“Художник зізнавався, що побачив у Шевченкові · рідкісний і цілісний тип народного поета”. Шевченкіана · с. 10сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: «Зайшов ненадовго до художника Микешина…»
Слово Просвіти, №09 за 2020 рік
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивова
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
“Він дедалі більше зближувався зі мною”
Фраза, винесена в заголовок цієї статті, занотована в Шевченковому Щоденнику 12 травня 1858 р., а це значить, що поет зустрівся з М. Й. Микешиним невдовзі після повернення з заслання в Петербург: “…Зайшов ненадовго до художника Микешина і потім до Глібовського1. Щасливі юнаки і поки щасливі художники!”
Микешин Михайло Йосипович (1835—
1896) — російський художник, графік і скульптор. З 1869 р. — академік Академії мистецтв. У 1852—1858 рр. навчався в академії по класу батального живопису. Йому йшов двадцять четвертий рік, коли познайомився з Шевченком у родині Ф. П. Толстого, доволі докладно розповів про це у своїх спогадах, опублікованих уперше вже через 18 років у книзі “Т. Г. Шевченко. Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина” (Прага, 1876).
М. Й. Микешин особливо наголошував, що світлий образ Шевченка, який щойно повернувся з заслання, з його самовідданою любов’ю до народу, до своєї батьківщини, образ поета, який свято зберіг ці високі почуття під постійним гнітом усіляких моральних принижень, не могли не викликати до себе гарячого співчуття людей. Цим і пояснював М. Й. Микешин великий вплив і щирий захват, які викликав Шевченко серед тодішньої молоді.
Художник зізнавався, що побачив у
Шевченкові рідкісний і цілісний тип народного поета, “рівного якому ні до нього, ні після нього й до сьогодні я особисто не знав — не тільки в загальноросійській, а й узагалі в слов’янській расі народів!” Ще до того, як Тарас Григорович з’явився в Петербурзі після заслання, молодий учень Академії мистецтв знав уривки з його творів, що ходили в списках серед молоді.
“На початку нашого знайомства він тільки терпів мене; але згодом, помітивши, що моя прихильність до нього може бути йому корисною, він дедалі більше зближувався зі мною, забуваючи про свою постійну стриманість, недовірливість… Основну причину простоти й довірливості свого ставлення до мене він знаходив у моєму білоруському походженні, що ріднило мене з улюбленим і оспіваним ним героєм гайдамацького заколоту, страшним Гонтою. Тому він зробив мене мало не малоросом, і хоч у веселі хвилини називав “недоробленим” і “паничем”, але говорив це вже зовсім добродушно”.
Щодо “корисності” молодого прихильника, то вона полягала в його “надійному, сильному і відданому” супроводі Шевченка в його вечірніх візитах до друзів і знайомих, скажімо, в літературно-мистецький салон І. Л. Грінберг2 або до поета Я. П. Полонського. Справді, в спогадах Я. П. Полонського зустрічаємо фразу: “Разів зо два Шевченко був у мене на квартирі (в будинку Санкт-Петербурзького університету) і, як пам’ятаю, обидва рази заходив до мене з п. Микешиним…” Діловод канцелярії Академії мистецтв О. О. Благовєщенський, який користувався архівами академії, листуванням і свідченнями сучасників, іншими матеріалами, підтверджував, що “М. Й. Микешин звичайно супроводив його на вечори й назад”. Це важливо, бо сам Шевченко про це не згадував.
Як зізнавався М. Й. Микешин, “правду кажучи, незавидна роль випала мені в стосунках з Тарасом Григоровичем, але в душі я пишаюся й тією дещицею приязні, яку він виявив до мене”.
“В музику він був закоханий,
особливо у спів”
Незважаючи на те, що М. Й. Микешин знав Шевченка відносно недовго, він залишив цікаві й інформативно насичені спогади, використані, скажімо, для відтворення останнього помешкання поета — тепер Меморіальна майстерня Т. Г. Шевченка (Петербург, Університетська набережна, 17).
Б. Г. Суханов-Подколзін, який хлопчиком брав у Шевченка уроки малювання і часто бував у його майстерні, не висловив зауважень щодо її опису М. Й. Микешиним, але рішуче заперечив проти того, що нібито в ній панували неохайність і бруд: “Кому доводилося коли-небудь бувати у студії художника, тим більше бідного, той не зміг не помітити властивого цим приміщенням специфічного безладдя, що виникає від самого роду занять. Саме таке безладдя панувало і в Шевченковій майстерні. Неохайності ж, бруду й погані у ній було стільки, скільки правди в описах добродіїв, що уподібнювали її шинку або й гірше”.
Важливі відомості містять спогади М. Й. Микешина про дружбу Шевченка з А. Олдріджем (докладно див. про це в “Слові Просвіти”, ч. 10, 7—13 березня 2019 р.). Тут лише нагадаю про те, як емоційно й чутливо відреагував М. Й. Микешин на бурхливе Шевченкове захоплення грою А. Олдріджа в ролі короля Ліра, буквально ввірвавшись за лаштунки до вбиральні артиста: “…Сльози градом котилися з його очей, здавленим голосом він шепотів уривчасті палкі слова обурення і захоплення…” Михайло Йосипович записав: “Зрозумівши, що я тут зайвий, я квапливо причинив двері і, ставши за темні лаштунки, сам добре виплакався…”
У спогадах є також невеликий, але місткий абзац, який використовувався в шевченкознавчих працях і навіть у “Шевченківській енциклопедії” стосовно кожного названого в ньому прізвища:
“В музику він був закоханий, особливо у спів. Захоплено слухав Ізабеллу Львівну Грінберг… Глибоко шанував Даргомижського; познайомився він з ним випадково у мене й потім часто зустрічався в родині Грінберг. Перед Глинкою схилявся”.
Отже, по чину. Шевченко кілька разів згадує в Щоденнику Грінберг Ізабеллу Львівну (1833—1877) — обдаровану петербурзьку співачку, ученицю М. І. Глинки. Наприклад, 18 квітня 1858 р. він називає її “талановито-голосистою співачкою”, а 9 травня занотував, що разом із С. С. Гулаком-Артемовським побував у її салоні: “Вона багато й прекрасно співала”. Шевченко намалював портрет співачки (не зберігся) і подарував їй автограф вірша “Утоптала стежечку через яр…” із дарчим написом “Изе Гринберг”.
Тепер про Даргомижського Олександра Сергійовича (1813—1869). Це — російський композитор, автор опер “Есмеральда” (1838—1841), “Русалка”
(1843—1855) (написав за О. С. Пушкіним, події розгортаються на берегах Дніпра) та ін., оркестрових і фортепіанних п’єс, романсів, хорів. У “Шевченківській енциклопедії” (т. 2) відзначено, що композитор звертався до українських мелодій (симфонічна фантазія “Малоросійський козачок” (1864), роман “Душенько-дівице, бояри ідуть”).
І. Рєпін. Портрет М. Микешина
Є твердження, що Шевченко познайомився з О. С. Даргомижським у І. Л. Грінберг, а М. Й. Микешин згадує, що це сталося саме у нього і, на мій погляд, так і було. Щодо композитора, то у Шевченковому запису від 18 квітня 1858 р. йдеться про те, що музичний вечір у салоні І. Л. Грінберг закінчився “смішним і нудотним нявканням Даргомижського”. Що й говорити, почути таке композитору було б неприємно. Втім, усе-таки це запис у Щоденнику. До того ж, і М. І. Глинка відзначав “пискливе сопрано” О. С. Даргомижського, який любив сам виконувати свої твори. Та й висловився Шевченко негативно лише щодо співу композитора, однак не творчості, яку він, як свідчив і М. Й. Микешин, “глибоко шанував”.
Точним є й свідчення скульптора про ставлення Шевченка до видатного російського композитора Михайла Івановича Глинки (1804—1857). Він бував в Україні, знав її культуру, вибирав талановитих юнаків для Придворної співацької капели в Петербурзі. Серед них був і С. С. Гулак- Артемовський. Шевченко і М. І. Глинка зустрічалися в Петербурзі в 1830—1840- х рр. у Н. В. Кукольника, М. А. Маркевича, В. О. Струговщикова. В повісті “Капитанша” М. І. Глинка названий “известным нашим композитором”. Прослухавши оперу М. І. Глинки “Життя за царя”, Шевченко записав у Щоденнику 17 квітня 1858 р.: “Геніальний твір! Безсмертний М. І. Глинка!”
Навіть коротке, показове співставлення фрагменту спогадів М. Й. Микешина з Шевченковими нотатками у Щоденнику, про які той, звісно, не знав, свідчить про правдивість і виваженість оцінок мемуариста і викликає довіру до нього.
“Шевченко був особливо тактовний і стриманий у висловах”
М. Й. Микешин, який у 1859 р. виграв конкурс проєктів пам’ятника до тисячоліття Росії3, працював у своїй майстерні на ливарному дворі Академії мистецтв, а вечорами, по четвергах, у ній збиралися відомі письменники, історики, інші поважні люди, заклопотані створенням грандіозного пам’ятника. За словами скульптора, “точилися палкі суперечки про достоїнства й вади тієї чи іншої історичної особи, про підстави віднести кожну з них до тієї чи іншої категорії діячів, які викарбувані на барельєфному виступі навколо пам’ятника”. М. Й. Микешин розповідав, що тут бував і Тарас Григорович. Вже згаданий О. О. Благовєщенський писав, що “з художників Тарас Григорович найближче був до Микешина і часто засиджувався у нього в майстерні, де тоді створювався пам’ятник тисячоліття Росії”.
Як згадував М. Й. Микешин,
Шевченко, траплялося, брав участь у дебатах, але при цьому він бував особливо тактовний і стриманий у висловах. Утім, помітно хвилювався, навіть не міг спокійно сидіти на місці, а нервово ходив туди й сюди, похмуро поглядаючи з-під густих брів своїми ясними очима. Треба віддати належне М. Й. Микешину, бо він психологічно точно передав емоційний стан Шевченка, який у такому широкому колі людей, втому числі малознайомих, не міг дозволити собі виплеснути, що накипіло на душі від тих балачок, особливо про Петра І (саме його величезна скульптура заповнювала майстерню), та про Катерину ІІ, яка мала сидіти на троні, а біля її ніг, преклонивши коліно, стояти Г. О. Потьомкін…
Це той первий, що розпинав Нашу Україну, А вторая доканала Вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! А ще Богдан Хмельницький на тому барельєфі мав схилятися з вдячністю перед російським царем за поглинання України4.
Вкраїно!
Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара, Карає тяжко? За Богдана, Та за скаженого Петра, Та за панів отих поганих До краю нищить… М. Й. Микешин розповідав: “Так він заряджався цілий вечір, вичікуючи, поки розійдеться по домівках втомлена дебатами компанія. Отоді й починалися його протести — спочатку лаконічні, уривчасті й цинічні, а що далі, то палкіші, стрункіші й запальніші.
ний глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Пам’ятаючи про те, що в лютому виповнилося 185 років з дня народження Шевченкового знайомого, російського художника і скульптора М. Й. Микешина, автор розповідає про його глибоку повагу до українського Кобзаря й дійову посмертну пам’ять, втілену М. Й. Микешиним у власній творчості.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
