Інформаційний простір 7 · “Це не що інше, як відновлення пріснопам’ятних Головлітів радянського періоду, тобто латентне встановлення цензури”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
«сучасний» законопроєкт щодо протидії дезінформації
Слово Просвіти, №09 за 2020 рік
5 мінімальних зарплат за кожен випадок порушення. Неважко підрахувати, що, наприклад, якесь недостовірне повідомлення, можливо, зумовлене відсутністю істотних частин інформації про факти або явища, навіть за умови наступного добровільного спростування може обійтися поширювачу інформації у кругленьку суму розміром 1000 х 4723 = 4 млн 723 тис. грн, а за відсутності добровільного спростування сума штрафу може збільшитися удвічі.
І це ще не все. Кримінальна відповідальність також передбачена і карається штрафом від 5000 до 10000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, який на цей час складає 1051 грн, або виправними роботами від 1 до 2 років, а за дії, вчинені повторно або організованою групою осіб, або якщо вони призвели до тяжких наслідків чи спричинили матеріальну шкоду у великому розмірі передбачено позбавлення воли строком від 5 до 7 років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Аналізуючи наведені санкції, варто пам’ятати про принцип співмірності покарання скоєному правопорушенню, тобто покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного (винних). Саме про це застерігало Головне науково-експертне управління Верховної Ради України у своєму Висновку на проєкт Закону України “Про медіа” (реєстр. №2693 від 27.12.2019), наголошуючи, що великий розмір штрафних санкцій загалом невластивий законодавству України про адміністративні порушення. А кримінальна відповідальність у вигляді позбавлення волі до семи років навіть перевищує термін покарання за скоєння злочину середньої тяжкості (статтею 12 Кримінального кодексу України визначено, що злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачено основне покарання у вигляді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п’яти років).
Отже, у разі прийняття закону дії, вчинені організованою групою осіб, наприклад, зйомки знімальною групою репортажу про “непросте життя” якогось можновладця у приватному маєтку з використанням дрону (безпілотного повітряного судна) або журналістського колективу, котрий видав в ефір гостру програму про корупцію урядовців, мародерство чи безлад у Збройних силах або хабарництво у поліції, подану, на думку уповноваженого з питань інформації (про нього буде сказано далі), у викривленому (недостовірному, тенденційному, неповному, незбалансованому) вигляді цілком можуть містити ознаки злочину “вище” середньої тяжкості з усіма можливими наслідками для учасників “організованої групи”. Про всяк випадок поширювачам інформації (а ними можуть виявитися не тільки журналісти, а й будь-які громадяни, котрі поширюють інформацію для невизначеного кола осіб) варто почати запасатися сухарями та теплими речами…
Люди старшого віку, напевно, ще не забули часи СРСР. Тоді в Кримінальному кодексі УРСР існувала стаття 1871, яку варто процитувати:
“Стаття 1871 КК УРСР (аналог ст. 1901
КК РРФСР)
Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад. Введена в Кодекс Указом ПВР УРСР від 9.11.1966; зміни — від 12.01.1983; скасована 14.04.1989):
Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад.
Систематичне поширювання в усній формі завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само виготовлення або розповсюдження в письмовій, друкованій або іншій формі творів такого ж змісту, —
карається позбавленням волі на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років, або штрафом у розмірі до трьохсот карбованців”.
На практиці звинувачення у “поширюванні завідомо неправдивих вигадок” висувалося, як правило, проти авторів і розповсюджувачів самвидаву і “тамвидаву” (просте зберігання “наклепницької літератури” цією статтею не передбачалося), а також за усні висловлювання, які “порочили лад”. Як бачимо, навіть за радянських часів “поширювання завідомо неправдивих вигадок” (у редакції МКМС — дезінформації) не вважалося навіть злочином середньої тяжкості і каралося значно поблажливіше. Відбували покарання засуджені за цією статтею у місцевих виправно-трудових колоніях (ВТК). Щоправда, для справжніх “закоренілих ворогів радянської влади”, таких як Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус та багатьох інших в’язнів сумління існувало суворіше покарання, передбачене статтею 62 КК УРСР “Антирадянська агітація і пропаганда”. Доцільно процитувати і її:
“Стаття 62 КК УРСР (аналог ст. 70 КК
РРФСР, введена в дію 1.01.1961)
Антирадянська агітація і пропаганда. “Агітація або пропаганда, проваджена з метою підриву чи ослаблення Радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів, поширювання з тією ж метою наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само розповсюдження або виготовлення чи зберігання з тією ж метою літератури такого ж змісту —
карається позбавленням волі на строк від шести місяців до семи років і з засланням на строк до п’яти років чи без такого або засланням на строк від двох до п’яти років.
Ті ж дії, вчинені особою, раніше засудженою за особливо небезпечні державні злочини, а так само вчинені у воєнний час, —
караються позбавленням волі на строк від трьох до десяти років і з засланням на строк до п’яти років чи без такого”.
Отже, і за цією статтею особа могла отримати термін понад сім років лише у разі, якщо вона раніше була засуджена за особливо небезпечні державні злочини або у разі скоєння злочину у воєнний час. Покарані за цією статтею відбували “ходку” у більш важких умовах мордовських та пермських політичних таборів (за матеріалами Харківської правозахисної групи, авт. В. Овсієнко) [1] Електронний ресурс: — mu seum.khpg.org).
Слід звернути увагу на ще одну новацію
— введення посади Уповноваженого з питань інформації, який встановлює критерії для присвоєння “індексу довіри”. Це не що інше, як відновлення пріснопам’ятних Головлітів радянського періоду, тобто латентне встановлення цензури у ХХI столітті! А “індекс довіри” — те саме, щой намазаний чорнилом штемпель у руках цензора, який дозволяв чи забороняв вихід “у світ” газети чи книжки у 30-ті, 40-ві, 50-ті чи 60-ті роки минулого століття. Невже це “нові обличчя” у владі? Чому ж тоді від них так тхне нафталіном? — це перше питання. І друге: невже хтось із них справді очолював якийсь телеканал чи навіть медіахолдинг?.. Якщо це так, то зрозуміла тепер ціна їхньої “незалежності”.
Індекс довіри може бути присвоєно будь-якому медіа після перевірки, що проводиться на підставі його добровільного звернення до однієї з незалежних організацій, що мають відповідну компетенцію та досвід і відповідають критеріям, встановленим Уповноваженим з питань інформації. Уповноважений із зазначених питань призначається Кабінетом Міністрів з кандидатів від МКМС, Мін’юсту та Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Він здійснює моніторинг інформаційного простору і реагує на заяви щодо поширення дезінформації, фіксує і перевіряє інформацію на предмет наявності ознак дезінформації, звертається до поширювачів із заявами про відповідь або про спростування дезінформації, звертається до суду із позовами про спростування та надання права на відповідь щодо дезінформації, звертається до суду із заявами про обмеження доступу до інформації за відсутності вихідних даних розповсюджувача або відсутності реакції на його заяви, звертається до правоохоронних органів у випадку наявності ознак кримінального порушення.
Значною мірою коло питань, якими опікуватиметься Уповноважений, дуже нагадує, крім функцій цензури, ще й деякі напрями діяльності підрозділів КДБ СРСР, що стояли на захисті підвалин радянського ладу. З великою ймовірністю можемо припустити, що значне число критично налаштованих до представників влади медіа навряд чи отримують “знак якості” від Уповноваженого з питань інформації, призначеного, а отже, повністю контрольованого урядом.
І ще одне. Індекс довіри, як замислили автори “нафталінового ноу-хау”, формують не глядачі чи користувачі інформації, котрі власне і є споживачами продукту, а організація журналістського самоврядування, що видає єдину прес-карту самоврядної організації, яка визнається державою як підтвердження статусу журналіста (напевно, прес-карта — це такий собі документ державного зразка, що видається лояльним представникам другої найстародавнішої професії у світі). Більше того, цей статус може бути призупинений або припинений у разі порушення Кодексу професійної етики. Цей так званий Кодекс також розробляє самоврядна організація. Отже, людина може мати відповідний диплом, що підтверджує кваліфікацію журналіста,
членський квиток НСЖУ, але бути позбавлена права на професію лише на підставі висновків самоврядної організації за порушення професійної етики. Рівень професійної майстерності, злободенність матеріалів, талант врешті-решт, виявляється,
не мають значення для видачі прес-карти. Однак саме ці якості привертають увагу глядачів, створюють журналістові реальний індекс глядацької довіри, а не індекс довіри поставленого владою Уповноваженого (читай “Смотрящего”).
Слід мати на увазі, що етика, яка визначає норми поведінки, сукупність моральних правил певної суспільної чи професійної групи, є значно ширшою, ніж право, яке виражає волю держави і народу і далеко не завжди надає вибір поведінці. Правові норми в основі своїй директивні, завжди гранично конкретні, протокольні і не залишають простору для вільного тлумачення. В аспекті журналістської діяльності, мораль відкидає всі види обману й брехні, а право звертає увагу лише на деякі види умисного обману. Тому спроба покарання поширювачів інформації за порушення професійної етики наразиться на протиріччя з гранично конкретними нормами, прописаними в інших законах. І цілком можливо, що звернення Уповноваженого до суду залишиться без юридичних наслідків для потенційного порушника етичних норм, оскільки, як правило, в поширюваних матеріалах, що часто грішать замовним, маніпулятивним, незбалансованим, неповним характером, все ж таки відсутній склад правопорушення як умисного обману, за який наступає покарання.
Враховуючи вищевикладене, ідеї, наведені у законопроєкті про протидію дезінформації, є дивовижною сумішшю радянських підходів щодо боротьби з дисидентами та сучасним інноваційним підходом заробити на штрафних санкціях з недобросовісних поширювачів інформації, а також нагородити гарною посадою, практично синекурою, якусь близьку хорошу людину та ще й профінансувати за рахунок держави витрати на утримання Уповноваженого, нових органів самоврядування та компенсації витрат медіа на послуги з перевірки з його надвеликим апаратом. А це містить у собі особливу небезпеку для свободи слова в Україні, оскільки дослідити весь масив розповсюдженої інформації фізично не спроможна будь-яка структура. Тому на практиці виникне спокуса застосування вибіркового контролю лише за деякими незручними для влади поширювачами інформації.
Прийняття зазначеного нормативноправового акта призведе до невиправданого обмеження на поширення інформації та свободу слова, змусить вчергове давати принизливі пояснення у дорадчих органах Ради Європи щодо відповідності європейським стандартам і цінностям. Як наслідок репутаційні втрати для України, як країни, котра хоча і з потугами торує шлях до цивілізованої Європи, у разі прийняття цього проєкту набагато перевищить шкоду від поширення будь-яких фейків, більшість з яких вмирає, не встигнувши народитися.
І насамкінець. “Случайность? Не думаю…” — зацитуємо “брендовий” слоган одного з найзатятіших пропагандистів, що спеціалізується у дьогтемазанні України. Бо он же навіть пан Арахамія у Давосі добалакався до того, що нам начебто треба пригальмувати адаптацію вітчизняного законодавства до європейського та ще й тим самим дьогтем мазанув сусідню державу, де рівень валового внутрішнього продукту на людину один із найбільших у Євросоюзі і чи не вдесятеро перевищує український. То що, може, дочекаємося до того, що сучасні “діджиталізатори” просто припасують нову фразеологію у сталінські закони та й по всьому, — дезінформації кінець?!. Чи кінець демократичній, правовій, соціальній державі, яку прописує наш Основний Закон? Може, хтось із латентних авторів таких “новацій” цього й бажав би, та Україна їм не по зубах! Бо є ще в Україні українці!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
