише Зурабі Аласанія з успішно зруйнованою системою регіонального мовлення та все ще аутсайдерствующим мовником із високою назвою “Суспільний”, а всі — ВСІ! — канали і ресурси, які експлуатують во своє благо радіочастоти, котрі, як і надра, належать Українському народу, — усі мають стати суспільними у своєму основному сегменті мовлення. І зробити це можна елементарно за бажання влади і регулятора, прописавши певні вимоги, як актуальні доповнення, до ліцензійних умов. Якщо потрібна зміна закону — справа одномоментного натискання парламентських кнопок! І тоді не треба городити 200 сторінок неконституційності! Нацрада виконає благородну контрольну функцію, не зганьбивши себе цензуруванням, а об’єднана “індустрія”, маючи чіткі орієнтири, доведе свій патріотичний професіоналізму конкурентному відстоюванні інтересів України та додасть нової якості правдивій об’єктивній журналістиці. Саме так і вдасться “зшити” Україну, як полюбляють говорити на численних політтокшоу.
До речі, тема “нема грошей” завжди звучала як виправдання нехлюйства та, як уже тепер очевидно, латентної здачі наших національних інтересів. За такого рефрену, усупереч активній протидії і спротиву, 2003 року в Україні були створені канали “Всесвітня служба іномовлення “Українське телебачення і радіомовлення “УТР” та “Культура”, напрацьовано і запроваджено у життя державні програми “Журналіст”, “Мала преса”, “Районне радіо і телебачення”, переоснащено у цифровий формат і розбудовано регіональні мережі обласних телерадіокомпаній, — все це докорінно змінило інформаційне поле України, надало йому нової якості й динамічного розвитку.
Водночас було ухвалено надзвичайно важливий Закон України “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”, завдяки якому через державний протекціонізм вдалося здійснити справжній прорив від занепаду до розвитку вітчизняної книжки. Проаналізуйте відкриті джерела унікальної і єдиної в своєму роді наукової установи — Книжкової палати України імені Івана Федорова, яку очолює великий патріот України професор Микола Іванович Сенченко, і ви побачите, що 2002—2006 роки були п’ятиріччям ренесансу українського книговидання. Тоді ж було засновано і поступово зростало фінансування підтримки соціально значущих видань за державною програмою “Українська книга”.
З метою матеріальної підтримки журналістів у їхній винятково важливій державотворчій справі та забезпечення їхньої творчої незалежності було ухвалено Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”. Держава водночас активно сприяла зародженню недержавного сегмента телевізійного мовлення, поступившись частотним ресурсом та власними мережами телеканалам “1+1” та “Інтер”. Маючи пряму і безпосередню причетність до цього масиву ініціатив та впровадження їх у життя, як і до конституційного процесу, особливо гордий з того, що інформаційне законодавство України Радою Європи свого часу було названо динамічним і якісним, кращим у Європі, Київ 2005 року було обрано місцем проведення Сьомої європейської конференції міністрів, що опікуються інформаційною сферою, яку якісно підготував і гідно забезпечив професійний колектив Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Тут було ухвалено документи, котрі визначили стратегію європейського інформаційного простору на десятиліття вперед…
Звісно, все це вимагало величезних зусиль і жорсткого протистояння з тими, хто бажав увіпхнути кляп до рота журналістів. Досить згадати і погрози, і знущання, і вбивства журналістів. І на Держкомтелерадіо України за його принципову державницьку позицію було вчинено ртутну атаку. Проте Україна невпинно, крок за кроком, утверджувала свободу слова. Досить нагадати, приміром, що тривалий час (близько п’яти років!) волюнтаризмом виконавчої влади були вимкнуті прямі трансляції Верховної Ради України, навіть коли тут розглядали в режимі парламентських слухань проблеми свободи слова. На це законодавчий орган відповів безпрецедентно жорсткою Постановою щодо Кабінету Міністрів та створив спеціальну тимчасову комісію. Ми здолали і цей виклик, Україна з того часу чує і бачить свій парламент.
Даруйте, втомив… Багатьом “експертам” і чиновникам нової генерації усе це і невідоме, і далеке, і чуже. Проте Україна, смію нагадати, народилася не сьогодні. І ламати здобуте, руйнувати інформаційноправове поле не дано нікому!
Можна було б завершити ці нотатки, ще раз наголосивши: неконституційність не удосконалити! Проте на контрасті з історично ретроспективним поглядом на те, як поставала свобода слова в Україні,
спробуємо подивитися, як осучаснюється інформаційне законодавство сьогодні.
Законопроєктом вводяться нові поняття у законодавче поле України: “недостовірна інформація”, “дезінформація”, “поширювач інформації”.
Недостовірна інформація — неправдиві відомості про осіб, факти, події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них неповні або перекручені.
Дезінформація — недостовірна інформація, що становить суспільний інтерес, зокрема стосовно національної безпеки, територіальної цілісності, суверенітету, обороноздатності України, права українського народу на самовизначення, життя та здоров’я громадян, стану довкілля.
Поширювач інформації — фізична чи юридична особа, в тому числі у сфері медіа, що створює або збирає і поширює масову інформацію.
Масова інформація — будь-яка інформація, що є доступною для необмеженого або невизначеного кола осіб або до якої можна отримати доступ будь-якій особі з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором, в тому числі за згодою чи дозволом поширювача інформації.
Поширювачі інформації зобов’язані розміщувати ідентифікаційні дані у доступному для отримувачів інформації місці (на головній сторінці вебсайту або на початку власної вебсторінки, в розділі з інформації про власника облікового запису на платформі спільного доступу до інформації чи в сервісах обміну миттєвими повідомленнями, в інших доступних місцях).
Слід зазначити, що відсутність доступу до всієї можливої інформації — це звичайне явище у різних життєвих ситуаціях. В принципі існує необмежений обсяг інформації, яку можна було б мати; більшість з нас, зокрема й журналісти, висвітлюючи ту чи ту тему, мають лише невелику її частину, однак тільки володіючи всією інформацією, можна з певністю сказати, які її частини істотні. Отже, “неповна інформація” у контексті діяльності у сфері діяльності медіа зазвичай означає, що поширювач інформації не володіє деякими особливими (істотними) частинами інформації, до яких можливо мають доступ інші люди. Тому за формальними ознаками і за бажання звинуватити будь-кого у недостовірності поширених відомостей доволі просто.
До слова, навіть презентація на слайдах,
зроблена очільниками міністерства, не дорівнює за повнотою інформації цілісному тексту законопроєкту з усіма його нормами, заборонами й вимогами. А враховуючи те, що зазначений проєкт нормативно-правового акта становить значний суспільний, а для журналістської спільноти — надзвичайний інтерес, торкається питань інформаційної безпеки, конституційних інформаційних прав кожного, зафіксованих у ст. 34 Конституції України, то і сама презентація на слайдах у спрощеному вигляді не позбавлена ознак піару, тенденційності, а можливо, й тієї самої дезінформації, оскільки за задекларованою метою завуальовано проглядається прагнення до обмеження свободи слова — чи не єдиної і останньої “вольності”, яка ще залишається у більшості знедолених громадян України, а також полегшення ідентифікації поширювачів недостовірної інформації.
Запропонованим законопроєктом за поширення недостовірної інформації та дезінформації передбачена адміністративна відповідальність у вигляді штрафу від 1000 до 2000 мінімальних зарплат, яка у 2020 році складає 4723 грн, нерозміщення або несвоєчасне розміщення відповіді щодо дезінформації за заявою уповноваженого — штрафу у розмірі 20 мінімальних зарплат, ненадання у встановлений законом строк відповіді на заяву чи запит уповноваженого — штрафу у розмірі
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
